EUObserver: російські війни в Україні й Сирії показали іншим країнам, як тиснути на ЄС

Євросоюз здавався готовим говорити "мовою сили" в теорії, але він досі соромиться робити це насправді.

Навесні поведінка Китаю на міжнародній арені перейшла від "замаскованої" до "войовничої" дипломатії, кидаючи тінь на десятиліття непростих дипломатичних практик.

Туреччина ж відправила війська і зброю в Лівію, щоб підтримати міжнародно визнаний уряд (але тим самим вона порушила міжнародне ембарго на поставки зброї в африканську країну).

Про це на сторінках EUObserver пише директор програми "Ширша Європа" в European Council on Foreign Relations і колишній міністр закордонних справ Молдови Ніку Попеску.

Турецькі кораблі влаштували загрозливі маневри проти французьких кораблів, які були частиною військово-морської місії НАТО біля берегів Лівії.

Не отримавши досить сильну підтримку союзників, обурений уряд Франції зупинив свою участь у цій місії альянсу.

Росія відправила військові літаки в Лівії, щоб підтримати місцевого ватажка бойовиків.

Але якимсь чином її не засудили на міжнародній арені так, як Туреччину.

Всі ці практики - не новина.

Впродовж останнього десятиліття Росія відзначилася в такій поведінці.

Новина в тому, що чимало інших держав почали використовувати російський сценарій.

Публічна дипломатія міністерства закордонних справ Китаю раніше була досить нудною.

Але тепер вона набуває зухвалого тону за прикладом російських колег.

Турецьке вторгнення в Лівію мало чим відрізняється від російського вторгнення в Сирію (хіба що меншою кількістю смертей мирних мешканців).

"Турецький контроль над територією на півночі Сирії нагадує не лише багатолітню турецьку окупацію Північного Кіпру, а й російський контроль кількох "зон конфліктів", таких як Абхазія й Південна Осетія в Грузії, Придністров'я в Молдові й Донбас в Україні", - зауважує автор.

На його думку, таке "заморожене розчленування" може чекати й на Лівію.

А різні зовнішні сили будуть підтримувати місцеві сторони в конфлікті ще багато десятиліть.

Певною мірою Росія не несе відповідальності за те, що інші країни використовують її рецепт геополітичних конфліктів проти ЄС чи США.

Однак, розширюючи межі допустимого в міжнародних відносинах з відносною легкістю, Москва зробила таку поведінку привабливою для інших держав.

Слабка реакція Заходу на дипломатичні, кібернетичні, пропагандистські й розвідувальні атаки Росії дала зрозуміти всім, хто хоче кинути виклик США чи залякати Європу, що їм не варто соромитися.

Взяти для прикладу хоча б кібератаки.

Приблизно з 1980-х років великі держави використовували такі віртуальні вторгнення для шпигування.

Але впродовж останнього десятиліття Росія першою влаштувала кібератаки проти цивільної інфраструктури, такої як електромережі.

І до неї ані Китай, ані США нічого подібного не робили.

Досить швидко кількість атак проти цивільної інфраструктури почала зростати.

Навіть країни НАТО, зокрема США, Велика Британія, Франція й Нідерланди, почали ухвалювати доктрини кібербезпеки, щоб адаптуватися до ще більш агресивного віртуального світу.

Спроби впливати на чужі вибори - ще один приклад.

Перші російські "фабрики тролів" з'явилися ще в середині 2000-х років й використовувалися у внутрішній політиці.

Тепер кілька десятків країн ведуть однаково агресивні внутрішні операції "тролінгу".

Росія ж вивела таку поведінку на міжнародний рівень, спробувавши вплинути на вибори в США у 2016-му і в Франції у 2017-му роках.

В 2020-му році в цю гру грає вже більше країн: Іран, Китай, Туреччина й Ізраїль серед них.

В той час, як велика кількість держав штовхають межі прийнятного й безкарного все далі, саме ЄС і США дозволяють це робити.

Чим слабшою буде відповідь США, а особливо ЄС на такі агресивні тактики, тим більше інші держави будуть відчувати спокусу вигадувати нові способи ігнорувати, кидати виклик чи відкрито атакувати американські й європейські інтереси.

На певному теоретичному рівні лідери Європи, здається, це зрозуміли.

Риторика щодо Китаю й Туреччини стала гострішою.

Санкції проти Росії ніхто не скасував.

Тривають переговори про те, щоб зробити ЄС геополітично й стратегічно більш суверенним.

Але це теоретичне усвідомлення нової геополітичної реальності поки не трансформувалося в конкретні політики.

Підходи ЄС до Росії, Туреччини, а також східних і південних сусідів лишаються здебільшого негеополітичними.

А через кризу, спричинену коронавірусом, витрати на оборону можуть ще більше скоротитися.

Попри те, що ЄС ухвалив механізм запровадження санкцій проти організаторів кібератак, він ніколи не застосовувався.

ЄС не присутній ані в Сирії, ані в Лівії.

"Через страх роздратувати Росію, ЄС боїться власної тіні, коли йдеться про розвиток співпраці у сфері безпеки (не кажучи вже про оборону) з Україною і Грузією", - йдеться в статті.