Донька Степана Гіги — про втрату тата і найважчий рік у житті. Ексклюзив Viva!

Повернутися до життя їй допомогли родина, музична команда і підготовка концерту пам'яті, який згодом переріс у тур і новий творчий етап.

В ексклюзивному інтерв'ю Viva! співачка Квітослава Гіга вперше відверто розповіла, як пережила втрату, що допомогло їй повернутися до сцени і яким вона запам'ятала тата вдома, а не на великих концертах.

— Яким був цей рік особисто для вас? Що змінилося у вашому житті, окрім творчості?

Цей рік став для мене, мабуть, одним із найскладніших у житті. Останні місяці татової хвороби були для нашої родини часом боротьби й надії. До останнього я вірила і навіть подумки не дозволяла собі уявити, що його може не стати.

Після втрати я дуже закрилася. Практично зникла із соціальних мереж, мало з ким спілкувалася. Поруч залишилися тільки родина і найближчі люди. Мені потрібен був час, щоб просто прожити цей біль.

Навіть перебуваючи в лікарні, тато говорив зі мною про музику. Він хотів, щоб я співала, працювала, розвивалася і не зупинялася. Сьогодні ці слова мають для мене зовсім іншу вагу.

Поступово мене почали повертати до життя музика, підготовка концерту пам'яті, а потім концерти й неймовірна підтримка людей. Сьогодні я знову багато працюю, пишу нову музику, виходжу на сцену.

— Кажуть, що втрата близької людини змінює систему цінностей. Що ви почали цінувати інакше?

Я ще гостріше зрозуміла, наскільки важливо цінувати час із рідними. Не відкладати дзвінок, зустріч, просту розмову чи обійми на потім. Зараз я частіше телефоную мамі, намагаюся знаходити більше часу для родини. Бо час не повертається.

Я часто переглядаю наші сімейні відео з татом. І найдорожчими виявляються не великі події, а звичайні моменти: коли ми всі разом, розмовляємо, сміємося, коли я бачу його посмішку й чую голос.

Тато дуже любив збирати всю родину — на Різдво, Великдень, дні народження і просто без приводу. Він навчив нас, що сім'я — це місце, куди завжди хочеться повертатися. Сьогодні я ціную це ще більше.

— Як виглядає ваш звичайний день, коли немає виступів? Які прості речі дають вам ресурс?

Я дуже люблю прості дні. Можу дозволити собі довший ранок, нікуди не поспішати й довго пити каву. Люблю зустрітися з подругою, погуляти, сісти в машину й кудись спонтанно поїхати. Дуже люблю Закарпаття, де живе моя мама й частина родини. Іноді мені достатньо одного-двох днів там, щоб переключитися й набратися сил.

Але довго нічого не робити я не вмію. Навіть удома в голові можуть раптом з'явитися слова чи мелодія, і я вже телефоную команді: «У мене є дещо нове». Мабуть, найбільше мене наповнює рух. Я настільки люблю свою справу, що дуже часто саме робота і є моїм ресурсом.

— Хто зараз ваша головна підтримка?

Найбільша моя підтримка — це моя сім'я, рідні та найближчі люди. Але цього року я по-особливому відчула й підтримку нашої команди. Для мене дуже цінно, що після втрати тата вона не розпалася. Навпаки, ми стали ще ближчими. Люди, які багато років працювали поруч із ним, залишилися з нами, а до команди долучилися й ті, хто в непростий момент просто підставив плече. Сьогодні це для мене вже не просто люди, з якими я працюю. Це моя музична родина.

— Про що ви мрієте не як виконавиця, а як людина? Можливо, це стосується дому, родини, подорожей?

Сьогодні мої найважливіші мрії дуже прості. Хочу, щоб були здоровими й щасливими мої рідні. Як мама, найбільше мрію бачити щасливим свого сина — щоб він знайшов себе, обрав свій шлях і займався тим, що справді любитиме. І, звичайно, мрію про мир і спокій в Україні.

А ще дуже люблю подорожувати. Більшість моїх поїздок пов'язані з роботою, тому хочеться подорожей, у яких можна просто зупинитися, нікуди не поспішати, пізнавати нові міста, культуру, традиції, людей. Взагалі я вважаю, що людині дуже важливо не переставати мріяти. Бо поки в тебе є мрії — тобі завжди є куди рухатися.

— Що вас останнім часом по-справжньому здивувало чи надихнуло в житті, не пов'язаному зі сценою?

Останнім часом мене дуже зворушує те, що серед моїх слухачів з'явилося багато зовсім юних дівчаток. Майже після кожного концерту вони підходять до мене або передають подарунки, записки, квіти. І це не просто речі — у кожній із них стільки тепла.

Вони роблять власноруч брелочки, дарують чашки з нашими спільними фото, м'які іграшки. А одна дівчинка подарувала мені маленьку книжечку, яку сама написала про наше знайомство і про те, як моя творчість на неї вплинула. Ось такі речі мене справді дуже зворушують.

Для артиста неймовірно важливо розуміти, що люди не просто слухають твої пісні, а знаходять у них щось своє. А коли зовсім юні слухачі пишуть мені про щирість, доброту, про те, що моя музика дає їм хороші емоції, — це велика відповідальність і водночас величезне натхнення. Мабуть, саме в такі моменти особливо розумієш, що музика може бути значно більшою, ніж просто пісня.

— Яким тато був вдома, а не на сцені? Яким ви його пам'ятаєте найбільше?

Про тата я можу говорити дуже довго, бо він був присутній у моєму житті буквально щодня. Навіть якщо ми не бачилися, могли телефонувати одне одному по кілька разів на день. І зовсім не обов'язково з важливої причини. Він міг запитати: «Що ти сьогодні готуєш?», надіслати фотографію свого сніданку чи просто розповісти, що робить.

Вдома тато був дуже простим. Любив природу, домашню їжу, міг сам щось приготувати. І дуже любив, коли вся родина збиралася разом.

Напевно, найбільше я пам'ятаю його саме таким — не артистом на великій сцені, а татом, якому було добре, коли вся його родина поруч. Добрим, веселим, турботливим і дуже щедрим на любов.

— Чи є звичка, фраза чи ритуал батька, який ви несвідомо повторюєте?

Після того, як тата не стало, я почала набагато частіше помічати в собі його риси. Іноді щось скажу чи зроблю — і люди, які добре його знали, усміхаються: «Зараз ти була прямо як Степан Петрович». Сьогодні такі моменти для мене особливо цінні.

А є традиція, яку я вже свідомо несу із собою. Перед кожним виходом на сцену тато обов'язково молився. Я роблю так само: дякую Богові, прошу, щоб усе пройшло добре, і лише після цього виходжу до людей.

Збереглася і наша командна традиція: перед концертом ми збираємося, обіймаємо одне одного й бажаємо гарного виступу. Іноді я думаю, що тато залишився з нами навіть у таких маленьких звичках.

— Що з дитинства, пов'язаного з татом, ви згадуєте з усмішкою?

Завжди згадую, як тато вчив мене кататися на велосипеді. Скажу чесно: це було непросто. Особливих здібностей до велосипеда в мене не було. Але тато мав терпіння. Підтримував, бігав поруч, піднімав після падінь. І що особливо зворушує: минуло багато років, я сама стала мамою, а він міг розповідати цю історію моєму синові й досі пам'ятав, як саме я впала і яке коліно розбила.

Для когось це дрібниця, але для мене в ній весь тато. Він справді пам'ятав про своїх дітей усе.

— Чи змінилося ваше сприйняття батька після його відходу — можливо, ви відкрили для себе щось нове, переслухавши його пісні чи інтерв'ю?

Напевно, правильніше сказати, що змінився не тато у моєму сприйнятті, а я сама почала набагато глибше чути те, що він говорив. Зараз часто переглядаю його інтерв'ю, які бачила й раніше, але іноді маю відчуття, ніби слухаю їх уперше. По-іншому сприймаю його слова, його прямолінійність, власну позицію, якої він ніколи не боявся.

Так само змінилося сприйняття його пісень. Сьогодні я ще сильніше відчуваю, що він не просто виконував їх — він справді проживав те, про що співав. Деякі пісні зараз слухаю — і просто мурашки по шкірі.

— Ви довго йшли до рішення заявити про себе як про сольну виконавицю. Що стало фінальним внутрішнім поштовхом?

Насправді музика і сцена були в моєму житті завжди, тому я б не сказала, що в якийсь момент раптом вирішила стати сольною виконавицею. Я багато років виступала, брала участь у татових концертах, гастролювала разом із ним і братом.

Писала власні пісні. Тато слухав і говорив: «Вони повинні жити». Саме він свого часу наполіг, щоб я випустила авторську пісню «Україна». Останні місяці його життя ми дуже багато говорили про мою творчість. Він казав: «Ти маєш свою індивідуальність, свою манеру, свій музичний характер. Ти повинна працювати й розвиватися». Сьогодні я зовсім інакше відчуваю вагу цих слів.

А після концерту пам'яті й туру я побачила величезну підтримку людей і зрозуміла: мені вже не потрібно боятися зробити цей крок. Треба просто дозволити собі бути собою. Зараз для мене почався новий творчий етап: власні пісні, нові автори, нове звучання. Тато дав мені фундамент і віру в себе. А тепер на цьому фундаменті я хочу будувати вже свою музичну історію.

— Яким має бути ваш звук, щоб слухач впізнавав саме вас, а не тінь відомого прізвища?

Для мене насамперед важливо бути справжньою в тому, що я роблю. Можна бездоганно заспівати всі ноти, але якщо ти сам не відчуваєш пісню — навряд чи її по-справжньому відчує слухач.

Для артиста важливі власний тембр, манера, характер виконання. Але для мене не менш важливо — не сфальшивити душею. Щирість неможливо зіграти. Слухач дуже добре відчуває, коли ти просто виконуєш пісню, а коли проживаєш її. Зараз я працюю з музичним продюсером Мар'яном Гловяком. Він дуже тонко відчуває, що саме я хочу сказати піснею, і допомагає передати це в музиці.

Я дуже пишаюся своїм прізвищем і тим музичним фундаментом, який дав мені тато. І водночас хочу, щоб, почувши мій голос, люди впізнавали саме Квітославу — мою манеру, мою емоцію, мій характер.

— У чому ви відчуваєте присутність тата у своїй музиці? Це може бути на рівні вибору теми, інтонації, ставлення до слухача?

Тато заклав фундамент мого ставлення до музики, тому його присутність у моїй творчості була, є і буде завжди. Саме поруч із ним я росла як артистка, вчилася працювати на сцені й у студії, прислухалася до його думки. Але одна з найважливіших речей, яких він мене навчив, — не копіювати нікого. Тато завжди говорив, що артист повинен мати свою індивідуальність, характер, манеру.

Тому я відчуваю його присутність, і найкращий спосіб продовжити те, чого він мене навчив, — іти своїм шляхом. Частинка тата в моїй музиці буде завжди, як фундамент, на якому я будую свою.

— Чи є пісні батька, які ви б хотіли переосмислити по-своєму, і чи плануєте це зробити?

Так, і цей процес уже відбувається. Тато залишив після себе величезний репертуар, і сьогодні я постійно відкриваю для себе пісні, які хочу виконувати. Наприклад, уже співаю «Одна любов на двох». Ми зробили сучасніше аранжування, і пісня зазвучала через мою манеру й моє відчуття.

Інша особлива для мене — «Смереки осені не знають». Тут, навпаки, захотілося максимально зберегти атмосферу оригіналу. Але в моєму виконанні ця історія все одно звучить інакше. Я дуже хвилювалася, як люди сприймуть цю пісню, тому їхня тепла реакція дала мені багато сил.

Важливо відчути кожну пісню і зрозуміти, що їй потрібно — нове звучання чи збереження тієї атмосфери, яку створив тато.

Я пишу й випускаю власну музику, але переконана: пісні Степана Гіги мають жити, звучати зі сцени, і люди мають продовжувати їх співати.

— Розкажіть, як народилася ідея концерту пам'яті, з чого все почалося?

Цей концерт став для мене особисто дуже важливим. Після втрати тата я перебувала в надзвичайно складному емоційному стані, і саме підготовка до цього вечора дала мені поштовх знову рухатися вперед.

Ініціатива належала команді організаторів, яка працювала з татом над його концертами й гастролями. Після великого концерту в Палаці спорту вже був запланований наступний. Коли тата не стало, виникла ідея провести його як концерт пам'яті.

Організатори взяли на себе організаційну частину й роботу із запрошеними артистами, а ми з братом і музичною командою максимально занурилися у творчу. Нам хотілося не просто виконати татові пісні, а створити відчуття його присутності.

Ми продумували буквально кожну деталь. На сцені стояв стілець, а на ньому — татова куртка, в якій він виходив на сцену. Музиканти почали грати так, як починалися його концерти. Його близький друг Гриць Драпак вийшов і промовив знайомі слова: «народний артист України Степан Гіга». А на екранах з'явився тато, і прозвучав «Цей сон». У Палаці спорту звучав його голос, його звернення до людей.

Одним із найособливіших моментів стало й перше виконання нами з братом пісні «Ти наш Янгол», у якій ми звертаємося до тата. Ми хотіли, щоб цей вечір був про любов, вдячність і музику, яка продовжує жити.

— Кого з артистів було найважче переконати чи, навпаки, хто відгукнувся миттєво?

Безпосередньо запрошенням артистів і комунікацією з ними займалися організатори, тому я не можу сказати, кого було найважче переконати. Ми з братом і нашою командою були максимально занурені саме у творчу частину концерту.

Але мене дуже зворушило, скільки артистів щиро відгукнулися на запрошення, а дехто, дізнавшись про концерт пам'яті, сам висловлював бажання долучитися. Наприклад, Артем Пивоваров, з яким тато незадовго до цього випустив «Мама Мія», відгукнувся одразу.

Були й артисти, з якими до цього концерту ми особисто навіть не були знайомі, але саме цей вечір нас познайомив. Так народилися й дуети: я виконала з Романом Скорпіоном «За тебе все віддам», а мій брат Степан — «Смереки осені не знають» разом з alyona alyona.

Тому мені цей концерт запам'ятався не тим, кого потрібно було переконувати, а навпаки — скільки людей щиро захотіли бути поруч і разом із нами віддати шану татові.

— Чи був момент підготовки, який вас особисто найбільше зворушив?

Уся підготовка була дуже емоційною. Але водночас саме тоді я особливо відчула підтримку людей, які були поруч. Ми працювали разом із братом, музикантами гурту «Друзі мої», які багато років були з татом, із його близьким другом Грицем Драпаком.

Величезну частину цієї підготовки ми пройшли й разом із Мар'яном Гловяком, з яким сьогодні я працюю над власною музикою. Бували ночі, коли ми практично не виходили зі студії — годинами працювали над музичним матеріалом, щось змінювали, допрацьовували, слухали. І саме в такі моменти особливо розумієш цінність людей, які не просто допомагають, а по-справжньому проживають усе це разом із тобою.

А один момент репетиції я пам'ятаю особливо. Коли Артем Пивоваров виконував «Яворину», я побачила, як він сам розчулився. І мене це дуже зворушило.

Тоді я вкотре відчула: тато залишив слід не лише у своїх піснях. Він залишив його в людях — у колегах, музикантах, слухачах, у кожному з нас. І, напевно, саме тоді я ще сильніше усвідомила масштаб того, що він залишив після себе. Це не лише музика. Це любов людей, пам'ять і те, що продовжує жити в серцях.