Василь Воскобойник

Воскобойник Василь Володимирович: експерт з трудової міграції та керівник Офісу міграційної політики

Воскобойник Василь Володимирович — його прогнози щодо дефіциту робочих рук в українській економіці та оцінки перспектив залучення іноземних працівників регулярно цитують українські видання

Біографія

Василь Воскобойник народився 13 квітня 1976 року в Республіці Таджикистан.

Освіта

Василь навчався в Донецькому національному університеті. Пізніше він здобув ступінь бакалавра економіки в Міжнародному інституті менеджменту, бізнесу і права в місті Слов'янськ.

Сім'я

Воскобойник одружений і виховує двох дітей.

Кар'єра

Свою професійну діяльність Воскобойник вибудував навколо теми міжнародного працевлаштування українців та міграційної політики держави.

З червня 2017 року Василь обіймає посаду президента Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування. Ця організація об'єднує агентства, які допомагають українцям легально працювати за кордоном.

Паралельно з вересня 2016 року Воскобойник очолює комітет з питань міграції та працевлаштування при Польсько-українській торговій палаті у Варшаві.

У 2025 році Василь очолив громадську організацію, яка займається виробленням рішень у сфері демографії, ринку праці та міграції — Офіс міграційної політики. Він став одним із головних голосів, які публічно формулюють проблему гострої нехватки робочих рук в Україні та пропонують шляхи її вирішення.

Однією з ключових ініціатив, яку просуває Воскобойник, став проєкт «Візія 2033». Він розповідав, що мета проєкту — зберегти й розвинути трудові ресурси України в найближчі десятиліття та знайти відповіді на три питання: як повернути українців на батьківщину, що потрібно зробити державі, щоб після відкриття кордонів знизити масштаби трудової міграції, і як бути готовими до того, що частина людей все одно не повернеться і міграція за кордон продовжиться.

Разом з Інститутом демографії та досліджень якості життя за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження» Воскобойник брав участь у підготовці нової міграційної стратегії України на період до 2035 року. За його словами, для цієї роботи були проаналізовані міграційні підходи шести країн — США, Канади, Франції, Німеччини, Австралії та Нової Зеландії.

У своїх публічних коментарях Воскобойник неодноразово вказував на масштаб демографічної кризи в Україні. Він зазначав, що суто демографічно населення країни скорочується приблизно на 300 тисяч осіб на рік. І це без урахування воєнних втрат. Тенденція склалася ще в середині 2000-х років.

За його підрахунками, за нинішнього співвідношення народжуваності та смертності на одного новонародженого в Україні припадає близько трьох померлих. Відштовхуючись від цих цифр, він стверджував, що математично країна повинна щорічно залучати до 300 тисяч трудових мігрантів, щоб просто утримувати чисельність населення на попередньому рівні.

При цьому Воскобойник скептично оцінює шанси України конкурувати за іноземну робочу силу з більш благополучними країнами. Він пояснював, що навіть якщо держава поставить за мету залучити сотні тисяч працівників, у самих мігрантів завжди буде вибір на користь більш багатих напрямків, де можна заробити більше.

Василь також звертав увагу на конкретні бар'єри: легалізація іноземця в Україні обходиться приблизно в чотири рази дорожче, ніж у Польщі. А самі процедури через бюрократію займають утричі більше часу.

Тому його власний прогноз набагато скромніший за декларовану потребу. За його оцінкою, у найближчі 5-10 років реалістично розраховувати на приїзд лише кількох десятків тисяч іноземних працівників.

На підтвердження він наводив статистику: якщо в 2020-2021 роках державна служба зайнятості видавала та продовжувала близько 20-22 тисяч дозволів на працевлаштування іноземців щорічно, то в 2025 році цей показник впав до трохи більше 9,5 тисячі.

Окремо Воскобойник вказував на принципову відмінність ситуації в Україні від європейської моделі міграції. Він підкреслював, що Україна, на відміну від Німеччини, не може запропонувати приїжджим соціальну допомогу. Подібних програм немає навіть для місцевого населення.

За його словами, єдине, що здатна запропонувати країна, — це робота і справедлива оплата праці. У цьому ж контексті він аналізував причини кризи європейської міграційної політики. Рішення Ангели Меркель відкрити кордони для біженців із Близького Сходу було продиктоване тим, що Німеччина, як і Україна, фізично вимирає.

Там смертність перевищує народжуваність ще з середини 1970-х років. Однак, на думку Воскобойника, розрахунок на швидку адаптацію сирійських біженців не виправдався і призвів до зростання ультраправих настроїв.

У зв'язку з цим він посилався на заяву канцлера Німеччини Фрідріха Мерца про те, що близько 80 відсотків сирійських біженців у найближчі три роки покинуть країну, оскільки німці не готові утримувати тих, хто не працює.

З цього Воскобойник робив висновок, що європейські країни будуть переглядати умови соціальної підтримки на користь тих, хто працевлаштований і соціалізований, а отже, конкуренція України та ЄС за одну й ту саму робочу силу в перспективі може змінитися.

Говорячи про ситуацію всередині країни, Воскобойник звертав увагу на парадокс українського ринку праці. Одночасно фіксується і безробіття, і нехватка кадрів. Василь пояснював це структурною невідповідністю. Близько 7 мільйонів українців перебувають за кордоном, з них близько 70 відсотків становлять жінки старші 18 років, ще близько 5 мільйонів — це внутрішньо переміщені особи всередині країни.

Виникає ситуація, коли, наприклад, металург із Маріуполя, переїхавши до Вінниці, не може знайти роботу за фахом, оскільки економіка регіону влаштована інакше. За оцінкою Воскобойника, за роки війни зруйновано від 30 до 35 відсотків економіки, що також скоротило кількість доступних робочих місць.

Обговорюючи перспективи відновлення України після війни, Воскобойник наполягав на тому, що в найближчі 5-10 років найбільший попит буде на людей фізичної праці.

Він припускав, що штучний інтелект візьме на себе алгоритмізовані процеси і скоротить частину офісного персоналу. Проте вважав, що замінити людину у фізичній роботі технології в осяжному майбутньому не зможуть.

За його словами, подальший шлях розвитку економіки України визначить, які саме кадри знадобляться. При ставці на високотехнологічне виробництво знадобляться інженери, програмісти та фінансисти з розвинених країн, а при ставці на дешеву нетехнологічну працю — некваліфіковані мігранти з бідних країн.

Другий сценарій він називав найпростішим, але й найпрогрáшнішим шляхом, наводячи як приклад Росію, яка двадцять років тому пішла саме за цим сценарієм. Воскобойник прямо застерігав українську владу від повторення російського досвіду. Василь вказував, що масове завезення некваліфікованої робочої сили без впровадження технологій консервує бідність на інституційному рівні.

Для обґрунтування масштабу проблеми Воскобойник посилався на розрахунки профільних структур. За прогнозами Міністерства економіки, оприлюдненими ще наприкінці 2023 року, для зростання економіки на 7 відсотків на рік після завершення війни країні додатково знадобиться 4,5 мільйона робочих рук.

Пізніше, у листопаді 2025 року, Міжнародна організація праці назвала ще вищу цифру: від 8,2 до 8,6 мільйона додаткових працівників понад рівень 2021 року.

Він також наводив дані про те, що в 2025 році 74 відсотки українських підприємств зіткнулися з дефіцитом кадрів, а в будівельній галузі нехватка працівників сягала 30-50 відсотків. За його словами, порівняно з довоєнним періодом український ринок праці втратив близько 1,3 мільйона платників податків.

Навесні 2026 року Воскобойник оновив свої оцінки і зазначив, що близько 75 відсотків українського бізнесу вже відчуває гостру нехватку кадрів. Він звертав увагу на те, що роботодавці вимушено відмовляються від вікової дискримінації і дедалі частіше наймають людей старше 55 років.