Крадена перемога. Як Росія присвоює собі перемогу у Другій світовій

Спочатку його не відзначали взагалі, але чим далі від війни,тим більше пафосу у святкуванні. Але в СРСР вважалося, що нацистів переміг “радянський народ” і особливу роль росіян у перемозі не виставляли на показ. Можливо тому, що попри позірну “дружбу народів” і висування на публіку інтернаціоналізму неофіційно в Союзі під словом “радянський” майже завжди розуміли “російський”.

Читайте також: цікавий аналіз статусу росіян у СРСР описаний у книзіДжефрі Хоскінга «Правителі і жертви: росіяни у Радянському Союзі»

Але Путін пішов далі. Вперше він озвучив нову концепцію перемоги у грудні 2010 року на зустрічі з пресою. «Тепер з приводу наших відносин з Україною. Я дозволю з вами не погодитися, коли ви зараз сказали, що якби ми були розділені, ми не перемогли б у війні. Ми все одно перемогли б, тому що ми країна переможців».

Ця фраза стала своєрідним поворотним пунктом і водночас сигналом росіянам для того, щоб привласнити перемогу над нацизмом у Другій Світовій війні. Фактично з неї почалася нова ідеологія Росії — вже не “союз народів”, а російський націоналізм, який швидко еволюціонував у нацизм.

У складі союзницьких армій

Але повернемося до Другої Світової. Нагадаємо, що в в ній загинув кожен п’ятий українець. Україна заплатила за Перемогу над нацизмом страшну ціну. Понад 6 млн осіб воювали з гітлерівським нацизмом у лавах Червоної Армії.

Також українці воювали проти нацизму й у складі інших армій і військових частин, зокрема в американській і канадській арміях (в останній — 40 тис. осіб). Воювали й у французькому русі опору. Тисячі українців служили в польській армії генерала Владислава Андерса та брали участь у військових діях на боці британців у Єгипті, Лівії та Італії. Західні українці становили 2% складу польської дивізії імені Тадеуша Костюшка та 70% — чехословацької бригади генерала Людвіга Свободи.

Для українців війна почалася в березні 1939-го, коли внаслідок Мюнхенської змови угорські війська захопили Карпатську Україну, що перед тим була у складі Чехословаччини. У боях з угорцями загинули 430 бійців Карпатської України й понад 400 зазнали поранень.

У вересневій кампанії 1939 року вже 112 тис. українців вступили в бій з Вермахтом у складі Війська Польського. 7 834 солдати-українці загинули в боях з німцями під польськими прапорами, 16 тис. — скалічилися.

Вклад у військове мистецтво

На території України війська чотирьох Українських фронтів з осені 1943 року здійснили багато військових операцій, які й досі вважаються взірцем воєнного мистецтва.

Так, тільки в 1944 році військами Українських фронтів було здійснено оточення і розгром гітлерівців поблизу Корсунь-Шевченківського, блискавичні удари та визволення Одеси, Криму, штурм Сапун-гори і визволення Севастополя в квітні-травні 1944 року, низка операцій по визволенню від нацистів правобережної України і остаточне звільнення її 28 жовтня 1944 року.

Основними ударними силами фронтів були танкові армії. Так, успіх блискавичної Віденської операції в квітні 1945 року став можливий завдяки подвигу танкістів 6-ї гвардійської танкової армії генерал-полковника Андрія Кравченка.

Андрій Кравченко народився 18 (30) листопада 1899 року на хуторі Сулимин Полтавської губернії. Пройшов увесь шлях від рядового до генерала, брав участь у параді 7 листопада 1941-го в Москві, потім були бої під Сталінградом, де він командував 4-м танковим корпусом, що став 5-м гвардійським, саме цей корпус брав участь у визволенні Києва 6 листопада 1943 року. У січні 1944-го очолив 6-ту танкову армію, сформовану на базі його корпусу, пройшов з нею весь бойовий шлях до Праги і закінчив війну на Далекому Сході, прорвавши оборону Квантунської армії і крізь пустелю Гобі та гори Хінгана вийшовши до Тихого океану… Він був двічі удостоєний звання Герой Радянського Союзу.

Під час штурму столиці гітлерівського рейху Берліна визначну роль відіграли війська 1 Українського фронту. Коли війська Жукова загрузли у боях поблизу Зеєловських висот, командувач 1 Українським фронтом Маршал Радянскього Союзу Іван Конєв повернув 3 и 4 гвардійські танкові армії і вони нанесли удар з півдня.

Командувач 3-ї гвардійської танкової армії генерал-полковник Павло Семенович Рибалко по праву вважається одним із видатних командирів-танкістів. Він був неперевершеним майстром маневру і маскування. Рибалко народився 23 жовтня (4 листопада) 1894 року в селі Малий Вистороп, Лебединського повіту, Харківської губернії, в сім’ї заводського робітника, українець. Із багатодітної (7 дітей) сім’ї. Закінчив трирічну церковно-приходську школу. У 13 років став працювати на цукровому заводі учнем токаря і відвідував недільну школу. Із 1912 року жив у Харкові й працював токарем на Харківському паровозобудівному заводі.

Учасник I Світової та Громадянської війни в Росії. У період між війнами служив на командних посадах, здобув хорошу військову освіту − в Академії імені Фрунзе і на курсах «Выстрел».

Із травня 1943 року − командувач 3-ї гвардійської танкової армії. І виявив себе на цій посаді блискуче. Досить згадати його участь у взятті Києва.

Він буквально під носом у німців перегрупував армію з Букринського плацдарму на Лютезький, і потім стрімким ударом, обходячи Київ, перерізав Житомирську трасу і пішов далі, на Фастів, Білу Церкву, Житомир. При цьому факт переміщення маси танків і САУ приховав від противника завдяки застосуванню кількох тактичних новинок − крім макетів, прикритих маскувальними сітками, на старому місці залишилися всі радіостанції, які продовжували роботу в штатному режимі. А до того ж німцям було підкинуто дезінформуючий наказ штабу фронту.

Можна згадати блискучий маневр двох танкових армій під час Львівсько-Сандомирської операції − Рибалко протягнув танкову армію крізь вузький Колтовський коридор, разом з 4 гвардійською танковою армією під командуванням генерал-полковника Дмитра Лелюшенка (також, до речі, українця).

Танкові армії обійшли Львів, не втягуючись у міські бої.

Павло Рибалко був двічі удостоєний звання Героя Радянського Союзу, тричі − кавалер ордена Суворова I ступеня, Дмитро Лелюшенко – також двічі Герой Радянського Союзу.

Нагороджені

Визначною подією весни 1945 року стала зустріч військ союзників на р. Ельба, поблизу Торгау. Що цікаво − з обох сторін у зустрічі брали участь вихідці з України.

25 квітня 1945 року о 13 годині 30 хвилин у районі міста Стрела, на північний захід від Ризи, воїни 7-ї роти 173-го гвардійського стрілецького полку 58-ї гвардійської дивізії на чолі з командиром роти гвардії старшим лейтенантом Григорієм Степановичем Голобородько помітили групу військових, що рухалася із заходу.

Солдатське чуття підказало їм, що попереду не ті, з ким вони билися протягом усієї війни. Однак, прийнявши бойовий порядок, підрозділ Голобородько рушив назустріч невідомим. Як незабаром з’ясувалося, це була група розвідників 273-го полку 69-ї піхотної дивізії 1-ї американської армії.

Розвідгрупою командував перший лейтенант Альберт Коцебу, колишній студент із Техасу, з ним були сержанти й солдати Джозеф Половський, Мюррей Шульман, Пітер Ситник, Ілайджа Семс, Чарльз Форестер.

Так, Джозеф Половський народився у родині емігрантів, які виїхали з Київської області, а Мюррей Шульман − з сім’ї одеситів, які теж виїхали до Америки на початку ХХ століття.

Старший лейтенант Григорій Голобородько народився в селі Салівка на Полтавщині, до війни працював у слюсарем. На фронті з 1941 року, на Ельбі вже командував ротою. За мужність і героїзм був нагороджений орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни, медалями.

Завершальною операцією ІІ Світової війни в Європі стала Празька операція.

Після штурму Берліну танкісти Рибалко і Лелюшенко 5 травня почали наступ на Прагу через Рудні гори. Зі сторони Австрії йшла танкова армія Кравченка.

Першим у Прагу увійшли танкісти 63-ї Челябінської танкової бригади. Танк під номером 1-24 лейтенанта Гончаренка йшов головним. В бою в центрі міста танк був пошкоджений, командир танка загинув.

Іван Гончаренко народився у 1920 році в селі Сушилине на Сумщині. У перші місяці війни воював на центральній ділянці фронту. Потім закінчив танкове училище у Горькому (сьогодні це Нижній Новгород) і став танкістом. З березня 1944 року воював у складі 63-ї танкової бригади. За весь час війни жодного разу не був поранений.

Йому пощастил, адже серед військовослужбовців літнього призову 1941 року вижили тільки 3%.

Загальні демографічні втрати України — з убитими, жертвами концтаборів, депортованими та евакуйованими — становлять не менше ніж 14 млн осіб. З 41,7 млн людей, які жили до війни в УРСР, на 1945 рік залишилося тільки 27,4 млн.

Українці за кількістю Героїв Радянського Союзу, які отримали цю нагороду у Великій Вітчизняній війні посідають друге місце після росіян (росіян – 7998, українців – 2021). З 15 фронтів, які діяли під час війни понад половину очолювали маршали та генерали українського походження.

Серед них: генерал армії Йосип Апанасенко, генерал-полковник Михайло Кірпонос, Маршал Радянського Союзу Семен Тимошенко, Маршал Радянського Союзу Андрій Єременко, генерал армії Іван Черняховський, Маршал Радянського Союзу Родіон Малиновський, генерал-лейтенант Федір Костенко, генерал-полковник Яків Черевиченко.

Близько 2,5 млн. українських воїнів нагороджені орденами та медалями, звання Героя Радянського Союзу був тричі удостоєний льотчик-винищувач Іван Кожедуб – самий результативний ас антигітлерівської коаліції, він збив 62 німецьких літаки. Зі 115 двічі Героїв Радянського Союзу 32 є українцями або уродженцями України.

З чотирьох Героїв Радянського Союзу та водночас повних кавалерів ордена Слави двоє – українці. Один – льотчик-штурмовик Іван Драченко, який потрапивши у полон втратив око, але повернувся до строю і громив нацистів до перемоги.

Другий – Павло Дубинда, моряк, розвідник. Влітку 1942 року, зрадницьки покинутий разом з тисячами солдат і матросів у Севастополі, потрапив у полон, але втік з нього і з 1944 року знов воював. За мужність і героїзм отримав 3 ордени Слави і Золоту Зірку Героя.

Близько 4 тис. бійців – представників 43 національностей – удостоєні звання Героя Радянського Союзу за мужність та відвагу у боях на території України.

Також нагадаю, що групою, яка підняла над Рейхстагом в Берліні Прапор Перемоги командував українець Олексій Берест. А командир 756-го стрілецького полку, який штурмовав Рейхстаг, був Федір Зінченко, Герой Радянського Союзу і він же став першим комендантом Рейхстагу.

Ще одна напівзабута сторінка участі українців у війні – це робота в тилу. Під час евакуації з України на Схід забрано близько тисячі найкращих промислових підприємств, які після війни не повернули до рідних міст. Ці підприємства стали основою створення військово-промислового комплексу в східній частині СРСР у післявоєнні роки.

Серед кращих зразків озброєння радянської армії – танк Т-34, народжений у Харкові перед війною, масовий випуск якого на Уралі в роки війни став можливим завдяки технології електрозварювання, розробленій під керівництвом академіка Євгена Патона, засновника славетного Інституту електрозварювання.

Тому, коли за порєбриком кажуть, що перемогли би і без України, це виглядає безглуздою брехнею.

Нам є чим пишатися і не варто віддавати перемогу над нацизмом минулого сьогоднішнім нащадкам відродженого у Кремлі нацизму.

Знищений рашистами будинок українського ветерана "Великої вітчизняної війни" у Макарові

Друга світова історія рашизм нацизм путін