Що відбувається з вищою освітою у світі і як Україні не програти битву за людський капітал

Ми звикли оцінювати університети за кількістю вступників, бюджетних місць, індексами наукових статей і рейтингів. Однак за деревами легко не помітити лісу: університет — це більше, ніж просто місце навчання. Це серце людського капіталу країни та водночас частина міжнародної інфраструктури, через яку держави розвивають і залучають таланти. Для України, яка воює, втрачає населення та потребує фахівців для відбудови, питання якості університетів уже давно вийшло за межі лише освітньої політики.

У травні ЮНЕСКО оприлюднила перший Глобальний звіт про тенденції у вищій освіті (далі — Звіт). Він охопив 146 країн і 10 ключових напрямів — від фінансування та цифровізації до мобільності студентів і освіти біженців. Для України цей звіт може стати в пригоді саме зараз, коли ми переглядаємо університетську мережу та намагаємося зберегти зв'язок із молодими людьми, які опинилися за кордоном.

Для нас особливо важливо проаналізувати два паралельні процеси, що підсвічує міжнародний звіт. Перший — світ загалом розширює доступ до університетів, тоді як Україна входить у демографічний спад. Другий — перетворення студентської мобільності на частину конкуренції за таланти та частину національної економічної стратегії, тоді як війна суттєво обмежує наші можливості залучати іноземних фахівців і втримувати власних.

Розглянемо ці процеси детальніше.

Поки світ розширюється, Україна скорочується

З 2000 до 2024 року кількість студентів у світі зросла зі 100 до 269 мільйонів і охоплює 43% молоді студентського віку. Втім, є глибока регіональна нерівність: якщо в Західній Європі та Північній Америці рівень охоплення вищою освітою сягає 80%, а в Латинській Америці та Карибському басейні — 59%, то на Близькому Сході й у Північній Африці — 37%, у Південно-Західній Азії — 30%, а в Африці на південь від Сахари — лише 9%. Це, по суті, карта майбутнього попиту на знання, робочі місця і партнерства.

Однак єдиного демографічного тренду немає. Європа та Східна Азія старіють, натомість в Африці чисельність молоді (потенційних студентів) зростає. Отже, одним університетам доведеться навчати більше людей, іншим — зберігати якість і фінансування за меншої кількості молоді. Україна належить до другої групи, але війна, очевидно, ускладнює ситуацію.

За даними Мін’юсту, народжуваність в Україні впала з 399 тисяч 2016 року до менш ніж 169 тисяч 2025-го. Ці покоління досягатимуть студентського віку приблизно у 2034 та 2043 роках. Частина дітей живе за кордоном, частина обере інші траєкторії — поза вищою освітою. Тож точну кількість вступників сьогодні не передбачити, але демографічний дефіцит уже закладений у віковій структурі.

Сьогоднішні показники можуть вводити в оману. За даними МОН, 2026 року на перший курс зарахували понад 237 тисяч вступників — на 16,1% більше, ніж торік. Але вступна кампанія вимірює поточний попит, залежний від правил вступу, міграції та безпеки, в той час як демографія визначатиме кількість потенційних студентів на десятиліття.

Ще 1964 року Гері Беккер у книжці «Людський капітал» описав освіту як основну інвестицію в продуктивність людини. Для України можна зробити доповнення — коли людей меншає, цінність кожної успішної освітньої траєкторії — від студентської лави й до першого робочого місця — зростає. Отже, важлива не лише кількість тих, хто став студентом, а й те, скільки з них завершили навчання та працюють за фахом.

Як показав Звіт, попри те, що кількість студентів зростає, понад 70% вступників у світі так і не завершують навчання: глобальний валовий коефіцієнт випуску зріс дуже незначно — із 22% 2013-го до 27% 2024 року. Отже, кількість студентів не гарантує якості людського капіталу.

Звідси непопулярний висновок. Реформа університетської мережі не може зводитися до збереження закладів чи об'єднання лише заради економії ресурсів, хоч потреба цього очевидна. Потрібно визначити, де формувати сильні дослідницькі осередки, де — університети, пов'язані з громадами та роботодавцями, а де — програми перепідготовки. За демографічного спаду університет не може залишатися інституцією лише для 17–22-річних. Його аудиторією мають стати ветерани, вимушені переселенці, люди передпенсійного віку, люди, котрі змінюють професію, та фахівці, які навчатимуться кілька разів за життя. І ці цикли мають бути поєднуваними, забезпеченими гнучкими траєкторіями.

Мобільність — це більше не семестр за кордоном

З 2000 до 2023 року кількість студентів, які навчаються за кордоном за програмами академічної мобільності, зросла з 2,1 до 7,3 мільйона. Однак ЮНЕСКО нагадує — це менш як 3% їхньої загальної кількості у світі.

Розподіл студентських потоків є нерівномірним. Половину мобільних студентів приймають сім країн — США, Британія, Німеччина, Канада, Австралія, Франція та РФ. Водночас зростає роль Туреччини та ОАЕ, а в Латинській Америці виник тренд на внутрішньорегіональну мобільність із центром в Аргентині.

Ще один тренд, який видно зі Звіту, — країни уже не просто конкурують за контрактні кошти іноземних студентів, вони змагаються за довгостроковий людський капітал і пропонують довший маршрут: освіта — дослідження — стажування — робота. І для самих студентів, і для держав важать не лише диплом і стипендія, а й визнання кваліфікацій та кар'єрні перспективи.

Світовий банк у звіті про міграцію наголошує: економічні результати переміщення людей залежать, зокрема, від відповідності їхніх навичок потребам країн призначення. За людський капітал змагаються цілі економіки.

Для України ця конкуренція проблемна і доволі асиметрична. Міжнародні партнери відкрили нашим студентам і науковцям можливості для навчання, водночас інтеграція в іноземний університет і ринок праці може зменшувати ймовірність повернення. Однак і український паспорт не гарантує, що знання та вміння людини працюватимуть на українську економіку.

Утім, протиставляти мобільність і повернення — теж пастка. Анна Лі Саксенян у книжці «Нові аргонавти: регіональні переваги в глобальній економіці» показала, як інженери та підприємці з Тайваню, Індії, Китаю та Ізраїлю, набувши досвіду в Кремнієвій долині, допомагали розвивати технологічні осередки на батьківщині. Її основна теза: «відтік мізків» може перетворитися на циркуляцію знань і капіталу, проте не автоматично — потрібні інституції, проєкти та можливості співпраці по обидва боки кордону.

Європейські університети вже діють у цій логіці. Ініціатива European Universities об'єднує 73 альянси та майже 650 закладів для спільних програм, досліджень і взаємного визнання навчання. За звітом Єврокомісії 2025 року, 35 українських ЗВО були їхніми асоційованими партнерами, а 2024 року мобільністю Erasmus+ скористалися 3192 українські студенти та працівники. Основа є. Але членство в мережі ще не означає спільної екосистеми.

Тому міжнародність для українських університетів має перестати вимірюватися кількістю порожніх меморандумів. Спільний курс з університетом Індонезії, дослідницька група з Польщею чи подвійний магістерський диплом з Британією можуть дати міжнародний досвід без розриву зв'язку з Україною. Звісно, онлайн-навчання не замінить лабораторій і сильного дослідницького середовища, проте мета таких кроків не в обмеженні чи заміні виїзду, а в тому, щоб український університет залишався частиною професійної траєкторії людини незалежно від місця її проживання.

Від боротьби за вступника до політики людського капіталу

Тут показовим є зіставлення зі звітом ЮНЕСКО: у той час як 9 з 10 країн визначають розширення доступу до вищої освіти одним із пріоритетів державної політики, інвестуючи в середньому 0,8% ВВП, в Україні частка видатків скорочується (з 0,847% ВВП 2021 року до 0,657% 2024-го). Ці показники мають різні методології, тому пряме міжнародне порівняння потребує обережності. Проте загальна тенденція промовиста: ресурс зменшується саме тоді, коли через війну та демографічний спад значення інвестицій у кожного майбутнього фахівця зростає.

Водночас уряд має перестати розглядати вищу освіту окремо від демографічної, міграційної та економічної політик. Коли країна готує інженера, але не створює умов для його роботи, вигоди від інвестиції може отримати інша економіка. Коли громада втрачає молодь, університет має допомагати формувати нові можливості, а не лише просити додаткові бюджетні місця.

Так, не всі міграційні тенденції можливо подолати. Але якщо не хочемо залишатися лише країною, з якої виїжджають студенти, маємо навчитися залучати іноземних студентів і викладачів. Під час війни це складно, але спільні ступені, короткі цикли навчань та сертифікатні продукти, як і дослідницькі проєкти, можливі вже зараз.

Утім, є ще одна проблема, яка майже не потрапляє в дискусії про майбутнє університетів. Ми досить добре навчилися рахувати вступників, студентів, викладачів, освітні програми та наукові публікації. Однак значно гірше розуміємо, що відбувається з результатами цих інвестицій через 5 чи 10 років. Чи залишається випускник частиною української економіки або наукової спільноти? Чи створює робочі місця, розвиває технології, допомагає громадам? І чи може університет підтримувати цей зв'язок із людиною після отримання диплома не лише як із потенційним донором чи роботодавцем для майбутніх студентів?

Як підкреслюють автори Звіту, міжнародна статистика досі слабко відстежує довгострокові траєкторії студента під час навчання та після випуску (чи переривається навчання, скільки часу потрібно на здобуття ступеня, які переваги та перспективи надає вища освіта не лише для зайнятості, а й для доходів, здоров'я тощо). Є лише національні дослідження.

Для України це важливо. Ми продовжуємо ставити запитання, скільки студентів навчається в Україні та скільки університетів нам потрібно. Проте чи не важливіше запитати, яку роль ці університети відіграватимуть у майбутньому України? І чи не варто вже зараз вимірювати їхню ефективність не лише кількістю випускників, а й тим, яку частку людського капіталу вони допомагають зберігати, повертати або залучати до розвитку країни?

Звичайно, було б помилкою вимірювати успіх університету кількістю випускників, які фізично залишилися в Україні. Так ми лише створили б новий адміністративний показник, який не враховує ні війни, ні ринку праці, ні свободи людини обирати своє майбутнє. Український науковець, який працює в провідній світовій лабораторії, може зробити для України не менше, ніж його колега у Львові чи Києві. Однак за однієї умови — якщо між ним та українською науковою і економічною системою зберігаються реальні зв'язки. Тому йдеться не про контроль над випускниками, а про іншу логіку оцінювання результатів освіти.

Звіт ЮНЕСКО не пропонує готової моделі університету майбутнього. Він показує, що вища освіта стає глобальною системою, де країни стартують із різними ресурсами. Україна навряд чи зможе конкурувати кількістю молоді, але може — якістю підготовки, силою академічних спільнот і вмінням утримувати зв'язок зі своїми людьми у світі. Можливо, саме в цій частині й потрібна зміна нашого мислення.