Чому Україна має відкрити свій ринок землі для компаній з ЄС та що з цим можна зробити

Відкриття переговорів з ЄС за кластером "Внутрішній ринок" переводить питання доступу громадян і компаній ЄС до української сільськогосподарської землі з теоретичної у практичну площину.

Нині діє модель, за якою аграрні угіддя можуть мати у власності лише українці та компанії без найменшої частки іноземного капіталу та контролю. Ці правила несумісні з членством у ЄС і їх точно доведеться змінювати.

Що Україна має враховувати і чого вимагати від Євросоюзу у сфері ринку землі під час переговорів про членство читайте в статті професора Андрія Мартина Земля не лише в українців. Як треба змінити ринок землі зі вступом в ЄС та як зберегти контроль. Далі – стислий її виклад.

З 1 липня 2021 року українці отримали право вільно продавати й купувати сільськогосподарські землі, а з 1 січня 2024 року на ринок допустили українських юридичних осіб, створених громадянами України. До середини 2026 року через ринок пройшло вже понад мільйон гектарів.

Відкриття ринку для юросіб не спричинило якогось аномального стрибка попиту.

А перший детальний аналіз покупців-юросіб показав цілком прозаїчну картину: понад 80% із них – сільськогосподарські товаровиробники.

Іншими словами, замість масового розпродажу ми отримали доволі консервативний земельний ринок. Понад те, попри переважні права орендарів, доволі складні перевірки набувача і значну зарегульованість процедури, в Україні фактично склався "ринок продавця".

Останнє слово залишається за власником земельної ділянки.

Україна за останні роки побудувала справді сильну систему контролю за земельними трансакціями.

Він вирішує, чи продавати землю взагалі, коли це робити і за яку ціну. Стара патерналістська страшилка про "наївного селянина, якого всі обдурять" не спрацювала. Власники паїв виявилися значно раціональнішими, ніж про них звикли думати деякі політики.

А тепер починається значно цікавіша частина цієї історії.

13 жовтня Україна офіційно відкрила переговори з ЄС за кластером 2 "Внутрішній ринок". Серед іншого там є глава 4 – вільний рух капіталу – і глава 6 – корпоративне право. Попереду залишається кластер 5 "Ресурси, сільське господарство та політика згуртованості".

І тепер питання про те, хто і на яких умовах зможе купувати українську сільськогосподарську землю після вступу до ЄС, вже перестає бути абстрактною дискусією "на майбутнє". Воно поступово стає предметом цілком конкретних переговорів.

Якщо з громадянами ЄС щодо контролю усе більш-менш зрозуміло, то з юридичними особами набагато складніше.

Уявімо, що українську сільськогосподарську землю придбала компанія, зареєстрована, скажімо, на Кіпрі або в Бельгії. На момент купівлі ми можемо перевірити цю компанію і встановити її власників. А наступного дня власники продають уже не землю – вони продають компанію.

І це, відповідно, має стати одним із ключових питань української переговорної позиції.

Нам потрібно вимагати права бачити реального власника землі весь час, поки ця земля йому належить.

Якщо цього немає, Україна об’єктивно не може забезпечити виконання власних антиконцентраційних правил.

По суті, нам потрібен своєрідний "цифровий паспорт" корпоративного землевласника, що походить із країни ЄС. І обговорювати це потрібно вже зараз.

Так само Україні варто домовлятися про достатній перехідний період для повної лібералізації ринку сільськогосподарських земель.

За цей час нам треба відновити нормальне кредитування аграрного сектора, зменшити величезну різницю у вартості капіталу для українського та європейського фермера і, головне, побудувати той самий цифровий механізм контролю за корпоративними власниками.

Докладніше – в матеріалі Андрія Мартина Земля не лише в українців. Як треба змінити ринок землі зі вступом в ЄС та як зберегти контроль.