Стівену Кінгу — 79: чого вчать його книжки під час війни

Скажу чесно: як глядач я не дуже люблю хорори. А от мій батько, сивочолий і саркастичний професор Київського університету, дивився поспіль усе, що виходило: від амбітного Джордана Піла до відвертого трешу на кшталт "Людини-личинки". Казав, що так відпочиває головою від наукових праць.

Ми з татом не раз обговорювали, чому його улюблений жанр так і не зміг знайти адекватного втілення в українському кіно. І не лише в українському: ніде на пострадянському просторі не склалося сталої національної школи хорору, яку можна було б порівняти, скажімо, з японською чи корейською.

Та й звідки їй узятися? Чорти, відьми, мерці та інша нечисть давно обжиті народною культурою: як відомо, у Києві всі баби, що сидять на базарі, — відьми. У їхніх молодих сучасниць айфон цілком природно уживається з колодою Таро. Та й чим узагалі можна налякати людину, яка більшу частину свідомого життя переймалася елементарним побутовим виживанням?

У ті щасливі й безтурботні часи (хоча усвідомив це я лише тепер), коли ми могли годинами розмовляти з батьком про всілякі дурниці на кшталт книжок і фільмів, я жартома вивів формулу українського хорору. Для українця жах починається не тоді, коли в будинку з’являється привид, — а коли самого дому більше немає.

Українська культура дуже предметна. Для нас матеріальний світ — це не просто набір речей. Що таке будинок, квартира, побутова техніка, машина, бібліотека чи музична колекція, аж до банок із соліннями в погребі з власного городу? Це наша біографія, втілена в речах, доказ того, що прожиті роки були не марними й у тебе ще є опора та віра в завтрашній день. І ось уже п’ятий рік ми живемо всередині екзистенційного кошмару, який перестав бути метафорою. Тому особисто я під час обстрілів не йду в укриття: сьогодні, крім мого дому, у мене більше нічого немає.

Так у ці дні, коли під час нічних обстрілів я читав і перечитував усе, що траплялося, несподівано для самого себе заново відкрив романи Стівена Кінга — письменника, до якого все життя ставився дещо скептично. В юності мені подобалися його реалістичні твори: "Ріта Гейворт і втеча з Шоушенку", "Корпорація “Кидайте палити”", "Здібний учень" або традиційна фантастика "Мертвої зони". Але "Туман", наприклад, не справив особливого враження.

Важливо Зруйнований Донбас, розорений Шир: як Толкін написав найжорстокішу книгу про повернення з війни

Коли немає змоги наїстися досхочу, монстри зі щупальцями навряд чи по-справжньому налякають вас навіть у підлітковому віці. Був 1992 рік, коли я натрапив на публікацію "Туману" в часописі "Вокруг света". На той час моїм батькам перестали платити зарплатню, і відчуття безнадії, що висіло в повітрі, було набагато страшнішим за туман, у якому ховаються монстри. По-справжньому я боявся одного: що доведеться всю зиму ходити в дірявих черевиках — і знову хворіти мало не до весни.

Але тепер я зрозумів, про що насправді писав Стівен Кінг. Практично кожен його великий роман — це своєрідний краш-тест усталеного суспільного порядку. Що буде, якщо з рівняння стабільного, розміреного життя вилучити один або кілька запобіжників — безпеку, закон, суспільний контроль, звичний порядок, упевненість у завтрашньому дні? Що тоді залишиться від так званої пристойної людини? А від самого суспільства?

"Необхідні речі" — чи не найкращий приклад такого соціального експерименту. Стівен Кінг показує, як руйнується усталений суспільний порядок, коли людина дозволяє собі заступити за моральну межу. Далі запускається ланцюгова реакція, у якій кожен новий аморальний вчинок стає виправданням наступного. Достатньо переконати людей, що їхні бажання важливіші за правила, — і місто саме себе знищує.

Тож сьогодні Стівен Кінг видається мені значно актуальнішим, ніж тридцять років тому. Велика війна в буквальному сенсі зруйнувала для мільйонів людей ту саму нормальність, яку Кінг раз у раз піддавав випробуванню у своїх романах. За один день можна втратити звичну роботу, за одну ніч обстрілів — рідний дім. Правила, які ще вчора здавалися непорушними, раптом утрачають силу, а можливість планувати майбутнє звужується до наступного обстрілу.

Але саме тут виявляється важлива річ, без якої творчість Стівена Кінга надто легко було б звести до банальної мізантропії. Коли звична реальність руйнується, людина не обов’язково перетворюється на чудовисько. За тих самих обставин одні починають користуватися чужою слабкістю, а інші — витягати з-під завалів сусідів, з якими раніше ледь віталися, і збирати гроші для незнайомих людей.

Коли ламається звична реальність, цивілізація не зникає. Вона просто стає вибором кожного.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані матеріали в рубриці "Думки" несе автор.

Важливо Українська "Мрія про весну": Джордж Мартін про те, що починається після війни