Невідомі герої: Як військові капелани рятують душі бійців ЗСУ на фронті

На початку повномасштабного вторгнення, коли російські війська наближалися до Києва, пастор Вадим Гейко, який згодом став військовим капеланом, вивозив цивільних з окупованих територій. Він рятував родини з дітьми, виніс хлопчика з високою температурою через міст між Бучею та Ірпенем під снайперським прицілом. Пізніше на Донеччині він продовжував вивозити людей разом з домашніми тваринами та худобою з міст, де точилися бої: Сєвєродонецька, Лисичанська, Бахмута, Часового Яру, Костянтинівки, Дружківки та Краматорська.

Вадим Гейко не тільки рятував життя, а й ставав розрадником для бійців ЗСУ, яким було важко на душі через загибель побратимів. Він проводив молебні, таїнства, допомагав військовим зберегти їхню останню волю. Пастор, який поєднує в собі ролі священника, волонтера та військового, є втіленням місії капеланів, яких він сам називає «вухами Бога» з девізом «Бути поруч».

Історія військового капеланства в Україні почалася після Революції Гідності, коли виникла дискусія про необхідність такої служби в армії. Служба військового капеланства офіційно з'явилася 30 листопада 2021 року, коли Верховна Рада прийняла відповідний закон. Тоді ж Міжконфесійна рада з питань військового капеланства при Міністерстві оборони запропонувала відзначати День військового капелана 25 жовтня — у день католицького святого Мартина Милостивого, єпископа Турського, який був римлянином та військовим, що розірвав навпіл свій плащ, аби вкрити жебрака, і згодом став покровителем капеланства.

25 жовтня 2022 року День капелана відзначали вперше, і тоді перші 83 капелани отримали мандат на службу. У 2023 році свято відзначали 12 жовтня, а з 2024 року, після переходу Української православної церкви на юліанський календар, свято Мартина Турського припадає саме на цю дату. Незважаючи на це, 12 жовтня ще не є офіційно визнаним Днем військового капелана, оскільки відсутній відповідний указ президента. Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій та Міжконфесійна рада з питань військового душпастирства 6 жовтня 2026 року звернулись до Президента України Володимира Зеленського з проханням зробити цей день офіційним щорічним святом.

Сьогодні у Силах оборони служить близько 400 капеланів, що становить 60% від загальної потреби. Ці душпастирі різних конфесій — православні, протестанти, католики, юдеї та інші — перебувають поруч із бійцями Збройних Сил, Повітряних Сил, Головного управління розвідки, Національної гвардії та Державної прикордонної служби. Вони підтримують військових молитвою, словом та присутністю, допомагаючи долати втому, біль і втрати, як на місцях постійної дислокації, так і під час бойових завдань та в госпіталях.

Олександр Вовкотеча, начальник Служби військового капеланства, полковник, сказав: «Приїжджаючи в частину, військовослужбовець знає, що в них є військовий капелан, і відчуває підтримку, що він є поруч і він молиться за нього особисто, навіть не будучи пліч-о-пліч біля нього. Тобто боєць відчуває захист: те, що капелан дійсно є і що капелан дійсно опікується нашими військовими». У вересні для офіцерів служби провели курс підготовки за підтримки військових капеланів Збройних Сил Норвегії, а також розроблено концепцію «духовної стійкості» військовослужбовця, що має стати показником при оцінці боєздатності.

Серед перших капеланів, хто прийшов у військо ще під час АТО у 2014 році, був священник Української греко-католицької церкви Андрій Зелінський. Він був на передовій з підрозділами ДШВ та морської піхоти, проводив служби у Слов'янську, Краматорську, Авдіївці, Дебальцевому та інших населених пунктах Донеччини. З 2018 року Зелінський розбудовував душпастирську службу в Силах оборони та отримав низку нагород від українського війська. Він розповів, що після проходження шляхів морського піхотинця, він точно знає, що «сон та їжа – то для слабаків».

Олексій Поляков, військовий капелан 199 навчального центру ДШВ ЗСУ, старший лейтенант капеланської служби, розповів, що почав допомагати війську ще у 2014 році як волонтер, а потім, пройшовши курси капеланів, поїхав на схід як капелан-волонтер, а згодом — військовий капелан. Він бував у Станиці Луганській та Авдіївці, де набув бойового досвіду, що дозволило йому спілкуватися з бійцями на рівних. Поляков пояснює, що капелани працюють у чотирьох напрямках: релігійні потреби, соціальна добродійність, адаптація мобілізованих та консультування командирів з релігійних питань.

Капітан капеланської служби ЗСУ та священник ПЦУ Сергій Дмитрієв, відомий як Падре, заснував благодійну мережу «Елеос-Україна». Серед його проєктів — створення першого Будинку Героя в Івано-Франківську, що надає прихисток ветеранам з інвалідністю. Цей дім забезпечує юридичну, соціальну та психологічну допомогу, а також допомагає знайти роботу та відновити документи. Дмитрієв пояснив, що термін перебування в ньому становить 3-6 місяців.

Історія пам'ятає військового капелана Василя Вирозуба з Одеси, який відправився на острів Зміїний за тілами загиблих бійців і потрапив у полон, де його катували 70 днів. Росіяни перевезли його до окупованого Криму, тримали на гауптвахті, потім у фільтраційному таборі під Бєлгородом та СІЗО в Осколі. Священник згадував, що його цькували собаками та допитували про Бандеру.

Ще однією трагічною історією стало життя пастора протестантської церкви Ісуса Христа Юрія Климка, який загинув у Краматорську. 28 лютого 2024 року, через 30 хвилин після проведення служби в місцевому храмі, росіяни скинули на місто 500-кілограмову авіабомбу, яка обірвала життя 58-річного пастора та ще однієї людини, а п'ятеро отримали поранення. Ці історії підкреслюють небезпеку та жертовність, з якою капелани виконують свою місію.

«Я морпіх назавжди», — розповів отець Андрій Зелінський про свій досвід служіння.

«Для мене життя людей цінніше за храми», — пояснив капелан Сергій Дмитрієв, говорячи про свої благодійні проєкти.

Історії військових капеланів розкривають їхню непохитну віру та самовідданість у найжорстокіших умовах війни. Вони є духовними провідниками та психологічною опорою для бійців, допомагаючи їм зберігати людяність та надію. Ця служба, що поєднує служіння Богу і Батьківщині, продовжує адаптуватися до викликів часу, демонструючи незламність духу та віру в перемогу.