«Донечка, що відбувається?». Як виживають маріупольці в пеклі щоденного знищення

Війна

Останні три-чотири тижні, ми, маріупольські журналісти, тільки і писали, що про війну. Збирали різні думки, говорили з експертами, аналітиками, лідерами громадських організацій. Питали про війну, наскільки вона реальна, і чи можна підготуватися до неї.

Коли я виходила на вулицю після 10-годинній праці на стрічці новин, дивилась навколо і дивувалась. На вулицях Маріуполя вірувало життя. Люди безтурботно посміхались, відпочивали в кафе і ресторанах, гуляли центром міста і ні про яку війну не думали. Як же я заздрила їм. Думала, ну які ж вони щасливі, живуть своїм життям і не мають проблем, і голова у них не болить, як у мене.

Кожного дня ми отримували на сайті, на якому працюю, гнівні повідомлення від цих людей. «0629, хватит писать про войну, не будет никакой войны, не нагнетайте, война лишь в ваших тупых головах» - ось, що ми отримували.

Проте 24 лютого ми, хто писав, і ті, хто читав те, що ми пишем, виявилися морально готовими до війни. Ми знали, що як в 2014-му вже не буде, і що треба їхати, бо потім буде пізно.

А ті, безтурботні люди, яким я так заздрила, виявились зовсім не готовими швидко приймати важкі рішення. «Ми думали, що буде як в 2014-м…» - кажуть вони зараз.

Сьогодні більшість цих людей опинилась в найжахливішій блокаді, яку тільки можна собі уявити. Без світла, тепла, води, їжі, медикаментів. Но і це не найстрашніше. 12 днів під безперервними обстрілами реактивної артилерії і авіації! Істерика стала звичайним станом більшості людей в Маріуполі. Кожного дня, кожної ночі вони прощаються з життям.

Житловий будинок у Маріуполі, судячи з архітектури це будівля сталінських часів, отже можна припустити, що це не далеко від центру

Мій знайомий Олександр Г. працював механіком на міському автопідприємстві. Нещодавно він з дружиною купив квартиру. Багато років вони жили на орендованих метрах, і це було таке омріяне власне житло. Вони тільки-но завершили там робити ремонт і в’їхали в красиву квартиру з маленькою донечкою. 2 березня у них не стало квартири. Пряме влучання «Града».

Вони тільки-но завершили ремонт і в’їхали в красиву нарешті власну квартиру з маленькою донечкою. 2 березня у них не стало квартири. Пряме влучання «Града».

З тих пір життя його родини перетворилось на передачу Бера Гріллза «Вижити будь якою ціною».

Родичі, які встигли залишити Маріуполь, дозволили переїхати до їх будинку. Оселився там разом з друзями, які тікали зі Східного. Там, на Східному, справжнє пекло почалося з перших днів війни. До інших районів Маріуполя жах реактивної артилерії докотився трохи згодом.

3 1 березня в місті щезло світло. Але газ та вода ще залишались. Обстріли були ще далеко. І в цілому життя не здавалось таким вже і страшним.

4 березня в кранах зникла вода, бо ворог підірвав водогони на вході у місто.

6 березня окупанти підірвали газогін. І Маріуполь залишився без світла, води, тепла, газу, з дуже обмеженою кількістю продуктів та медикаментів. І саме в цей час, вочевидь, через те, що ворог не міг захопити місто, він почав планомірно руйнувати Маріуполь, вбиваючи мирне населення.

На місто полетіли «Гради», «Смерчі», Точки-У і «Буратіно». В Маріуполі не залишилось жодного району, жодної вулиці, де б не було пошкоджених будинків.

На місто полетіли «Гради», «Смерчі», Точки-У і «Буратіно»

З цього часу всі думки Олександра були тільки про одне: як врятувати родину, як вивезти їх із Маріуполя. Але час було втрачено. Російський агресор замкнув кільце навколо міста.

Блокада

Ворог з самого початку кинув невидані сили на штурм Маріуполя. Але за вісім років війни на Донбасі Маріуполь дійсно вибудував дуже потужну трирівневу систему оборони. До того ж оборону тримають високо мотивовані частини: з одного боку міста – дико вмотивовані морпіхи, ті самі, що не зрадили присязі, залишилися вірними Україні, вийшли з Криму і стали на захисті України. З іншого – нацгвардійці «Азову» - підрозділу, який народився в Маріуполі, який захищав місто всі попередні роки війни, звільняв Маріуполь від орків в 2014-му.

Вони вгризлися, вчепилися зубами в кожен клаптик маріупольської землі. В безсилій злобі взяти місто, Путін спочатку знищив селище Гранітне, українську Талаківку, грецьку Сартану під Маріуполем, потім зруйнував Лівоберіжжя міста. Потім підірвав комунальні підприємства, знищив всю техніку, комунальний транспорт, щоб місто не мало сили відновлюватися після чергового обстрілу. Ну а потім вирішив, що і самого міста не має бути.

Кожного дня я беру порожні пляшки, сідаю на велосипед і їду шукати воду.

«Основною проблемою для нас стало, по-перше, знайти укриття. По-друге – вода. Кожного дня я беру порожні пляшки, сідаю на велосипед і їду шукати воду. Міський водоканал в перервах між обстрілами намагається розвозити воду, але ніхто не знає, де саме буде ця клята вода. Люди вишукуються в довжелезні черги. Деякі наглі морди набирають одразу по 40-50 літрів, а хтось стоїть в кінці черги з 5-літровою баклажкою, і йому не вистачає. Порядку не вистачає, - розповідає Олександр, - Добре, що останній магазин, де ще залишились продукти, поліція взяла під охорону. Інакше б рознесли би все вщент».

Стояти по декілька годин за водою Олександр не став, а почав шукати альтернативні джерела. Знайшов колодязь на території приватного сектору. Таким чином проблему з водою закрили.

Результати обстрілу одноповерхових житлових будинків

Їжа ще є. Крупи, макарони. Від автомобіля трішки підряджали телефони. І здавалось, в цілому, можна виживати. Але ворог вирішив інакше.

Останні сім днів російські війська не залишають людям шансів на існування. Вже немає можливості ходити в пошуках води, немає сенсу підряджати телефон, бо окупанти підірвали усі вишки зв’язку, і він зник зовсім, не вистачає часу в перервах між обстрілами просто для того, щоб розвести багаття і зварити кашу.

Вчора в Маріуполь війшли російські танки і почали прицільно розстрілювати багатоповерхівки. Але раптово з’явився зв’язок.

І здавалось, в цілому, можна виживати. Але ворог вирішив інакше

«В Маріуполі зараз пекло» - тільки і встиг сказати сьогодні під час короткої розмови Олександр.

Його маленька донечка не спить ночами, плаче. У його дружини вже немає сліз, щоб виплакати свій жах і горе.

У родини залишилось зовсім трошки бензина. Вони бережуть його як найцінніший скарб. Бо ці 20 літрів пального – їх остання надія на порятунок. Остання надія таки дочекатися гуманітарного коридору, сісти в стареньке авто і втекти з цього пекла, яке влаштувала росія.