Дипломатія без права на емоції: чому Україна не може дозволити собі втратити Америку

Україно-американські відносини переживають одну з найскладніших криз за останні роки. І було б помилкою применшувати її масштаби. Адже найбільшу ціну за погіршення стратегічного партнерства зі США платить не Вашингтон і Трамп, а Україна, наші люди, діти й військові.

Останні рішення очільника Білого дому щодо послаблення застосування санкційного закону Грема викликають зрозуміле та обґрунтоване розчарування. Замість очікуваного посилення економічного тиску на Росію Кремль отримує додатковий простір для маневру. Особливо небезпечно це виглядає на тлі продовження російського терору проти українських міст й енергетичної інфраструктури.

Вважаю, що Трамп робить відчайдушну ставку на стратегію залучення, намагаючись схилити Путіна до припинення війни передусім через домовленості, а не примус. Сама ідея робоча, проте ми вже проходили цей шлях і знаємо, до чого він призвів.

Якщо ставка Трампа спрацює, ми можемо отримати припинення вогню на гібридних умовах — без надійних гарантій того, що Росія не відновить бойових дій.

Якщо ж провалиться, така стратегія надовго відійде на другий план у міжнародній політиці, а її прихильники отримають показове щеплення. Це стане серйозним аргументом проти спроб інших європейських столиць наслідувати подібний підхід. Зокрема, політичні сили на кшталт «Національного об’єднання» Марін Ле Пен у Франції чи «Альтернативи для Німеччини» втратять один із ключових аргументів на користь політики зближення з Москвою: тезу про те, що з Путіним можна домовитися не примушуючи його змінювати свою поведінку.

Фіаско стратегії залучення дасть аргументи на користь повернення до стратегії тиску — всерйоз і надовго.

Зважаючи на складність загального геополітичного контексту, Україна не повинна керуватись емоціями та обуренням сьогоднішнього дня, а має мислити стратегічно.

Складні переговори вимагають холодного розрахунку, вміння слухати, розуміння мотивації співрозмовника та здатності бачити наслідки на багато кроків уперед. Що складніший партнер, то вищими мають бути вимоги до професіоналізму української дипломатії. Не всі думки, навіть справедливі, потрібно висловлювати публічно. Особливо коли це може закрити канали переговорів або нашкодити конкретним оборонним домовленостям.

Не слід плутати дипломатичну стриманість із політичною слабкістю. Ми можемо залишатися принциповими щодо наших національних інтересів і водночас уникати непотрібної конфронтації.

Маємо усвідомлювати, що, попри масштабну підтримку європейських партнерів, Європа поки не здатна повністю замінити американські спроможності у сфері протиповітряної оборони, розвідки, військових технологій і критично важливих озброєнь. Відтак збереження стратегічних відносин зі США — це не питання політичних симпатій. Це питання національної безпеки та збереження людських життів.

Саме тому мене непокоїть небезпечна тенденція до персоналізації відносин із Вашингтоном. Складається враження, що замість кропіткої дипломатичної роботи ми дедалі частіше ризикуємо опинитися в логіці особистого політичного протистояння. Демонізація Трампа, як і створення негативного образу Сполучених Штатів загалом, працює проти українських національних інтересів.

Подібний підхід уже завдав шкоди нашим відносинам з окремими європейськими партнерами. Але переносити його на США було б стратегічною помилкою зовсім іншого масштабу.

Трамп — це не Орбан. А США — не та держава, підтримкою якої Україна може дозволити собі знехтувати.

Не менш небезпечно пов'язувати перспективи україно-американських відносин із результатами майбутніх проміжних виборів до Конгресу. Незалежно від їхнього результату президентом США залишатиметься Дональд Трамп. Навіть якщо демократи здобудуть більшість в одній або обох палатах Конгресу, ключові зовнішньополітичні рішення й надалі значною мірою залежатимуть від Білого дому. Тому розрахунок на його політичне ослаблення замість пошуку порозуміння з чинною адміністрацією є вкрай ризикованим.

Водночас двопартійна підтримка України в Конгресі залишається надзвичайно важливим ресурсом. Попри рішення Білого дому, реакція американських законодавців засвідчила, що Україна зберігає підтримку серед обох партій. Наше завдання — зберегти Україну як спільний стратегічний інтерес американських партій. Не можна перетворювати підтримку України на питання партійного протистояння всередині США.

Що робити?

По-перше, відновлювати повноцінний стратегічний діалог із Білим домом, системно працювати з обома партіями в Конгресі та забезпечувати безперервну практичну взаємодію між оборонними й безпековими відомствами.

У відносинах зі Сполученими Штатами потрібно повернутися до системної, інституційної дипломатії, яка не зводиться до телефонних розмов і особистих зустрічей президентів. Колись між Україною і США діяла ціла мережа робочих механізмів, зокрема Комісія стратегічного партнерства, її профільні робочі групи та інші двосторонні формати. 2018 року наприклад, у межах Комісії створили робочі групи з питань безпеки та протидії російській агресії, верховенства права й гуманітарних питань, економіки та енергетики. А 2021 року сторони домовилися відновити роботу Комісії та посилити її роль. Де сьогодні ці механізми? Чому ми не використовуємо їх на повну силу? Час нарешті призначити посла України в США. Як професіонал не сприймаю аргументів, що нібито варто почекати виборів і далі визначатися з кандидатурою посла. Україні потрібні постійні канали взаємодії з Державним департаментом, Конгресом, Пентагоном, Міністерством фінансів й іншими американськими інституціями. Потрібно регулярно обговорювати санкційну політику, військову допомогу, спільне оборонне виробництво, енергетичну безпеку та довгострокові гарантії для України. Не можна, щоб стратегічне партнерство двох держав залежало виключно від настроїв, політичних заяв чи домовленостей на найвищому рівні. Особистий діалог президентів важливий, але він має спиратися на системну роботу міністерств, парламентів, розвідок, експертів, профільних установ, аналітичних центрів, громадянського суспільства, медіа, діаспори.

По-друге, рішення Трампа створює додаткову відповідальність для Євросоюзу. Якщо поступки агресору почнуть сприйматися як інструмент розв'язання економічних проблем, це створить небезпечний прецедент для європейських популістів і політичних сил, орієнтованих на Москву. ЄС необхідно зберегти санкції, посилити боротьбу з їх обходом, використати «заморожені» російські активи на користь України та нарощувати власне оборонне виробництво. Справедливий і тривалий мир можливий лише тоді, коли ціна продовження війни для Путіна стане вищою за ціну її припинення. Європа має продемонструвати стратегічну зрілість і не допустити, щоб економічні труднощі чи витівки Трампа стали виправданням для умиротворення агресора. Нам потрібна сильніша Європа разом зі Сполученими Штатами, а не Європа замість Сполучених Штатів.

Нарешті настав час переконувати Вашингтон відмовитися від традиційної логіки дозованої підтримки України — допомагати настільки, щоб вона не програла, але недостатньо, щоб забезпечити стратегічний успіх. На мою думку, у цьому полягає одна з фундаментальних проблем наших відносин зі США. Американська допомога була й залишається критично важливою. Але її масштаби та обмеження не завжди відповідали реальним потребам України. Завдання нашої дипломатії — змінювати ці розрахунки, доводячи, що перемога України та поразка путінських агресивних планів відповідають довгостроковим інтересам самих Сполучених Штатів. У цьому контексті хотілось би поцікавитися станом реалізації проривної та історичної «угоди про копалини» та її потенціалом для оздоровлення україно-американських відносин у цих складних умовах.

Сьогодні Україні потрібно зчепити зуби, вгамувати емоції та продемонструвати максимум дипломатичного професіоналізму.

Ми маємо боротися не з американським президентом, а за американську підтримку України. Президенти змінюються, а життєво важливе партнерство між нашими народами залишається.

У цей вирішальний момент Євросоюз має зберегти санкції, Конгрес — двопартійну підтримку, а українська дипломатія — діалог із Білим домом і ефективну трансатлантичну координацію.

Адже головний критерій ефективності нашої дипломатії — не кількість гучних заяв і оплесків, а здатність захистити українські міста достатніми засобами ППО, отримати надійну розвідувальну інформацію для наших воїнів, зберегти людські життя та рухатися до справедливого і сталого миру.