Зірка 2000-х Оксана Вояж: Усі думали, що мій хіт співає Лайма Вайкуле

Наприкінці 2000-х років кліпи Оксани Вояж “Зима”, “Младшая сестра”, “Не со мной” (кавер на хіт Cher та Ramazzotti "Più che puoi") часто транслювали на музичних телеканалах. А її кавер на "Києве мій" досі є одним із найцікавіших переспівів легендарної пісні. Та згодом артистка зникла зі сцени більше ніж на 10 років. 

За цей час Оксана Вояж пережила непростий період через проблеми зі здоров’ям, відмовлялася від сумнівних пропозицій і зрештою повернулася до музики. В інтерв’ю Коротко про 56-річна співачка розповіла про стосунки з чоловіком, нав'язливих прихильників, про ночі в сльозах, скасовані концерти та чим ознаменувалося повернення на сцену після довгої перерви. 

"Пісні в мене непогані, вони, як музиканти кажуть, "прилипучі"

- Оксано, після повернення на сцену, вас знову почали впізнавати, обговорювати й запрошувати на світські заходи. Чи відчуваєте, що аудиторія справді чекала на вас?

- Після повернення я не скажу, що прям усі почали впізнавати. Я думаю, що ще згадують пісні. До речі, нещодавно якийсь чоловік, якого я, звісно, не пам'ятаю, каже: "Ой, я вас навіть на Майдані бачив! Я бачив, як ви там із Бенюком обіймалися, на Помаранчевій революції…" І він мені нагадав. 

Каже: "У мене є дві улюблені пісні - це пісня “Молодша сестра” і дуже мені подобається, як ви зробили ремейк на пісню “Як тебе не любити, Києве мій”". 

А пісня "Києве мій" - це ж київський вальс. Вона була така повільна: раз-два-три, раз-два-три. А я зробила її танцювальною. Це було давно, років 15 тому, якщо не більше. І вона дійсно настільки працює! Стільки разів я її співала на Майдані і на День Києва, і на День Незалежності! 

І зараз, якщо мене запрошують люди, які знають мою творчість, то дійсно запитують про пісні, які пам'ятають із тих часів, і завжди просять "Києве мій". Але до неї додалися ще "Кіс мі" та "Не пара", які вони пам'ятають і знають. 

Звісно, і пліток додалося, і хейтерів додалося. Чому б ні?! Так не буває… Є така приказка: "Ніхто не копає ногами мертвого собаку". Якщо собака живий і ще щось може, то завжди знайдуться хейтери, завжди напишуть гидоти. Але я ставлюся до таких людей навіть трошки із жалістю, тому що, мені здається, наскільки ж треба бути невпевненим у собі й наскільки нещасним у коханні чи бізнесі! Я ж розумію, що людина не може бути щасливою, коли вона пише гидоту іншій людині. Тому що, коли людина займається роботою, бізнесом, коли в неї є кохання, вона нікого не буде ображати, писати щось погане чи бажати комусь зла. Вона зайнята собою, своїм розвитком, своєю родиною, плануванням свого майбутнього.  Але гидоти додалося, що я можу сказати… Соцмережі зараз розвинені, а в ті часи такого буму не було. 

Багато людей мені пишуть, що вони щасливі від того, що я повернулася. Багато хто не знає моєї історії й запитує, де ж я була так довго. Пишуть: "Ми дуже любимо ваш голос, у вас рідкісний голос, він дуже впізнаваний. У нас так ніхто не співає в Україні! Ми щасливі, що ви повернулися". 

Ну а хейтери, звісно, пишуть, щоб я сиділа вдома, в'язала носочки й шарфики, бо нема чого мені робити на сцені… 

- Якби сьогодні ви могли зустріти себе на початку кар’єри, яку головну пораду дали б тодішній Оксані?

- Ніколи не розраховувати виключно на власні сили, а шукати продюсера.  Коли в мене був продюсер, я турбувалася про те, де брати пісні. Я тоді писала мало власних пісень, але, мабуть, і соромилася їх співати, тому що мені здавалося, що пісні якихось уславлених, популярних авторів - це престижніше, що вони будуть популярнішими. А свої пісні я потроху ховала десь… Але тоді я не думала про те, як записувати альбом, як знімати кліпи, як організовувати тури й гастролі, усім цим займався продюсер.

Потім продюсер почав знімати художнє кіно та працювати над іншими вокальними проєктами –  я в нього була не одна, але згодом йому став нецікавий шоу-бізнес, тому артисти залишилися без продюсера. 

Я думала, що впораюся сама, але це не так. Коли є такі класні продюсери, як Нікітін або Меладзе, то, звісно, проєкт полетить просто як із трампліна. І, звісно, якби можна було повернути ті роки, то я думаю, що була б активнішою. 

Колись у салоні Оксани Voyage був Михайло Поплавський. Йому робили зачіску, він мав виступати на День міста, і він зайшов у гості. Він мені сказав такі слова: "Оксано, скромність - це перший крок до бідності й невідомості. Не треба бути такою сором'язливою - треба бути пробивною". І я з ним згодна! 

- Яку музику ви хочете створювати тепер? Чи плануєте змінювати звучання або залишатися в жанрі, з яким вас асоціюють?

- Зараз я обираю більш танцювальний формат музики, адже робота на корпоративах передбачає, що людям має бути весело, легко на душі, щоб вони танцювали й відпочивали.
Але мій основний репертуар нікуди не зникне, у мене все ж є п’ять альбомів. Також маю англомовні пісні, які не увійшли до альбомів, і, звісно, виконую їх для тих, хто знає та пам’ятає цю музику. У моєму репертуарі залишаються і шансон, і попмузика, і українські патріотичні пісні.

- Що ви хочете довести собі й публіці цим поверненням?

- Минуло багато років, адже я дійсно вилетіла із шоу-бізнесу та свого звичного життя через хворобу. Але ті люди, які мене знали, любили - дочекалися. Хтось сприйняв це з нерозумінням: чого ти на стільки років пропала? 

Якщо тоді мені було просто цікаво, що мене впізнавали, то зараз, мені здається, я більше роблю ставку на самореалізацію. За цей період було написано дуже багато пісень. Так, я не давала концертів, але я творила, я писала, бо творчу фантазію нікуди не сховаєш, вона з'являється і з'являється… 

І тому, звісно, хочеться свої пісні показувати не тільки своїй родині, а й хочеться, щоб їх почули люди. У мене взагалі є такий девіз: "Не перевершити інших, а перевершити себе". Тому я все для цього роблю. 

Пісні в мене непогані, вони, як музиканти кажуть, "прилипучі". Це перша закономірність хітовості, тобто успіху. Яку пісню не візьми, наприклад - "Зима-зима", "Кап-кап-кап", "Кіс мі", "Не пара" - це все авторські пісні. Вони дійсно такі, що людина чує їх уперше й уже наспівує. 

“Бог розпорядився, щоб я не змогла працювати в Росії”

- Оксано, свого часу вас запрошували до Росії, обіцяючи велике майбутнє в музиці. Хто саме вийшов на вас із цією пропозицією і як усе відбувалося? Що зрештою зупинило вас від цієї поїздки - бізнес в Україні, особисті принципи чи внутрішнє відчуття, що це не ваш шлях?

- Мій чоловік, який тоді був концертним директором, отримав дзвінок із Москви. Люди представилися концертною агенцією та продюсерами Ольги Кормухіної - російської співачки, яка працювала в рок-стилі.

Вони сказали, мовляв, у Оксани унікальний голос і вона їм дуже цікава. Хотіли продюсувати, але за умови зміни стилю - додати в музику більше року, змінити образ, можливо, шкіра, шипи. Тобто замість звичайного попзвучання спробувати попрок.

Ми довго думали, адже умовою було переїхати до Москви й повертатися додому один-два рази на місяць, а можливо, й рідше - через роботу над альбомом і концертну діяльність. Для нас це було непросто, адже у нас був салонний бізнес. Так, були адміністратори, бухгалтери, усе начебто працювало налагоджено, але, як кажуть, коли кіт із дому - миші в пляс. Надовго залишити свій бізнес було складно: здавалося, що намагаємося встигнути за двома зайцями.

Та все ж ми домовилися спробувати. Вирішили одразу не підписувати жодних контрактів, а спочатку записати одну пісню. Я не знала, чи зможу заспівати так, як від мене вимагатимуть. У мене є своя манера й техніка співу, але це не означає, що я вмію співати все. Зовсім ні. Та головне, що я вмію залишати слід у душі своїм співом. І це правда - так мені пишуть мої прихильники.

Ми вже узгодили дату й час вильоту, нам купили квитки. Зібрали валізи, домовилися з адміністратором бути постійно на зв’язку. Продюсери запевняли, що візьмуть на себе всі витрати, зокрема оренду квартири, адже дуже хотіли працювати зі мною через мій рідкісний голос.

Але ввечері, напередодні вильоту, зателефонував продюсер Ольги Кормухіної й попросив здати квитки. У них сталася фінансова криза: різко впав рубль, почалася інфляція, і вони боялися залишитися без грошей, адже в мене потрібно було багато вкладати.

Ми здали квитки. Приблизно через місяць вони зателефонували й пояснили, що інфляція фактично з’їла всі кошти на рахунках. Вони дуже хотіли співпрацювати, але поки не могли цього зробити. Обіцяли повернутися до розмови, коли ситуація стабілізується, проте більше ми не телефонували одне одному.

Я подумала: якщо так Бог розпорядився, значить, так і мало бути. Мабуть, не судилося мені працювати в Росії.

- Сьогодні ви радієте чи шкодуєте, що сталося саме так?

- В Україні я теж не раз чула компліменти від музикантів. Павло Миколайович Зібров колись сказав мені: "У твоєму голосі головне - душа". Мені неодноразово говорили, що в мене рідкісний тембр, який потрібно берегти. Навіть казали: "Ви не розумієте, що ваше контральто коштує мільйони доларів. Таких голосів майже немає". Я чула це багато разів.

Але я зовсім не шкодую, що тоді все склалося саме так. Можливо, я багато чого втратила б, адже, крім бізнесу, у мене були сім’я, маленька дитина, батьки, своє життя. Я не хотіла переїжджати до чужої країни й проводити там більшу частину часу.

Можливо, це був би цікавий досвід, але я не шкодую ні секунди. Вважаю, що все йде своєю чергою. І хоча я не стала зіркою першого ешелону, я насолоджуюся тим, що можу реалізовувати свої творчі фантазії, дарувати людям частинку своєї душі та свої емоції.

“Я була дуже худа, не могла їсти, пити, спати - просто помирала”

- У вас був період, коли довелося фактично зупинитися через проблеми зі здоров’ям. Діагноз називається "симпатоадреналовий криз", це коли у людини раптовий приступ гострої тривоги та страху. Наскільки серйозним було це випробування?

- Мене зненацька застала хвороба, така невідома, я називала її хворобою-фантомом. Звісно, для мене це було велике випробування, великий удар. Лікарі казали нічого не скасовувати у своєму житті, тож я намагалася продовжувати ходити до спортзалу. Я просто повзла туди, можна так сказати. Кілька разів швидка допомога забирала мене зі спортзалу та з концертів. 

Коли моє життя практично повністю зупинилося, це було для мене нестерпно. Я ночами плакала, не уявляла, що буде далі й що мені робити. Я була дуже худа, не могла їсти, пити, спати - просто помирала, і все. 

Звісно, доводилося скасовувати всі концерти й телевізійні проєкти, на які мене запрошували. По-перше, я мала такий вигляд, що люди одразу починали ставити мені безліч запитань. Я щось вигадувала, розповідала, що перебуваю на лікувальному голодуванні, але мій стан усе одно видавав мене. Я мала вигляд дуже нещасної людини.  Я намагалася хоч якось видавити із себе посмішку, але це було неймовірно важко. 

Такого періоду я нікому не побажаю, чесно. Це було дуже важко.  Це така хвороба, що  перетворює людину, яка була веселою, щасливою, життєрадісною, яка мала хороше почуття гумору, любила посміятися, любила анекдоти, на абсолютно іншу людину. Уявляєте, я перетворилася на людину, яка постійно перебувала в депресії, плакала, почувалася так, ніби помирає. У мене постійно скакав тиск, траплялися якісь серцеві напади, а ще було те, що я називаю "вертольотами". 

"Вертольотами" я називаю стан, коли збивається вестибулярний апарат і починає здаватися, що стіни перевертаються. Коли йдеш по землі, а вона ніби м’яка, наче просто йде з-під ніг. Ти ступаєш, і здається, що земля під тобою хитається. 

- Хто залишався поруч у найскладніший період? Чи відчули ви, хто є вашими справжніми людьми?

- Поруч завжди була моя друга половина, і я йому дуже вдячна. Я знаю випадки, в подібних ситуаціях, коли людина надовго занурювалася в депресію, переживала панічні атаки, і чоловіки не витримували й просто йшли. Але це не моя історія.

Я дуже вдячна своєму чоловікові, який носився зі мною, як із маленькою дитиною, і навіть намагався годувати мене з ложечки, тому що я просто нічого не могла їсти. Не могла, і все.  Він казав: "Ну давай хоч одну ложечку. Ну ковтни, ти можеш. Ти можеш, давай, пробуй". 

- Що допомогло вам знову повірити у себе та повернутися до музики?
- Я завжди вірила у власні сили й розуміла, що це не назавжди, що я обов’язково викарабкаюся. Як я тоді казала - я завалю цю хворобу. Я буду й надалі реалізовувати себе, і моє життя продовжуватиметься.

Тому зараз, коли я бачу, що людина опинилася в подібній ситуації, я просто знаю, як їй допомогти. Я знаю, які фізичні та дихальні вправи потрібно робити, які молитви читати, як підтримати людину, яка зіткнулася з тим, що лікарі називають симпатоадреналовим кризом. 

“Люди думали, що кавер на Più che puoi співає Лайма Вайкуле”

- Оксано, одна із найбільш інтригуючих тем вашої історії - твердження, що ваш голос свого часу використовували під чужими іменами. Як ви про це дізналися?

- Колись я написала російськомовну версію всесвітнього хіта Шер та Ероса Рамазотті Più che puoi. Я зробила власну версію пісні під назвою "Не со мной". Зараз вона, до речі, звучить українською - "Не зі мною".

І стався дуже кумедний випадок. На той момент ще не було ні кліпу, нічого, але пісню вже почали активно поширювати пірати. Вона стала настільки популярною, що звучала звідусіль: на ринках, на різних лотках, на пляжах, у ресторанах, на дискотеках. Куди б ти не зайшов - усюди була "Не со мной". 

І ось якось приходить клієнт і тримає в руках компакт-диск зі збіркою різних російськомовних пісень від Алли Пугачової до Філіпа Кіркорова. На диску була й пісня "Не со мной", яку співали я та Валєра Горлов. Але у збірці було зазначено, що виконавці - Лайма Вайкуле та Авраам Руссо! 

Я була просто в шоці. Спочатку навіть не зрозуміла, що відбувається. Думаю: "Невже вони переспівали пісню, взяли мій текст, мою версію, яку я придумала?". Потім я вставляю той диск, а там звучить мій голос, голос Валєри, але написано: Лайма Вайкуле та Авраам Руссо.  І тоді вже мій продюсер каже: "Боже, ця піратська версія вже мільйонними тиражами розійшлася! Хто цим займається? Це якесь неподобство! Ну, раз така справа, будемо знімати кліп, щоб усі вже розуміли, що це ти, а не Лайма!" 

А ще був такий випадок. Ми, здається, були на гастролях із гуртом "Іграшки" у Хмільнику, якщо я не помиляюся. Після концерту зайшли в ресторан повечеряти. І там хлопець співав пісню "Не со мной".  Ми прийшли туди разом з артистами, і мені, звісно, було дуже приємно чути пісню, яку я співала , адже принаймні текст був мій. Але я помітила, що хлопець зовсім не звертає на мене уваги. Думаю: "Ну ось я тут сиджу, а він співає мою пісню і навіть не здогадується!" 

І тут Костя Єгольник підходить до нього й запитує: "Ти взагалі знаєш, хто співає цю пісню?". А той із такою впевненістю відповідає: "Ну звісно знаю! Лайма Вайкуле та Авраам Руссо". 

Усі почали сміятися. Костя йому каже: "Та це ж Оксана співала!". А хлопець такий: "О, а я не знав!".  

Одним словом, коли вийшов кліп, його вже підхопили телеканали - М1 та інші. Після цього люди почали впізнавати мене ще частіше й нарешті зрозуміли, хто насправді виконує цю пісню. 

- Ви згадували, що вам подобаються Макс Барських і Макс Бородін. Чи хотіли б ви співпрацювати з кимось із них?

- Так, мені дуже подобаються ці два Макси - Макс Бородін і Макс Барських. У них незвичні тембри голосів, а їхня музика дуже близька мені за душевним станом. До речі, з Максом Бородіним ми тренуємося в одному спортзалі, тому зустрічаємося, можна сказати, через день. Я співпрацювала з артистами, тож, можливо, у мене й виникло б бажання попрацювати з кимось із них. Але це артисти першочергові, і я не можу просто звернутися до них із такою пропозицією, адже це було б неправильно без відповідної координації. 

Мені здається, що в таких ситуаціях ініціатива має йти від більш популярного артиста. Тому я, звісно, не буду сама звертатися з подібною пропозицією до артистів такого рівня. 

- Сьогодні артист може стати популярним завдяки TikTok за кілька днів. Вам близькі такі правила гри чи ви вважаєте, що справжній хіт має народжуватися інакше?

- Я згодна, ми живемо у XXI столітті. Я розумію, що пісня може завіруситися в TikTok і за короткий час набрати мільйони переглядів. Таке справді трапляється, і не з одним артистом. 
Але мені здається, що дорослому артисту набагато складніше стати дуже популярним завдяки соцмережам, адже найактивніша аудиторія там - це все-таки молодь. Вони практично не випускають із рук телефони, постійно щось переглядають, публікують, лайкають, коментують, відповідають. Вони живуть у цьому середовищі й активно взаємодіють із контентом. 

А люди старшого віку мають інший ритм життя: бізнес, роботу, сім'ю, дітей, онуків. Вони не завжди можуть бути настільки активними в соцмережах.  Тому, на мою думку, дорослому артисту значно важче здобути популярність через соцмережі, зокрема TikTok, ніж молодому виконавцю. 

Іноді людина, про яку ще вчора ніхто не знав, може раптом набрати мільйони переглядів. І навіть важко сказати, чи з цього виросте справжня популярність, чи це просто випадкове везіння. Вона може зібрати набагато більше переглядів, ніж, наприклад,народний артист України  Павло Зібров або той самий Ігор Бобул. Адже в них доросліша аудиторія, яка не настільки активно взаємодіє із соцмережами. 

Але це нормально, і це теж потрібно сприймати як реалії нашого часу. У кожного покоління свої звички, свої способи споживання музики й свої кумири. І це треба розуміти. 

"Заїдь, візьми 20 тисяч доларів, купи собі якусь шубку”

- Оксано, ви розповідали про заможного чоловіка, який засипав вас дорогими подарунками та обіцяв зробити зіркою великого масштабу. За яких обставин ви познайомилися?

- Був період, коли в моєму житті з’явилася дуже заможна людина, яка хотіла зробити мене найтоповішою співачкою України. Він прагнув посунути Таїсію Повалій, щоб "номером один" стала Оксана Voyage. Ця людина мала музичну освіту й також говорила, що в мене рідкісний вокал: академічним вокалом співають багато хто, а так, як я, - ніхто, тому потрібно себе проявляти.

Скажу чесно: я жодного разу не бачила його наживо, ми спілкувалися виключно телефоном. Усе почалося з того, що адміністратор салону передала мені: телефонував чоловік, дуже наполегливо просив мій номер, хотів запропонувати потужний контракт у шоу-бізнесі. Мені стало цікаво, і я йому зателефонувала.

Ми домовилися записувати альбом і знімати кліп. Але одного разу він зателефонував і сказав: "Заїдь, візьми 20 тисяч доларів, я тобі дам, купи собі якусь шубку чи пару шубок".

Мене це вразило. Я відповіла, що мені нічого не потрібно: у мене є шуби, я не бідна людина й можу сама собі все дозволити. Йому така відповідь не сподобалася. Думаю, 90% дівчат і жінок поїхали б і взяли ті двадцять тисяч доларів.

Наступного дня він зателефонував і сказав, що за мною заїде його водій, щоб ми разом поїхали на Захід, де він хотів бачити мене поруч із собою. Я відповіла, що нікуди не їжджу без свого директора, яким був мій чоловік. Але він наполягав, що працює виключно з першою особою і жодних директорів поруч не хоче.

Згодом було ще кілька подібних випадків. Він запрошував мене на дні народження своїх друзів, пояснюючи, що хоче показати своє оточення. А я запитувала: "У якій ролі я буду поруч із тобою? Що ти скажеш людям, хто я тобі? Ми навіть наживо одне одного не бачили, спілкуємося лише телефоном, а ти вже на мене тиснеш". Тому я знову відмовлялася їхати без свого директора.

Згодом я перевірила деяку інформацію про нього й зрозуміла, що в окремих питаннях він мене обманював, зокрема щодо одного зі своїх бізнесів. Коли я прямо сказала йому про це, він розлютився, кинув фразу: "Захочеш - знайдеш мене зі своїми зв’язками", -  і поклав слухавку.

Скажу чесно, я перехрестилася й подумала: мабуть, усе на краще. Значить, так мало бути.

- Ще у вас був прихильник, який влаштовував справжні вистави в салоні краси, демонстрував силу й намагався вас вразити. Він справді відтискався перед усіма, переконуючи вас, що саме він - чоловік вашої мрії?

- Залицяльник вирішив вразити мене своїми біцепсами: зняв сорочку, залишився в майці й почав демонструвати, який він сильний. Але я роками займаюся в спортзалі й бачу таких спортивних, накачаних людей ледь не щодня. Мене важко здивувати красивим чоловічим чи жіночим тілом, тому вся ця ситуація викликала в мене радше сміх.

Я жартома торкнулася його біцепса й сказала: "Ой, який ти сильний!" Він, схоже, сприйняв це за справжнє захоплення. Потім заявив, що я навіть не уявляю, скільки разів він може віджатися, ліг просто на підлогу переді мною й почав віджиматися. Це відбувалося в барі салону, а адміністраторці стало настільки ніяково, що вона втекла до робочого залу.

Саме тоді зайшов мій чоловік. Побачив, що в мене під ногами хтось віджимається, просто переступив через нього й пішов далі. Згодом, звісно, запитав, що це було. Я лише відповіла: "Ну от такі в мене прихильники, такі фанати".

Чесно кажучи, це якісь циркові трюки, які, можливо, могли б вразити зовсім юних дівчат. Але якщо я щодня бачу в спортзалі чоловіків, які тренуються й віджимаються, хіба це може мене здивувати? Звісно, ні.

- А ревнував чоловік до таких залицяльників? Чи доводилося вам пояснювати, що ви не заохочували подібну увагу?

- Знаєте, я не можу сказати, що мій чоловік зовсім не ревнивий. Але він прекрасно розуміє, що я подобаюся чоловікам, і сприймає це нормально. Він усвідомлює, що я маю гарний вигляд і можу подобатися як на сцені, так і поза нею.

Він не ревнує до тих, кому подобаюся я. Зрештою, мало кому я можу подобатися? Насправді багатьом. І що з того? У кожного артиста є свої прихильники. Комусь можуть навіть не подобатися мої пісні, але я можу подобатися як жінка. І це абсолютно нормально.

А от якщо б мені хтось сподобався, то це була б зовсім інша історія. Головне, щоб мені самій ніхто не припав до душі.

До того ж ми практично всюди разом: і на роботі, і на концертах, і в спортзалі, і в інших проєктах. Тому чоловік бачить усе на власні очі, і приводів для якихось сцен ревнощів просто немає.

На концертах прихильники підходять сфотографуватися, обійнятися, попросити поцілунок у щічку, поцілувати руку чи взяти автограф. Це абсолютно нормально, так поводяться з артистами. Я навіть уявляю, скільки прихильників у Дженніфер Лопес чи Шакіри! Вони, мабуть, часом узагалі не мають спокою. І що в такій ситуації має робити їхній чоловік? Це частина популярності, і до цього потрібно ставитися нормально.

- Наостанок розкажіть про свої секрети краси. Це спорт, харчування, дисципліна чи результат внутрішніх змін?

- Мені здається, головна умова гарного вигляду - це самоорганізація. Ти маєш чітко розуміти, що потрібно робити, і йти до своєї мети, незважаючи на погоду чи інші обставини.

Якщо в тебе заплановане тренування, ти йдеш і тренуєшся, хоч би що було за вікном. Якщо потрібно до косметолога, підлаштовуєш графік і записуєшся. Якщо хочеш мати гарне, доглянуте волосся, знаходиш час на необхідні процедури. Так само з ранковим ритуалом: якщо виникають непередбачені зустрічі чи проблеми, ти переносиш заплановане, але не відмовляєшся від нього.

Звісно, культура харчування теж на одному з перших місць. З віком я дедалі чіткіше бачу, як спосіб життя відображається на зовнішності. Я ніколи не засуджую тих, хто живе інакше, і не нав’язую нікому своїх поглядів. Не доводжу, чому не їм м’яса, не вживаю алкоголю і чому роблю саме такий вибір. Це мої знання і моє рішення. У кожної людини є власний вибір - виходити із зони комфорту чи залишатися в ній.

Можливо, справді простіше цілий день лежати з телефоном або перед телевізором, хрустіти чипсами чи їсти смачні пиріжки. Це простіше, а іноді й приємніше. Але питання в іншому: що буде далі? Що відбуватиметься з підшлунковою залозою, судинами та організмом загалом?

Зовнішність - це, можливо, другорядне. На першому місці має бути здоров’я. У нас, наприклад, багато друзів відмовилися від алкоголю, куріння та м’яса просто тому, що спілкуються з нами. Раніше ми зустрічалися на пікніках, і вони завжди привозили свинину чи яловичину для шашлику, а тепер привозять рибу. Ніхто нікому нічого не нав’язував - це якось сталося саме собою.

Вони й самі не приховують, що ми для них приклад. Кажуть, що ми молодці, бо регулярно ходимо до спортзалу й знаходимо на це час. Адже часто люди виправдовуються, що їм часу бракує. А я, наприклад, іноді вже о 8:30 на роботі після тренування. Таке теж буває.

Це просто спосіб життя. І це мій власний вибір, адже, на мою думку, один із найбільших ворогів людини - це зона комфорту.