Тінь Сталіна над Кремлем: несподівана боротьба за владу після Путіна

Володимир Путін свідомо уникав підготовки наступника та створення зрозумілого механізму передачі влади. Натомість він обрав стратегію утримання при владі якомога довше, спираючись на вузьке коло союзників похилого віку. Ці люди десятиліттями обіймають ключові посади, допомагаючи Путіну зберігати контроль над політичною системою.

До цього покоління входять такі впливові фігури, як очільник ФСБ Олександр Бортніков (74 роки), директор Служби зовнішньої розвідки Сергій Наришкін (71 рік), голова Слідчого комітету Олександр Бастрикін (72 роки), керівник Росгвардії Віктор Золотов (72 роки), секретар Ради безпеки Сергій Шойгу (71 рік) та начальник Генштабу Валерій Герасимов (70 років). Їхня відданість Путіну дозволяє йому розв'язувати проблеми звичними для нього методами, зокрема із застосуванням силових інструментів.

Проте, така модель влади спричинила серйозний кадровий застій, адже молодші покоління були відсунуті від великої політики. Через це, значно молодші представники еліти, зокрема родичі найближчого оточення Путіна, починають обходити чиновників віком 50-60 років, які вважають себе природними претендентами на роль спадкоємців. Це створює напругу та невдоволення серед досвідчених чиновників, яких дедалі частіше обходять під час кадрових призначень.

Проблема наступництва виходить за межі особистої долі Путіна. Вона пов’язана з неминучим відходом чиновників і силовиків, які формують найближче оточення автократа. Ці люди зосередили в своїх руках контроль над інституціями, які відіграватимуть головну роль у процесі передачі влади. Їхній відхід матиме вирішальне значення, оскільки вони не підготували нове покоління керівників, що може призвести до хаосу.

У разі вакансії президентського крісла, згідно з Конституцією РФ, обов'язки глави держави до проведення виборів виконує прем'єр-міністр. Однак Путін навмисно призначав на цю посаду політиків, які не мали власної потужної політичної опори. Так, чинний прем’єр Михайло Мішустін не має власної політичної команди, і навіть статус виконувача обов’язків президента навряд чи забезпечив би йому перемогу на виборах. Єдина спроба передачі влади, коли Путін підтримав Дмитра Медведєва на президентських виборах, завершилася поверненням Путіна до Кремля у 2011 році.

Коло політичних діячів, які мають достатньо впливу, щоб увійти до майбутнього «селекторату» — вузького кола осіб, які визначатимуть нового лідера, залишається доволі вузьким. До нього можуть належати спікери Держдуми та Ради Федерації, прем’єр-міністр, керівник Адміністрації президента, секретарі Державної ради й Ради безпеки, директор ФСБ та міністр оборони. Серед потенційних молодших кандидатів називають 53-річного Олексія Дюміна, 62-річного В'ячеслава Володіна, 60-річного Михайла Мішустіна та 64-річного Сергія Кирієнка.

Схожа криза виникла в 1950-х роках після смерті Сталіна, який також не залишив чітко визначеного наступника. Тоді формальний наступник Георгій Маленков, який очолив Раду міністрів, швидко втратив владу. Натомість сформувався тріумвірат, до якого увійшли керівник спецслужб і МВС Лаврентій Берія та міністр закордонних справ В’ячеслав Молотов. Боротьба за владу тривала кілька років, а перемогу здобув Микита Хрущов, який використав контроль над партійним апаратом для зміцнення власних позицій.

Ситуація в сучасній Росії відрізняється тим, що багато потенційних претендентів на владу значно старші за тих, хто змагався після Сталіна. Це створює сумніви щодо їхньої здатності ефективно керувати складним процесом зміни влади. Чим довше геронтократія контролює ключові державні інституції, тим менш імовірним стає впорядкований перехід влади до нового президента.

У статті Foreign Affairs зазначається, що Володимир Путін вибудував у Росії жорсткий персоналістський режим, однак не залишив чіткого механізму передавання влади, що загрожує країні внутрішніми конфліктами, подібними до тих, що відбулися після смерті Йосипа Сталіна.

Політолог Джуліан Воллер у матеріалі «After Putin: Russia’s Coming Succession Crisis» наголошує, що російська Конституція лише встановлює формальний порядок тимчасового передавання повноважень, але не дає відповіді на питання, хто зрештою очолить державу.

Накопичене за роки невдоволення та фрустрація лише посилюватимуть прагнення цілого покоління чиновників скористатися будь-якою нагодою для просування. Через це майбутнє російської політики, найімовірніше, визначатиметься не стабільністю й передбачуваністю, а наслідками функціонування системи, яку Путін будував так, ніби вона мала існувати вічно.