Повномасштабна війна показала, що зовнішня підтримка може допомогти Україні вистояти, але не вирішити остаточно її проблему безпеки. Зброя, гроші та політичне прикриття залежать від урядів, виборів і глобальних пріоритетів союзників. Іронія в тому, що вони змінюються. А Росія поруч надовго. Тому Києву вже під час війни потрібна не лише формула перемир’я чи вступу до НАТО та ЄС, а власна модель регіонального порядку, яка не дасть змоги Москві відновити сили та повторити напад.
Природний простір такої стратегії лежить між Балтійським і Чорним морями. Протягом усієї історії він завжди був кимось організований. Якщо держави регіону здатні поєднати ресурси, вони створюють окремий центр сили. Якщо ні, то цей простір організовують інші держави, передусім Німеччина та Росія, перетворюючи його на свою периферію. Країни можуть мати кордони, уряди та економічне зростання, але стратегічні рішення щодо безпеки, економіки та зовнішньої політики ухвалюють не вони. Це не історична закономірність, а наслідок географії. Ось і сьогодні це питання стоїть на порядку денному.
Проте географічний простір не тотожний політичній коаліції, і приклад Словаччини та Угорщини вже показав, що спільна мапа не породжує спільної стратегії. Саме тому безпекову коаліцію можуть сформувати лише держави, які ділять ставку ризику та готові вкладати ресурси у тривале стримування Росії, а саме Україна, Польща, Балтія, Молдова та, можливо, Румунія.
У цій конструкції окреме місце посідає Білорусь. Вона лежить у центрі Балто-Чорноморського простору, але сьогодні включена до сфери російського впливу. Це захоплений простір, із території якого Москва може одночасно тиснути на Україну, Польщу та Литву, загрожувати Сувальському коридору і зберігати стратегічну глибину на західному напрямку. Поки статус Білорусі не зміниться, регіон залишатиметься розірваним у самому центрі.
Та повернімося до суті. У регіоні переважно домінувала вісь Схід—Захід, він ставав предметом німецько-російської взаємодії — конфліктів, домовленостей або поділу впливів. Упродовж останніх 35 років капітал і технології надходили із Заходу, енергія — зі Сходу, а воєнну безпеку забезпечували США. Дороги, залізниці та виробничі ланцюги пов’язували кожну країну передусім із зовнішнім центром і значно слабше — із сусідами. Натомість для будування власної суб’єктності країнам регіону необхідна дієва вісь Північ—Південь. Вона потрібна не для заміни зв’язків із Західною Європою, а для створення власної внутрішньої мережі. Держави регіону мають бути пов’язані між собою не слабше, ніж кожна з них окремо — із Заходом та Сходом. Це може означати спільну оборонну промисловість, транспортні коридори між балтійськими й чорноморськими портами, енергетичні зв’язки та здатність швидко перекидати війська й техніку між Балтикою та Чорним морем. Лише тоді регіон перестане бути набором периферій, під’єднаних до чужих центрів.
Російсько-українська війна показала, хто може стати основою цієї системи. Політика західних партнерів спрямована передусім на те, щоб Україна не програла, що не означає готовності домагатися стратегічної поразки Росії. Для США Росія є одним із кількох глобальних викликів. Для Німеччини — небезпечним сусідом і загрозою європейському порядку, але не загрозою існуванню держави. Для України, Польщі та Балтії відновлення російської сили означає можливість розширення війни. Німеччина підтримує Україну та відмову ЄС від російського газу, однак її промислова потреба в доступній енергії нікуди не зникла. Те, що для Берліна може виглядати економічним прагматизмом, для Києва та Варшави означатиме відновлення російського воєнного потенціалу та загрозу існуванню.
Саме тому Україна і Польща можуть стати ядром нового порядку в регіоні. Наша держава буде його військовою та безпековою основою. За останніми відкритими оцінками Jamestown Foundation, Сили оборони України налічують 131 маневрову та ще 15 артилерійських бригад, що робить українську армію найбільшою й найдосвідченішою сухопутною силою Європи. Можливо, це неточна штабна статистика, але вона правильно передає співвідношення реального досвіду. Його переважну частину зосереджено в Україні. Адже жодна інша армія Європи не поєднує такого масштабу людей, командування, дронів, артилерії, ППО, РЕБ, розвідки та логістики, перевірених війною високої інтенсивності. Польща натомість є економічною та інституційною силою. МВФ оцінює її номінальний ВВП 2026 року приблизно в 1,13 трлн дол. — це більше, ніж сукупні економіки Румунії, Угорщини, Словаччини й трьох балтійських держав. Польща має найбільший ринок східного флангу ЄС, транспортну мережу, розвинену промисловість, доступ до європейського капіталу, членство в НАТО та можливість переводити регіональні проекти у правову та фінансову систему Союзу. Разом Україна та Польща дають те, чого не мають окремо. Україна інвестує свою бойову масу, військові технології і стратегічну глибину. Польща дає економічну базу, логістику та інституційний вихід на Захід. Без Польщі Україна залишається фронтовою державою з недостатньою економічною глибиною. А без України Польща залишається великою, але периферійною економікою без силового ресурсу, необхідного для організації Міжмор’я.
Саме тому першим завданням Києва є переведення польського напряму з режиму реагування на кризи у режим постійної стратегічної дискусії. Конфлікти не зникнуть, але вони мають бути підпорядковані розумінню ціни провалу, коли руйнування україно-польської співпраці повертає обидві держави до периферійності.
Друге завдання для України — співпраця з Балтією та Скандинавією. 2026 року північно-балтійська вісімка (Nordic-Baltic Eight) заявила про поглиблення кооперації з українською оборонною індустрією через спільне виробництво, передачу технологій і використання перевірених на полі бою рішень. Київ має перетворити пакети допомоги на систему спільних підприємств, сумісних стандартів дронів і РЕБ, обміну даними, навчання, запасів боєприпасів і планів швидкого розгортання збройних сил. Україна в нинішній ситуації вже може бути постачальником безпеки для Балтії. Не замість НАТО, а як держава, що має практичне знання про війну з Росією.
Третім завданням є Білорусь. Поки вона залишається російським військовим плацдармом, Балто-Чорноморська система розірвана в центрі. За такої ситуації є ризик, що Москва може одночасно тиснути на Україну, Польщу та Литву, а Сувальський коридор залишається вразливим. Київ має розглядати майбутню Білорусь не крізь призму питання демократизації, а як ключову проблему власної безпеки. Стратегічною метою України має стати її виведення з російського військового впливу через роботу із суспільством та елітами, підтримку національної ідентичності, економічні альтернативи та підготовку сценаріїв на випадок політичної трансформації.
Головною перешкодою для побудови нової реальності між Польщею та Україною буде питання лідерства. Польська традиція часто бачить Міжмор’я як простір під польською егідою. Україна ж у сучасній ситуації на полі бою не погодиться бути його східною військовою опорою без права визначати правила. Польща зараз надто сильна, щоби стати молодшим партнером України. А Україна надто сильна, щоби прийняти польську гегемонію. Рішенням може бути функціональне співлідерство, за якого Польща організовує економічний, логістичний та інституційний контур, а Україна — військовий, технологічний та безпековий. Обидві сторони мають впливати на стратегічні рішення, не перетворюючи менші країни на об’єкти польсько-українського поділу.
Україна не може змінити географію, але може змінити спосіб, у який географія працює на неї. Якщо регіон і надалі буде організований лише по осі Схід—Захід, держави між Німеччиною та Росією залишаться периферіями чужих стратегій. Якщо Київ і Варшава створять власну мережу Північ—Південь і під’єднають до неї Балтію, Скандинавію та Чорне море, Україна перестане бути фортецею, яку фінансують доти, доки вона стримує Росію. Вона стане одним з організаторів європейської безпеки. Саме це, а не участь у черговому символічному форматі, має бути українським виміром Міжмор’я.
