Рятувальні операції: як школи Києва борються за очне навчання під тривогами

Напередодні 1 вересня безпекова ситуація в Києві різко загострилася, поставивши під сумнів можливість традиційного навчання. Ірина Чернілевська, директорка одного з ліцеїв, пригадує, як перший тиждень роботи в переповненому укритті став справжнім викликом для її колег. Безперервний гуркіт вентиляції та гамір сотень школярів призводили до того, що вчителі втрачали голос, намагаючись донести матеріал. Ця реальність змусила шукати негайні рішення, такі як мікрофони-гарнітури екскурсовода та тканинні ролети для зонування простору.

Однією з найбільших перешкод стала недостатня кількість спеціально обладнаних підземних шкіл: на весь Київ таких лише три. Більшість навчальних закладів вимушені використовувати переобладнані підвали та цокольні поверхи. Ці приміщення, хоча й відповідають санітарним нормам, що дозволяють розміщувати на одну дитину 0,5–0,6 кв. м та змішувати класи, часто не мають окремих кабінетів. У результаті різні класи, а іноді й уся школа, навчаються поруч, часто без парт.

Не менш складною виявилася проблема співіснування шкільних укриттів з мешканцями мікрорайонів. Оскільки укриття працюють цілодобово, їх використовують люди з сусідніх будинків, залишаючи після себе сміття та розкладачки. Це унеможливлює своєчасну підготовку приміщень до приходу дітей. Директор Юрій Кіньков також звернув увагу на технічні вразливості: туалети під землею працюють з електронасосами, які виходять з ладу від найменшого шматочка туалетного паперу, залишаючи дітей без можливості скористатися зручностями.

Додаткові труднощі створює ранкова логістика. Батьки, поспішаючи на роботу, приводять дітей до школи вже о 7:30, а також під час тривог, що вимагає від шкіл організації чергування вчителів, оскільки формально вони не повинні приймати дітей до початку освітнього процесу. Питання харчування також стоїть гостро, адже організувати обіди під час тривоги є проблематичним завданням. Крім того, вчителям доводиться викладати одночасно в очному та онлайн-форматах, що виснажує всіх учасників освітнього процесу.

Для вирішення цих проблем Департамент освіти і науки КМДА, на чолі з Оленою Фіданян, вивчив досвід кожної школи та розробив гнучкі рамки, щоб директори могли адаптувати модель навчання до своїх умов. Безумовний пріоритет надається початковій школі (1–4 класи) через важливість очного контакту для базових знань та соціалізації. Далі йдуть 5-ті та 9-ті класи як перехідні етапи. Якщо укриття дозволяє, очно можуть навчатися й інші класи щодня або почергово.

Олена Фіданян також запропонувала ідею «освітньої міграції» для шкіл з малим або відсутнім укриттям – тимчасовий переїзд до інших шкіл чи садочків з місткими сховищами. За її словами, у столиці 15% садочків заповнені наполовину, що дає можливість для такого перерозподілу ресурсів.

Про ситуацію з організацією очного навчання в Києві детально розповів матеріал, який пише Дзеркало тижня. У ньому ситуацію порівнюють з казкою про трьох поросят, де замість надійних мурованих укриттів більшість шкіл мають імпровізовані «хатинки із соломи й палиць».

Проблеми, з якими зіткнулися київські школи, не є поодинокими. На п'ятий рік війни по всій країні з 11 940 навчальних закладів працює лише близько 100 підземних шкіл. Решта залишається «в планах», що свідчить про системну недостатність належних укриттів для забезпечення безперервного освітнього процесу в умовах постійних загроз.

Ірина Чернілевська, директорка ліцею, зазначила, що тиждень роботи в переповненому укритті коштував учителям голосу: «Педагогам доводилося пробиватися крізь гомін сотень школярів і безперервний гуркіт вентиляції».

Попри всі виклики, столична освіта шукає та впроваджує нові підходи, щоб забезпечити дітям право на очне навчання та соціалізацію. Ця ситуація підкреслює гнучкість українських освітян та їхню відданість справі, але також нагадує про необхідність системних рішень для створення безпечного освітнього простору.