Марічка Падалко розповіла, як стала телеведучою та про викладання у Вищій школі Media&Production

Вища школа Media&Production 1+1media знайомить зі своїми викладачами та спікерами. Сьогоднішня розмова – із телеведучою випусків новин ТСН Марічкою Падалко. Вона працює на "1+1" від 2002 року. Розпочинала з ведучої спортивних новин "ПРОспорт". Пізніше разом із Юрієм Горбуновим вела недільну ранкову програму "Сніданок+", що була в ефірі у 2006-2008 роках. У 2009-2010 роках працювала ведучою ранкового шоу "Сніданок з 1+1", де пізніше вела рубрику "Матусин щоденник". Також була ведучою дитячої програми про мультфільми – "Маріччин кінозал". Сьогодні Марічка Падалко – ведуча ранкових та денних випусків ТСН.

Скільки років ви працюєте на ТБ ведучою?

- Ведучою я працюю від 2000 року. Виходить вже рівно 20 років. І 18 з них – на "1+1". Фактично весь мій кар’єрний шлях пов’язаний із медіагрупою.

Це була прихована мрія, щасливий випадок чи ваш свідомий вибір працювати на ТБ?

- Думаю, що насправді все разом. У нашому дитинстві не прийнято було мріяти, в такому вигляді, як ми робимо це зараз. Свого часу ми були дуже прагматичними, що було виправдано: діти, які закінчували школу на початку 90-х, – це було питання вижити, взагалі. І батьки налаштовували дітей на професію, якою вони зможуть заробити собі на шматок хліба. Тому я пішла навчатись на вчителя англійської мови, бо вважала, що зі знанням іноземної мови я зможу точно не "померти з голоду". В дитинстві батьки ніколи не запитували нас, ким ви хочете стати, а навпаки розповідали, ким варто стати, що можна обрати.

Я, до речі, часто стикаюсь з цим у медіашколі. Наше перше заняття на курсі "Ведучий інформаційних програм" завжди відбувається так, що кожен зі студентів представляє свого колегу. І більшість історій починаються однаково: "Я все життя хотіла працювати на телебаченні, а от мої батьки… Тому я почала вчитись десь інде, а от тепер у 20 чи в 30+, а іноді в 40+ я починаю насправді займатись своєю мрією".

Коли я почала вивчати англійську, будучи студенткою, я вже тоді відчула, що мені цього замало, я шукала якісь способи реалізації. Тому подала документи на програму FLEX, яка існувала ще від 1994 року, і, здається, досі популярна в Україні. Це програма на гранти американського уряду, яка дає можливість старшокласникам і студентам рік навчатись в Америці. Оскільки не було такої опції, щоб їхати до Америки і просто вивчати англійську, бо вони вважають, що це занадто просто, то я подала документи до університету. Як тоді я вважала, на суміжну професію – комунікації і журналістику, бо там же точно вчать мови, а я хотіла добре вивчити англійську. Навчаючись там, професор одного разу запитав мене: "Ти хочеш в Україні потім на телебаченні працювати?". І я зрозуміла, що на той момент навіть не замислювалась над цим. В моїй стереотипній уяві туди можна було потрапити лише за протекцією і потрібно мати знайомих. І тільки працюючи вже багато років на телебаченні, я розумію, як саме телебачення важко і довго шукає потрібних людей. Як в принципі, туди можливо і можна потрапити за протекцією, але точно не закріпитись, бо твоя протекція не буде за тебе працювати в ефірі.

Тут потрібні справжні навички й досвід, які набуваються роками.

Чим цінна Америка − вона дає не лише знання. Американці вміють мріяти і Америка вчить мріяти.

І от коли я повернулась, в мене, певно, було вже набагато більше амбіцій, ніж до того, але я не знала, як їх реалізовувати.

І, власне, допоміг мені реалізувати свої амбіції − щасливий випадок. На початку 90-х років Україна стала незалежною і вперше почала виступати як самостійна команда на Олімпійських іграх. Я ж з дитинства любила стежити за спортивними змаганнями: на зимових іграх я дуже любила фігурне катання, на літніх − художню гімнастику. І таким чином, моє захоплення успіхами українців і, зокрема, Лілією Подкопаєвою призвело мене до дружби з нею. Ще одразу після Олімпіади я поїхала на базу, відвезти подарунки, не сподіваючись зустріти її там.

А потім, через якийсь час, опинилась її сусідкою в багатоповерхівці, де вона отримала житло після Олімпіади і почала жити самостійно. Вона теж була розгубленою дитиною, яка все життя, на той момент, прожила на олімпійській базі, де все завжди було продумано. А тут раптом потрапила в самостійне життя. І я також вперше жила не вдома, в мене була молода родина, чоловік. І так ми з нею потоваришували.

Одного разу до неї приїхали телевізійники знімати сюжет. А в сюжеті завжди потрібен якийсь екшн в кадрі. І от в тому сюжеті, я була подругою, і ми з Лілією разом готували, що в принципі було правдою, бо ми часто щось робили разом. І ось власне тоді я й роззнайомилась з телевізійниками. На той момент для України я була доволі просунутою: вміла користуватись комп’ютером, у мене був Інтернет, і на спорті я дійсно розумілась, і за нього дуже вболівала. Мене запросили прийти і допомогти розібратися з цим в редакцію "Першого національного". І так я опинилась на телебаченні. Спершу працювала в спортивній редакції "Першого національного", була ведучою спортивних новин. Потім мене помітили колеги з 1+1 і, коли в них розширювалась спортивна редакція, мене запросили стати ведучою програми "ПРОспорт".

З одного боку – мене не вчили мріяти, а з іншого – мене не зупиняли такі речі, як піти зустріти олімпійську чемпіонку, знайти адресу, де вона живе на базі, туди поїхати, домовитись з вахтеркою, щоб подарунок передали…

Значить все-таки мріяли?

- Так. І, до речі, після Олімпіади, коли ми ще не жили в одному домі, і я ще не знала, чи отримала Лілія подарунок, ми зустрілись в Палаці "Україна" на концерті Тото Кутуньйо. Я підійшла сфотографуватись і запитала, чи вона отримала футболку – "Лілія Подкопаєва – олімпійська чемпіонка!". Я тоді ще спеціально замовляла її в Америці.

Ну і якось так доля зводила нас разом.

З висоти 20-річного досвіду, як би ви могли сказати, чого більше у професії ведучої – плюсів чи мінусів?

- Я люблю свою професію і мені подобається те, що я роблю. Я не належу до тієї категорії людей, які розповідатимуть як важко нам працювати, як це нелегко прокидатись о 4-й ранку, скільки є усіляких викликів, хейтерів, заздрощів тощо.

Я закриваю очі на ці недоліки, бо категорично не можна працювати на роботі, яку ти не любиш. Якщо вам колись траплялись сповіді літніх людей, то на запитання: "Про що ви найбільше шкодуєте?", вони відповідали – про те, що працювали на неулюбленій роботі (на другому місці) і що мало часу проводили з родиною (на першому місці).

Коли ти працюєш на улюбленій роботі, то будь-які виклики і мінуси – це дрібниці.

Чого професія ведучої вас навчила, що позитивного привнесла у ваш особистий розвиток? Назвімо це позитивною профдеформацією.

- Професія навчила з одного боку – не панікувати, а шукати інформацію, шляхи розв’язання проблеми. Це плюс. А з іншого боку – панікувати. Бо коли ти ведуча новин, і в зовсім малої дитини температура, вже здається, що це рак. Якщо тільки починаєш кашляти, здається, що одразу коронавірус. Тобто ти постійно накладаєш свої новинні історії на родинні, і це справді іноді заважає. Але з іншого боку − це стає запобіжником від якихось негараздів. Бо коли постійно розповідаєш про батьків, які лишають дітей без нагляду, як важливо мати дитині ключ, як важливо уберігати себе від шахраїв і багато чого іншого, то все береш собі на замітку і не дозволяєш нехтувати дрібницями. Тобто весь життєвий досвід, який я вже знаю з новинних історій, намагаюсь застосовувати у своєму житті.

 А як за п'ять років вашого викладання у Вищій школі (від 2015-го) змінюються студенти? Чи простежували ви для себе таку тенденцію?

- Студенти дуже сильно змінюються. Більше того, мені здається, що я всім студентам все розповідаю по-різному, бо, окрім того, що змінюються студенти, змінюється і телебачення, змінюємось ми і з’являються нові вимоги. Перші студенти приходили дуже обізнані в новинах, теленовинах. Вони знали в обличчя всіх ведучих, вони знали якісь конкретні епізоди з сюжетів. Наступне покоління приходить все більш відірваним від телевізора, а проте – хоче в ньому працювати. З одного боку з ним важче починати працювати і потрібно все розповідати ледь не з нуля. А з іншого боку – їх перевага в тому, що у них свіжий, не зашорений погляд. Вони трішки діти, в хорошому сенсі цього слова, бо не бояться експериментувати і можуть подивитись на світ під іншим кутом.

До речі, через це я й люблю працювати зі студентами, незалежно від того, знають вони телебачення чи ні, я теж щороку від них чомусь новому вчусь, не відстаю від життя. У нас відбувається обмін досвідом і енергією.

А що ще позитивного від викладання ви для себе відзначаєте?

- Коли ти когось навчаєш, ти змушуєш паралельно навчати себе знову. В період, коли у мене є курс, я дуже контролюю себе в ефірі, все роблю за суперканонами, бо я розумію, що мої студенти можуть подивитись і сказати: а що це була за підводка, а де тут була новина, а чому ви почали з того, а не з того? І я розумію, що не можу схибити і мушу бути для них взірцем.

А з іншого боку, медіашкола – це ж не лише навчання зі мною, як з телеведучою, а й робота з суміжними фахівцями: з риторики, з мовлення, які потрібні всім. І, власне, працюючи в медіашколі, я сама для себе теж взяла кілька оновлених курсів в людей, які можуть допомогти покращити дихання, вимову, звернути увагу на речі, на які раніше ти не звертав уваги. Викладання для мене – це як постійні курси підвищення кваліфікації.

 Як би ви відповіли на запитання: "Успішний випускник медіашколи – це…"?

- Є люди, які приходять до медіашколи і розуміють, що так, я хочу бути ведучою чи журналістом, це моє. А є такі, хто усвідомлює, що як добре, що мені, до прикладу, подобається механіка, автозапчастини і моя робота – подобається мені більше. І я мріяла про те, що мені насправді не подобається, і не моє. Як добре, що я це усвідомила. І я вважаю, що це теж хороший підсумок навчання.

А от одна дівчина завершила навчання в школі і сказала, що зрозуміла – як вона хоче дитину. І це теж непогано.

Мені завжди цінні відгуки не тільки студентів, які стали телевізійниками, ними я дуже пишаюсь, але й тих, які телевізійниками не стали. Будь-яка професія потребує ораторського мистецтва, мистецтва презентації, самопрезентації, а часто буває так, що потім когось з випускників запрошують на телебачення як експертів, або ж про щось розповісти.

В мене є одна студентка, яка за моїм прикладом почала бігати, перепливати Босфор, і ось її запросили в студію телеканалу розповісти про це. Потім вона поділилась, що почувала себе в студії на рівні з ведучими – впевнено, легко, невимушено. Для мене це теж велике їхнє досягнення, якщо уміння і знання, здобуті у медіашколі, допомагають нашим випускникам в інших, дуже різних професіях.