Видовищні бійки, слабкий сюжет: рецензія на фільм “Вуличний боєць”

Голлівуд продовжує шукати натхнення у відеоіграх, і цього разу черга дійшла до однієї з найвідоміших файтингових франшиз в історії. Серія Street Fighter бере початок ще з 1987 року, але справжнім феноменом стала після виходу Street Fighter II у 1991-му. Саме вона допомогла сформувати сучасний жанр файтингів, подарувала гравцям культових персонажів, фірмові прийоми на кшталт Хадукена та цілу купу мемів, які живуть досі. Тож питання тут не лише в тому, чи зможе нова екранізація “Вуличний боєць” запропонувати видовищні поєдинки, а й у тому, чи вдасться їй передати дух класичних ігор. І, як на мене, результат вийшов доволі неоднозначним.

“Вуличний боєць” / Street Fighter

Жанр екшен, фантастика, комедія, драма
Режисер Кітао Сакурай
У ролях Ной Сентінео, Ендрю Кодзі, Калліна Ллян, Роман Рейнс, Коді Роудс, Джейсон Момоа, Девід Дастмалчян, та ін.
Прем’єра 15 жовтня, 2026 року, кінотеатр
Сайт IMDb

Події фільму “Вуличний боєць” розгортаються у 1993 році. Рю та Кен Мастерс давно відійшли від колишнього життя бійців, але загадкова Чунь-Лі знову затягує їх у світ бойових мистецтв, запросивши взяти участь у Всесвітньому турнірі воїнів. Та за масштабним змаганням ховається небезпечна змова, яка змушує героїв не лише битися з сильними суперниками, а й зіткнутися з власним минулим.

Останніми роками екранізації відеоігор стали цілком звичною справою. Одні справляються із завданням, інші повністю провалюються. Відсоток останніх, до речі, досі доволі високий, адже творці нерідко ставляться до першоджерела з відвертою неповагою, змінюючи все на власний розсуд. У результаті обурюються фанати, для яких ці проєкти часто й створюються, а шанси на провал лише зростають. “Вуличний боєць”, як на мене, зайняв позицію чітко посередині.

Якщо говорити про сюжет і персонажів, тут екранізація отримує чимало ударів повз цілі. Замість того щоб грамотно використати величезний лор франшизи, поступово розкривати героїв і вибудовувати між ними зрозумілі взаємини, творці вирішили запхнути в одну історію все й одразу. У результаті маємо справжню кашу з персонажів, конфліктів, змов і драматичних ліній, які постійно змагаються за увагу глядача. При цьому найважливіші деталі першоджерела нерідко губляться десь на задньому плані. Автори ніби знають, що у Street Fighter є величезний всесвіт, але не зовсім розуміють, як правильно ним скористатися.

Замість того щоб зробити ставку на драму, характери та емоційний зв’язок між головними героями, Сакурай значною мірою віддає перевагу екшену, жартам і навмисній карикатурності. І сама по собі така концепція цілком могла б спрацювати, адже класичні файтинги ніколи не вирізнялися якоюсь надзвичайною реалістичністю, а їхні персонажі часто нагадували героїв коміксів, які зібралися на одному майданчику, щоб з’ясувати, хто сильніший.

Значна частина гегів фільму “Вуличний боєць” просто не працює, а деякі жарти настільки примітивні, що від них хочеться фейспалмити до кінця фільму. Зрозуміло, що автори не прагнули зробити серйозну драму про професійних бійців, які переживають екзистенційну кризу між раундами. Але навіть легке розважальне кіно потребує певного балансу. Тут же жарти нерідко з’являються в моменти, коли сцена могла б розвивати персонажів або створювати напругу. Через це й без того розбалансована історія починає розсипатися ще сильніше.

Водночас сценарій має одну перевагу, яка не дає фільму остаточно загрузнути у власних проблемах — динаміку. Занудьгувати в цьому вирі подій практично неможливо. Постійно щось відбувається: хтось товче мордяку іншому, персонажі плетуть змови, сваряться, з’ясовують стосунки або вкотре опиняються в ситуації, яка вимагає негайно когось побити.

Найкраще “Вуличний боєць” працює тоді, коли просто випускає персонажів на арену. Саме в екшен-сценах стрічка демонструє свої найсильніші сторони. Постановка поєдинків тут справді захоплива й винахідлива, а практичні ефекти додають бійкам відчуття фізичності. Кожен персонаж має власний стиль, рухи та прийоми, тому поєдинки не зводяться до одноманітного обміну ударами. За цим цікаво спостерігати, особливо коли фільм починає грати за правилами першоджерела й дозволяє героям використовувати свої фірмові здібності.

Режисер не намагається зробити з цього реалістичний бойовик, де кожен удар повинен відповідати законам фізики. Навпаки, постановка місцями нагадує комікс, який ожив на екрані. Герої виконують перебільшені рухи, використовують фантастичні прийоми, а самі поєдинки нагадують ті самі божевільні сутички, заради яких ми колись запускали ігри.

Якщо постановка бійок переважно радує, то комп’ютерна графіка часом помітно шкутильгає. Найбільше це впадає в око, коли на екрані з’являється Звір у виконанні Джейсона Момоа. Сам персонаж виглядає прикольно, але його цифрове втілення настільки помітне, що іноді складно повністю зануритися в сцену.

На противагу йому Акума у виконанні Романа Рейнса та ефекти навколо його персонажа виглядають значно переконливіше. Тому технічна складова залишає змішані враження: з одного боку, практичні ефекти й постановка додають видовищності, з іншого — окремі CGI-моменти нагадують, що перед нами не завжди той рівень візуального виконання, на який розраховуєш від масштабного голлівудського проєкту.