Гантелі як метафора: вчимося справлятися з емоційними навантаженнями у важкі часи

Сьогодні я розповідала про ці мої гантелі як про метафору: що ми можемо створити умови, щоб нагадувати собі про те, що важливо. Щоб щось просто лежало на видному місці й потрапляло на очі. Як записка: "Піди поїж" чи "Відійди від комп'ютера, подивись у вікно".

І про те, що ми досі можемо міряти себе давніми уявленнями про себе. А наші "м'язи" вже давно набагато сильніші, ніж ми думаємо.

І про те, що гантелі не змінилися. Змінилися мої фізичні можливості.

А ще про те, як щодня ми піднімаємо свої невидимі "гантелі". Якщо уявити, що кожне витримування новин, наших складних ночей, власних і чужих емоцій, а іноді просто те, що ми встаємо й робимо те, що потрібно — схоже на те, що ми щодня "беремо свою вагу".

Але те, що ми навчилися витримувати більше, не означає, що нам стало легко, що ми не втомлюємося і не потребуємо відновлення.

Я знаю: те, що сьогодні мені під силу, не є межею моїх можливостей. Я точно можу більше.

Але те, що я можу більше, не означає, що я маю робити більше.

Я вчуся у всіх своїх проєктах, у відповідальностях, запитах і навіть із цими моїми гантелями відчувати: "Досить. Сьогодні я вже "підняла" те, що могла".

…Кілька днів тому я закрила комп'ютер після роботи вже проти ночі. Голова крутилася від утоми, і всередині було дрижання, як буває під час перенапруження м'язів під час тренування.

Думала про цю важливість навчитись вчасно казати собі та іншим: "Я можу, але сьогодні я вже підняла те, що могла".

Поки вчуся цьому.

Джерело.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.