Як подолати структурні проблеми економіки

Нещодавно дехто відзначав 100 днів роботи нового Уряду України. Це етапна дата для всіх Урядів – вона показує наскільки Уряд розуміє ситуацію і його здатність приймати термінові рішення. Зрозуміло, що сьогодні Україні потрібна економічна політика, яка збільшує здатність країни захищатися від ворога, виробляти, інвестувати й утримувати людей.

Підтримка поточних видатків залишається життєво необхідною, однак сама по собі не забезпечує такого результату і якщо підприємства не можуть розширювати випуск, додатковий попит дедалі більше задовольняється імпортом, а залежність від зовнішнього фінансування закріплюється. Подолати цю залежність можна через узгоджене відновлення виробничих потужностей, інфраструктури, кредитування та людського капіталу.

Не є провиною цього Уряде те, що в даний час сукупний випуск залишається приблизно на п’яту частину нижчим за довоєнний рівень, тоді як відновлення окремих секторів різко відрізняється. Переробна промисловість, транспорт і будівництво суттєво відстають від 2021 року. Війна є головною причиною цих втрат. Завдання економічної політики полягає в тому, щоб пом’якшувати їх і створювати можливості для розвитку за наявних безпекових обмежень.

Особливо виразна зміна структури попиту. За плинний рік до другого кварталу 2026 року приватне споживання становить 69,8% ВВП, державне – 39,7% і разом це 109,5% ВВП. Експорт дорівнює 25,5% ВВП, імпорт – 56,3%, а від’ємний чистий експорт – 30,8%. Це не арифметична суперечність: внутрішнє споживання може перевищувати внутрішній випуск завдяки імпорту та зовнішнім ресурсам – проблема полягає у стійкості такої моделі, якщо виробничі можливості країни відновлюються повільно.

Водночас оцінювати оборонні витрати лише за їхнім внеском у цивільний ВВП було б помилкою. Вони забезпечують саме існування держави та збереження її економіки, але в межах необхідних оборонних закупівель важливо розширювати участь українських виробників, розвивати ремонт, виробництво компонентів і технологічну кооперацію. Так безпекові видатки можуть одночасно формувати промислові компетенції, які працюватимуть і після війни.

Найслабшою ланкою залишається інвестування. У даний час капітальні інвестиції оцінюються приблизно у 9,9% ВВП, тоді як валове нагромадження основного капіталу, яке охоплює також відповідні оборонні активи, – у 19,7%. Це різні статистичні показники, їх не можна підміняти один одним. За окремою декомпозицією, необоронні інвестиції становлять близько 11% ВВП, а приватні інвестиції – лише 4,1%, тому зростання сукупного нагромадження ще не означає достатнього оновлення цивільного виробництва.

Не менш показова структура фінансування: за плинний рік до першого півріччя 2026 року власні кошти підприємств забезпечують 72% капітальних інвестицій, банківські кредити – 4%, кошти нерезидентів – 1%. Останній показник характеризує саме джерела капітальних інвестицій і не тотожний загальному припливу прямих іноземних інвестицій, проте загальний висновок очевидний: можливості модернізації надто залежать від уже заробленого прибутку. Підприємства, які втратили активи або ринки, мають найменше власних ресурсів саме тоді, коли найбільше потребують нового обладнання.

Масштаб потреб значно перевищує можливості такого самофінансування. Спільна оцінка уряду України, Світового банку, Європейської комісії та ООН RDNA5 визначає потреби відбудови й відновлення майже у 588 млрд доларів протягом наступного десятиліття за станом руйнувань на кінець 2025 року. Це оцінка потреб, а не вже забезпечене фінансування. Вона означає, що відновлення вимагатиме поєднання міжнародної допомоги, державних ресурсів і значно активнішого приватного капіталу.

Тому перше завдання – створити доступний механізм розподілу воєнних ризиків. Підприємцю недостатньо запропонувати нижчу процентну ставку, якщо один удар може знищити заставу та зупинити виробництво. Потрібні страхування майна й перерв у роботі, гарантії за інвестиційними кредитами та співфінансування від міжнародних партнерів. Такі інструменти мають бути доступними середньому й малому бізнесу, зокрема в регіонах, де приватне страхування без зовнішньої підтримки надто дороге.

Розподіл ризику повинен мати чіткі фінансові межі. Повне перекладання ризиків на бюджет заохочуватиме поганий відбір проектів і створить нову проблему замість розв’язання старої.

Друге завдання стосується фінансового посередництва. Частка кредитів у банківських активах зменшилася з 52,1% у 2019 році до 32,1% у першому півріччі 2026 року. ОВДП забезпечували 28% процентних доходів банків, депозитні сертифікати НБУ – ще 22%, разом близько половини. Це важлива характеристика стимулів банківської системи, хоча сама структура активів не доводить, що весь дефіцит кредитування спричинений монетарною політикою.

Значення мають і воєнний ризик, якість застави, платоспроможність підприємств та захист кредитора. Вихід потребує одночасної роботи з вартістю грошей і ризиками позичальників. Варто переглянути співвідношення дохідності інструментів вилучення ліквідності та можливостей кредитування, розширити довгострокове фінансування через банки, поєднати його з частковими гарантіями.

Державні програми слід оцінювати за додатковими інвестиціями, які відбулися завдяки підтримці, бо просте здешевлення вже наданого кредиту успішному підприємству може покращити його фінансовий результат, але не обов’язково створить нові потужності.

Точнішої діагностики потребує й дискусія про потенційний ВВП. Маємо різні оцінки – оцінку розриву випуску мінус 7% – як оцінку Мінфіну, та плюс 0,9% – як оцінку НБУ. Це модельні результати з різними припущеннями, однак падіння виробництва відносно 2021 року не доводить автоматично наявності такого самого резерву швидкого зростання: частину обладнання знищено, частина працівників виїхала, доступ до енергії погіршився. До того ж наведене завантаження промислових потужностей – 66,3% – уже близьке до 67% у 2021 році.

Практичне питання полягає в тому, які саме обмеження можна усунути. Для одного підприємства це відсутність електропостачання, для іншого – нестача інженерів, для третього – брак оборотного капіталу або гарантованого замовлення. Урядові потрібна регулярна галузева й регіональна оцінка таких перешкод, яка дозволить спрямовувати підтримку туди, де додаткові ресурси справді збільшать випуск, і зменшить ризик підживлення цін без розширення пропозиції.

Третє завдання – підвищення технологічної складності. Відбувається зниження індексу економічної складності України з 0,79 у 2012 році до 0,40 у 2024–му і, оскільки це стандартизований індекс, таку зміну некоректно називати втратою половини технологічного потенціалу, однак вона вказує на погіршення позицій за складністю й різноманітністю експортного кошика, а повернення до довоєнних обсягів сировинного експорту саме по собі цієї проблеми не усуне.

Промислова політика має спиратися на конкретний попит і наявні компетенції. Перспективними напрямами можуть бути енергетичне обладнання та його компоненти, виробництво для відбудови, глибша агропереробка, оборонні й подвійні технології, інженерні та цифрові рішення для промисловості. У кожному напрямі необхідно перевіряти ринок збуту, доступність працівників, енергетичні потреби й можливості інтеграції в європейські виробничі ланцюги. Перелік пріоритетних галузей без такої перевірки легко перетворюється на перелік прохачів бюджетних пільг.

Підтримка повинна надаватися за відкритими критеріями, на визначений строк і з перевіркою результатів. Критеріями можуть бути продуктивність, створена в Україні додана вартість, нові експортні контракти та приватне співфінансування. Якщо проєкт не досягає погоджених результатів, умови допомоги переглядаються. Окреме місце мають зайняти прикладні дослідження, випробувальні центри, інженерна освіта та спільні розробки підприємств з університетами, інакше навіть нове виробництво залишатиметься залежним від імпортних технологій і компетенцій.

Державне замовлення здатне дати виробникові горизонт планування, так як багаторічні рамкові контракти, передбачувані графіки закупівель і своєчасні розрахунки полегшують інвестиційні рішення. Розвиток українських постачальників слід поєднувати з конкуренцією, вимогами якості та міжнародними зобов’язаннями. Економічний результат визначають реальні виробничі операції, інженерна робота й зайнятість усередині країни, а формальна локалізація з мінімальною участю українського виробництва цього результату не забезпечить.

Четверте завдання – змінити підхід до зовнішньоторговельного дефіциту. Імпорт інвестиційних товарів за січень–вересень 2026 року зріс на 35%, енергоносіїв – на 42%, споживчих товарів – на 8%. Ці потоки мають різне економічне значення. Обладнання, яке відновлює виробництво або скорочує енергоспоживання, сьогодні збільшує імпорт, але згодом може посилити експорт і зменшити витрати валюти. Оцінювати його лише як погіршення торговельного балансу означає ігнорувати майбутній виробничий ефект. 

Політика має сприяти імпорту технологій та розвитку конкурентних вітчизняних альтернатив там, де вони економічно виправдані. Для цього потрібні доступ до фінансування обладнання, швидкі й передбачувані митні процедури, підтримка сертифікації та виходу на зовнішні ринки. Суцільні обмеження імпорту можуть підвищити собівартість української продукції., натомість ефективніша логістика, експортне страхування та виробнича кооперація допомагають розширити валютну виручку без такого побічного ефекту.

Енергетична стійкість є окремим пріоритетом. Відбір проєктів повинен враховувати вартість енергії протягом строку експлуатації, можливість приєднання та реальне скорочення простоїв. Це водночас знижує витрати бізнесу і послаблює один із каналів інфляційного тиску.

Реакція на інфляцію також має відповідати її причинам. Потрібне поєднання стримування вторинного цінового тиску з відновленням пропозиції, а витрати на усунення енергетичних і логістичних обмежень варто оцінювати також за їхнім антиінфляційним ефектом.

П’яте завдання – повернути людей до продуктивної зайнятості. Підприємствам потрібні програми підготовки під конкретні робочі місця, перекваліфікація ветеранів, доступні умови праці для людей з інвалідністю. Для внутрішньо переміщених осіб можливість працювати часто залежить від житла й транспортного сполучення, а для батьків – від доступності дитячих садків. Такі видатки безпосередньо впливають на пропозицію праці, тому мають бути частиною економічної політики поряд із кредитними та інвестиційними інструментами.

Повернення громадян з-за кордону залежатиме від безпеки та переконливих життєвих перспектив. Вищі зарплати повинні спиратися на продуктивність, технології й доступ підприємств до ринків, водночас адресна підтримка малозабезпечених і реалістичні соціальні стандарти необхідні, щоб люди могли підтримувати здоров’я, освіту дітей та участь у ринку праці. Соціальну політику й модернізацію виробництва слід планувати разом, із чесною оцінкою бюджетних можливостей.

Особливої уваги потребує територіальний вимір. Однакові умови допомоги для відносно безпечної громади й міста поблизу фронту фактично означають різну доступність інвестицій. Для територій з підвищеним ризиком потрібні диференційовані страхові умови, підтримка збереження робочих місць та відновлення критичних послуг. Усі великі інфраструктурні проєкти варто перевіряти на відповідність реальним демографічним перспективам і потребам бізнесу, а відбудова об’єкта, який не матиме користувачів або коштів на утримання, лише збільшить майбутні видатки громади.

У перші сто днів такої політики доцільно зосередитися на аудиті чинних програм підтримки, визначенні найгостріших виробничих обмежень і підготовці проєктів зі зрозумілою економікою. Уряд разом із партнерами має встановити обсяги фінансування, гарантійні ліміти та відповідальних за реалізацію. На горизонті наступних шести–вісімнадцяти місяців слід розширювати програми, які підтвердили результат, і припиняти неефективні – це пропонована послідовність дій, а не прогноз швидкості відновлення.

Фінансова дисципліна є умовою такої програми, а відповідальність за результат має бути вимірюваною. Варто регулярно оприлюднювати обсяги цивільних інвестицій, частку довгострокових кредитів, додатковий випуск підтриманих підприємств, продуктивність праці та експорт із вищою доданою вартістю. Для енергетичних програм важливі скорочення простоїв і витрат, для програм зайнятості – стійке працевлаштування.

Структурні проблеми долатимуться тоді, коли підприємство зможе перетворити замовлення на інвестицію, далі – додатковий випуск, а зростання продуктивності – на конкурентну зарплату працюючих. Держава має забезпечити для цього узгоджені умови. За тривалої невизначеності саме здатність нарощувати виробництво і зберігати людський капітал визначатиме чи зможе Україна поступово фінансувати більше своїх потреб власними силами.