Крістоферу Нолану — 56: у чому секрет абсолютного успіху режисера

У фільмі Нолана "Престиж", здавалося б, чесному олдскульному історичному трилері про суперництво двох ілюзіоністів, у фінал варварськи вторгається Нікола Тесла як бог зі своєю машиною, і тоді глядач із подивом розуміє, що весь цей час дивився фантастичне кіно. Ця механіка циркового фокуса ідеально пояснює творчий метод Крістофера Нолана, який примудрився об'єднати в пориві любові/ненависті до своєї творчості найполярніші аудиторії — вибагливих інтелектуалів та "попкорнового" пересічного глядача, який з-поміж усіх фільмів обирає блокбастери і якого легко звабити маркетинговими хитрощами.

Першопрохідцем на цьому шляху був Альфред Гічкок, який знімав жанрові хіти, попутно винаходячи нові можливості кіномови, а в новітній час майстрами "інтелектуального блокбастера" вважаються Дені Вільньов, Девід Фінчер та Квентін Тарантіно. Поки масовий глядач насолоджується кримінальним трилером із карколомними поворотами сюжету, кіноман зчитує "Кримінальне чтиво" як своєрідну енциклопедію жанру.

Головний фокус Нолана полягає в тому, що він продає глядачеві його ж інтелект: ноланівські фільми дають змогу нам відчути себе по-справжньому розумними у темряві кінозалу. Режисер бере свідомо складний концепт — реверсивний час, квантову фізику або багаторівневі сни, але, на відміну від Девіда Лінча, який полюбляв залишати глядача спантеличеним від усього побаченого, ретельно розжовує йому правила гри.

Для цього у фільмах Нолана є персонажі-функції, такі собі агенти експозиції, як персонаж Елліота Пейджа в "Початку". У "Тенеті" вчена героїня Клеманс Поезі читає Протагоністові цілу лекцію про те, як працює реверсивний плин часу та інверсія об'єктів, а в трилогії про Бетмена функцію ходячої енциклопедії виконує Люціус Фокс, якого зіграв Морган Фрімен.

В "Інтерстелларі" цю естафету переймає фізик Роміллі у виконанні Девіда Ґясі. У фільмі є славнозвісна сцена, де вчений бере аркуш паперу, складає його навпіл і протикає ручкою, щоб наочно пояснити герою Метью Макконагі, що таке червоточина, хоча досвідчений астронавт Купер й так мав би бути обізнаним у таких речах. Так глядач навчається разом із героями, і коли починається екшен, він уже відчуває себе експертом у доволі непростих матеріях.

Ну, а якщо не можеш зрозуміти — просто відчуй, як радить Протагоністу Барбара в "Тенеті".

Важливо Цензура за бартером: як Голлівуд перетворився на рекламний відділ ФБР

Але якщо очистити ноланівські сюжети від хроноклазмів та чорних дір, то під ними криється абсолютно зрозуміла, стара добра мелодрама. У "Пам'ятай", "Престижі" та "Початку" герой травмований втратою дружини, а в "Інтерстелларі" намагається крізь простір і час повернутися до своїх дітей — такі переживання добре знайомі кожному.

Своєю чергою інтелектуалам імпонує те, що Нолан знімає інді-фільми з бюджетом Пентагону. У межах "теорії авторського кіно" його глядацький успіх — це тріумф автора над студійною системою. І, звісно ж, підкуповує його славнозвісний структурний фетишизм: фільми Нолана, побудовані за принципом кінематографічних паліндромів, стрічок Мебіуса та фракталів, так цікаво розбирати на гвинтики. Погодьтеся, просто заворожує те, як ідеально припасовані один до одного таймлайни в "Дюнкерку" або як філігранно закільцьований "Тенет".

І заради цього задоволення можна заплющити очі на недоліки ноланівських фільмів — на пласких, функціональних персонажів, відсутність самоіронії та пафосні, громіздки діалоги. Можна багато чого пробачити за бездоганну архітектуру форми та фанатичну відданість справжній кіноплівці.

А головне, що Нолан — єдиний режисер "інтелектуальних блокбастерів", який знімає кіно про таку надскладну філософську величину, як час, що виступає єдиним непереможним антагоністом у його фільмах. Завжди можна впоратися з мафією, терористами або ворожою авіацією, проте єдиний ворог, з яким неможливо домовитися, якого не можна переграти або знищити, — це невблаганне цокання годинника.

В "Інтерстелларі" головною загрозою виступає не чорна діра і не холодний космос, а релятивістське викривлення часу. У "Початку" час — це екзистенційна в'язниця, коли кілька хвилин у реальності розтягуються на десятиліття блукань у лімбі. У "Тенеті" Нолан доводить свою одержимість до абсолюту, вступаючи в рукопашну з вічністю, коли Протагоніст буквально б’ється з інверсованим плином часу.

Варто віддати Нолану належне: свої фокуси він відпрацьовує на сім мільярдів доларів, — саме стільки його фільми заробили на сьогодні у прокаті.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані матеріали в рубриці "Думки" несе автор.

Важливо "Форрест Ґамп" як Біблія трампістів: чому найдобріший фільм 90-х сьогодні видається ідеологічною маніпуляцією