З 25-річчям, «Детекторе», командо та всі причетні!

Майже 10 років тому Nataliia Lygachova запитала мене, чи не можу порадити їй когось на посаду програмного директора Детектор медіа. Я почав перебирати в голові знайомих і раптом... упіймав себе на думці, що це взагалі-то робота мрії!

Але моє знайомство з ДМ/ТК почалося набагато раніше. Із повені.

У 2008 році я жив у Чернівцях. Для нас велика повінь, що сталася влітку й зачепила чверть областей України, була трагедією номер один, про неї говорили буквально всі. Я тоді й уваги не звернув, наскільки мало цієї катастрофи було в ефірах загальнонаціональних телеканалів: в епіцентрі лиха було не до їхніх ефірів.

Згодом мені трапилася колонка «Хроніка лінивого ньюзруму» Ігоря Куляса на «Телекритиці». Він став свідком, як муніципальний канал «Чернівці» пропонував центральним каналам матеріали про повінь, але в Києві вистачало важливіших подій: візит Варфоломія, нові заяви щодо отруєння Ющенка тощо. До повені в центральних медіа черга дійшла із кількаденним запізненням, і то через синхрони чиновників, а не через історії людей на місці. Цей текст я добре запам’ятав. Медіа може прогледіти подію року просто тому, що дивиться не туди.

Потім ще не раз стикався з матеріалами ТК: співпрацюючи з Рухом «Чесно» цінував матеріали про політичну джинсу в медіа, які були для нас постійним джерелом.

Після Революції Гідності ми разом з колегами, зокрема і з ТК, заснували Реанімаційний пакет реформ — коаліцію аналітичних центрів, які поставили собі за мету дотиснути ключові довгоочікувані реформи, які наблизять нас до Європи і віддалять від постсовка.

Однією з перших гучних перемог РПР став закон про Суспільне мовлення, прийнятий у квітні 2014 року. Він був сильно романтичним, але громадськість за нього вхопилася і зрештою він запрацював. «Телекритика» у цьому процесі відіграла важливу мобілізаційну роль, дуже докладно фіксуючи кожен крок реформи: що зависло, хто гальмує, яке рішення потрібне.

У РПР ми вели реформаторські інціативи одразу у понад 20-х напрямах державної політики. Але медіареформа займала в моєму житті значно більше місця. Згодом мене обрали до наглядової ради Суспільного, де ми спільними зусиллями ми довели до створення юрособу й провели перший в історії держави відкритий конкурс на очільника мовника.

Десь на цьому етапі мене й застало запитання Наталії Львівни про програмного директора Так я опинився в ДМ.

У «Детекторі», окрім всієї програмної діяльності, мені доручили курувати напрям медіаграмотності. На той час її в Україні переважно розвивали через школи й університети. Ми ж зосередили зусилля на людях, котрі вже ніколи не повернуться за парту, але щодня мають вирішувати, чому вірити в телевізорі, соцмережах чи розмовах зі знайомими. Окрім палітри контентних проєктів звідси згодом виріс і наш «Індекс медіаграмотності українців» — щорічне соціологічне дослідження, яке оцінює критичне мислення дорослого населення.

За роки роботи в ДМ ставалося безліч курйозів.

Один із найкумедніших стався в день, коли українськими соцмережами й багатьма авторитетними медіа розлетівся фейк про смерть короля Чарльза. Я саме вийшов із запису на «1+1», коли до мене підбігла знімальна група ТСН із проханням прокоментувати цей фейк. Я щось пояснив про перевірку інформації, аж тут журналістка ставить наступне питання:

— А чому ж тоді «Детектор медіа» це поширив?

«Матінко, та невже?» — пронеслося в голові. Я сам цього допису ще не бачив, а треба прямо зараз щось відповідати в камеру. Сказав приблизно так: «Якщо ми це справді опублікували і помилилися — подивіться, що редакція робитиме далі. Відповідальне медіа не замітає помилку під килим, а визнає її і пояснює аудиторії». Сідаю після ефіру в машину, відкриваю робочий чат і... з величезним полегшенням бачу: колеги вже перепросили, виправили допис і перетворили власну помилку на маленький урок із медіаграмотності. Відчув, яке це велике щастя працювати з командою, з котрою ціннісно ви на одній сторінці!

А найбільше за душу зачепила інша історія.

На початку великої війни на Українському Радіо почала виходити рубрика на основі матеріалів ДМ зі спростуванням російських фейків.

Згодом я дізнався про слухача з оточеного Чернігова. Без світла й інтернету він слухав радіо, а потім у черзі почув один із фейків, який ми розбирали в ефірі, — і зміг пояснити людям, чому це неправда. Українське радіо записало його свідчення до сторіччя мовника.

Ще одна слухачка, Ірина Ковач, яка пережила піврічну російську окупацію під Херсоном, розповіла, як ця радіопрограма допомогла їй та односельцям «зберегти зв'язок з реальністю» в умовах повної відсутності інших українських медіа. Щоденне спростування російської брехні було нагадуванням: Росія тут не назавжди.

Коли я думаю про «Детектор», то згадую насамперед людей. Команду однодумців, які не просто ходять на роботу, а прагнуть досягти змін. І трішки про спадщину. 25 років «Телекритика» і «Детектор медіа» документували й осмислювали історію українських медіа: що вони показували й чого не помічали, про що сперечалися, де помилялися, як змінювалися. І як це впливало на суспільство, політику та зовнішній курс.

Майже два десятиліття тому ця команда захопила мене текстом про повінь у Чернівцях. Тепер маю приємність допомагати писати її історію далі.

З 25-річчям, «Детекторе», командо та всі причетні!