7 змін у поведінці дитини, які мають насторожити батьків

Діти далеко не завжди розповідають дорослим про те, що їх турбує. Молодші ще не вміють назвати власні переживання словами, а підлітки часто ховають емоції за впертістю, гаджетами або вдаваною байдужістю. Тому єдиний надійний спосіб вчасно помітити проблему — уважно стежити за поведінкою дитини, нагадують фахівці у матеріалі телеканалу «Дім».

Психіка дитини подає сигнали не словами, а змінами у звичках і настрої. Найчастіше перші «дзвіночки» виглядають цілком буденно, і саме тому їх легко пропустити. Ось сім змін, які мають насторожити батьків.

Сім тривожних змін у поведінці дитини

1. Різка зміна настрою. Дратівливість, плаксивість, часті спалахи агресії або, навпаки, невластива дитині байдужість, що тривають не один день.
2. Замкнутість і відмова від спілкування. Дитина перестає гратися, уникає друзів і рідних, більше часу проводить наодинці.
3. Порушення сну. Безсоння, нічні кошмари, важке засинання або постійна сонливість і небажання вставати.
4. Зміна апетиту. Раптова відмова від їжі або, навпаки, переїдання без видимої причини.
5. Зниження успішності. Втрата інтересу до навчання та улюблених занять, скарги на те, що «нічого не хочеться».
6. Часті скарги на біль. Головний біль або біль у животі, які не мають медичної причини і фактично з'являються переважно перед школою чи після стресу.
7. Розмови про самотність і безнадію. Фрази про власну нікчемність, самотність, а також будь-які згадки про смерть чи самоушкодження — найсерйозніший сигнал.

Коли час звертатися по допомогу

Поодинокі зміни настрою бувають у кожної дитини, тож панікувати через один «важкий» день не варто. Бити на сполох слід тоді, коли тривожні ознаки тримаються понад два тижні поспіль і починають заважати навчанню, сну чи спілкуванню з однолітками. Особливо швидкої реакції потребують розмови про смерть, самоушкодження або різка самоізоляція.

Що можуть зробити батьки

Насамперед — спокійно поговорити з дитиною, не знецінюючи її почуття фразами на кшталт «це дрібниці» чи «вигадав собі». Важливо слухати без осуду й дати зрозуміти, що дитина може розповісти про все. Якщо ситуація не змінюється, варто звернутися до сімейного лікаря або дитячого психолога, а у складніших випадках — до дитячого психіатра: раннє втручання значно покращує прогноз.