Шлях до свободи: семеро у “дев’ятці” три доби проривалися з Бердянська до Запоріжжя

Місто постаріло

«Мы все-таки выехали. В Бердянске стало душно», - написала мені знайома в Телеграмі кілька днів тому. Саме це відчувала і я протягом останніх місяців.

У моєму місті закрилися українські супермаркети, щезли вітчизняні товари. Замість них з’явилися російські та білоруські за космічними цінами. Здебільшого це гуманітарка, яку продають на ринках та в магазинах.

По моєму бульвару ходять військові з автоматами. Вони погрозливо обертаються на маленьку дівчинку, в руках якої жовта і блакитна кульки, прислухаються до розмов матерів біля дитячих майданчиків.

З мого вікна видно військову частину, де розташувалися окупанти. Тепер, навіть вивішуючи білизну на балконі, я спиною відчуваю, що за мною стежать.

Майже щодня дізнаюся про те, що когось забрали в колонію – для «перевиховання» чи вербування. Напруга, до якої неможливо звикнути.

Місто постаріло на декілька десятків років: тут майже немає зв’язку, спекулянти заробляють на бідних, по радіостанції крутять фронтові пісні…

Майже щодня дізнаюся про те, що когось забрали в колонію – для «перевиховання» чи вербування

Щоранку сиджу на ліжку та вмовляю себе: «Це буде цікавий день». Однак він буде такий самий, як і вчора, і місяць тому. Мене чекає полювання за продуктами та прогулянка з сином вздовж військової частини, де оселилися орки.

Ті, що виїхали, майже не афішують своє нове життя. Їм ніби соромно бути щасливими, коли рідне місто потопає в депресії. Проте їх число щодня зростає. За офіційними даними, з Бердянська виїхало близько 30% мешканців, але насправді таких людей набагато більше.

До 250 доларів за пасажира

Три тижні я намагалася знайти перевізника з Бердянська до Запоріжжя. Зареєструвалася у групах, моніторила повідомлення, давала об’яви... Все марно. В Телеграмі та Вайбері створено декілька груп, де люди шукають способи виїхати, а перевізники можуть пропонувати свої послуги. Але попит значно перевищує пропозицію.

Довгий час перевізники не хотіли возити людей, тому що повернутися назад із Запоріжжя до Бердянська дуже важко. На блокпостах можуть тижнями не пропускати на окуповану територію. В очікуванні проїзду водії все зароблене витрачають на оренду житла та їжу. Деякі з тих, хто наважується на нові перевезення, просять по 200-250 доларів з людини. Деякі підняли ціни “всього” до 2-3 тисяч гривень з пасажира (з початком окупації ця дорога коштувала тисячу гривень).

Є ще варіант попроситися до чиєїсь автівки пасажиром, але чужих беруть дуже неохоче.

10 травня з’явилося повідомлення у Фейсбуці про те, що вперше в Бердянську організовується евакуація зусиллями групи волонтерів з Ізраїлю . У пасажири беруть жінок з дітьми та пенсіонерів, щоб легше було проїхати через блокпости. З чоловіками в дорозі завжди проблеми – з донецькою пропискою не випускають, вимагають «воєнніки», пробивають по списках. Вночі мені передзвонила жінка, яка назвалася Анною, та повідомила, що автобус буде вирушати з Бердянська о 8.30. Вранці ми з сином прибули до міста збору. Разом з нами чекали літні жінки з Маріуполя.

-Це вже моя третя спроба виїхати з Бердянська, нічого не получається. Я оселилася в санаторії й мені вже соромно повертатися, якщо і зараз все зірветься, - жаліється одна з них. На її ногах – літні капці, взуті на шкарпетки, в руках – велика сумка в клітинку та пакети.

До нас під’їхала автівка. Вийшов молодий чоловік, назвався волонтером, і повідомив, що водій автобусу не зміг проїхати один з блокпостів, його затримали. Волонтер запропонував розвезти нас по домівках та чекати на подальші повідомлення в групі, яку створили в соцмережі. По дорозі розговорився:

- В этой ситуации я больше всего волнуюсь за водителя. Сам в его шкуре был. Возил людей, товары, а однажды меня тормознули на блокпосту и начали мурыжить. Борода моя не понравилась, заставили раздеться – осматривали наколки. Азовца во мне заподозрили. Отвезли меня в камеру и лупашили по несколько раз в день. Если открывалась дверь, я уже знал, что сейчас будут бить. Причем самые ярые – это буряты: пока каждый не ударит – не успокоятся. Дагестанец нормальный попался: принес мне одеяло и сказал как-то: «Тебя несколько дней подержат и выпустят». Родственники подняли панику из-за моей пропажи. Пришли в комендатуру и начали требовать моего освобождения. Им сказали, что не знают обо мне. Но спасла лень другого дагестанца – он мою машину не отогнал, а поставил прямо во дворе комендатуры. Родственники и указали на нее оркам. Только тогда те согласились на то, чтобы меня отпустить. Первое, что я сделал, когда вернулся домой, это обнял жену с детьми и сбрил бороду. После этого на Запорожье не езжу. Тут, по месту, волонтёрю.

Наша поїздка все-таки зірвалася. У той день в групі повідомили, що водій зник разом з автобусом (до речі, досі невідомо, де він), а наступного ранку у Бердянську традиційно не було зв'язку. Але я вже встигла домовитися зі знайомою про те, що нас з сином відвезе її чоловік.

Доба перша: дорога у пастку

План був такий: ми з малим мали ввечері приїхати до знайомої, щоб вирушити вирушити о шостій ранку (як тільки закінчиться комендантська година) і приєднатися до автоколони. Сотні людей чекали цієї поїздки декілька тижнів. Адже з 1 травня ніхто не возив через повну відсутність зв’язку в місті, а потім всі боялися провокацій до 9 травня. Дорогу на Запоріжжя відкрили 12 травня. Саме в цей день з Бердянська виїхало близько 400 автівок.

Спочатку за легендою ми їхали до Криму. Туди російські військові пропускали без проблем, перевіряли лише паспорти та свідоцтва про народження дітей, іноді відкривали багажники (телефони ми заздалегідь “почистили” на випадок перевірок). Але ця легенда працювала лише до Мелітополя, звідки одна дорога веде до Джанкою, а друга – у напрямку до Запоріжжя. Коли звернули в бік підконтрольного Україні міста, все різко змінилося.

На блокпосту у Василівці вже нікого не пропускали. Сказали, що чекають на наказ. Ми зрозуміли, що доведеться ночувати на трасі. Чеченець на великій машині привіз воду. Запевнив, що питна. Ми її набрали у пластикову пляшку, використовували як технічну.

У старій “дев’ятці” нас було семеро: троє дорослих і четверо дітей від чотирьох до 11 років (водій, ми з сином і мама з трьома дітьми). На дверях - білі стрічки, по всіх боках – аркуші з написом «ДІТИ». Задні двері водій заблокував зсередини, щоб малі не вистрибували на дорогу у разі обстрілів чи вибухів.

Ніна (багатодітна мама) довго не наважувалася на виїзд з окупації, хоча її давно кликав до себе чоловік, який працює у Польщі. Коли ж у місті та районі знову надовго зник зв'язок, він не витримав і приїхав до України. Зупинився в Запоріжжі, щоб там дочекатися жінку з дітьми.

- Балбес, хорошую работу бросил, теперь надо много документов делать, чтобы смог вернуться, - журиться вона.

Відсутність роботи та навчання у дітей (навчальний рік у Бердянську офіційно завершився 2 травня, але школярі не вчаться з початку війни) все ж таки привели до думки про евакуацію.

Всю дорогу Ніна пила заспокійливі й багато палила. Нервовість передавалася дітям, які постійно сварилися. Напруги їм додавала обмеженість у діях. Навіть по малій нужді вони ходили біля автівки - далеко у траву ми їх не пускали, щоб не натрапили на міни. Ніна нам пообіцяла, що кине палити, коли все скінчиться.

Ввечері якась жінка запропонувала мамам з дітьми переночувати в залі місцевого ліцею. Але через страх бути вивезеними до Криму (а такі історії вже відомі) багато хто залишився ночувати в автівках.

Доба друга: автоколона в полоні

Це була найстрашніша ніч в моєму житті. Діти спали на дорослих, а дорослі боялися зімкнути очі. Десь о першій ми побачили російських військових, які вийшли з автівки, що стояла в колоні, та швидким кроком попрямували до газової цистерни (автоколона зупинилася біля спаленої заправки). Так само швидко повернулися.

- Спокойно. Если бы была провокация, они бы ушли, чтобы спастись. Надо наблюдать, чтобы не ушли, - попереджує водій.

І ми спостерігали, пильно вдивляючись у темряву та здригаючись від вибухів десь зовсім поруч. Втома навалилася неспокійним сном. Прокинулися о третій від двох пострілів на блокпосту. Раптом машини, які стояли поруч, почали вмикати фари та кудись їхати, військові голосно кричали.

- Что происходит? По нам стреляют? Надо уезжать? – наш потік питань повис у повітрі, коли водій вийшов на розвідку. Нарешті повернувся.

- Идиоты! Некоторые решили встать впереди колонны, пока все спят. При этом включили фары и испугали орков. Те открыли стрельбу в воздух. - Він матюкається і каже, що якщо зараз розсердити орків, то можна залишитись тут ще на добу. Так і сталося.

Почалися нервові розбірки. Люди сварилися через зухвалість нічних «сміливців» та погрожували проколоти їм шини. Потім домовилися не робити ще гірше. Заспокоїлися.

Зранку “полонені” їли домашню провізію. Чоловік на великій машині на похідній горілці готував окріп і пропонував його іншим. З великого пакету, що лежав поруч, можна було взяти печиво. Він часто їздить цією дорогою і знає, до чого готуватися.

- По прогнозам вечером будет дождь. Если пойдет ливень, можно смело возвращаться по домам. Дорогу размоет и несколько дней никого пропускать не будут, - пояснив він.

Перспектива не радувала. Почали повертатися жінки, які ночували в ліцеї. Їх там напередодні нагодували та поклали спати на матрасах, розкиданих на підлозі. Було холодно, але під стелею спокійніше, ніж під відкритим небом. Ще є можливість зняти кімнату в гуртожитку за 100 гривень з людини: там є ліжка з ковдрами. Цю інформацію ми взяли на замітку.

День тягнувся нудно. Люди намагалися розважати себе, як могли – лежали на траві, плели вінки, ходили вздовж колони… Малеча нарешті могла побігати, тварини – собаки, коти, хом’яки, рибки і навіть китайський горобчик Кікі – дихали свіжим повітрям. Але, як і Кікі, ми почували себе пташками в клітці.

За цілий день росіяни озвучили нам кілька причин затримки: немає наказу, Україна не хоче нас бачити (тобто приймати на своїй стороні), по дорозі на Запоріжжя йдуть бойові дії і, нарешті, вантажівка застрягла у багнюці на трасі й загородила проїзд. Доречі, на порятунок вантажівки виїхало кілька машин «МЧС России». В обід вже можна було їхати й іншим, але нас все не випускали.

13 травня до колони приєдналися нові автівки. На блокпосту у Василівці зібралося вже близько 800 легковиків й мікроавтобусів. Отже, у пастку потрапило більше чотирьох тисяч людей.

Ввечері нам привезли чай та каву. Чеченці (чи дагестанці), що наливали їх у пляшки, радили: «Лучше возвращайтесь, пока не поздно».

- Куда возвращаться? У меня онкология. Мне надо в областную больницу, - плакала одна з жіночок.

- Скоро ее не будет, - пророче відповів чеченець.

З’явилася чутка, що скоро будуть пропускати колону із Запоріжжя, а потім і нас випустять. До машин підійшов молодий військовий і прокричав: «Нужьни жєнщіни с млядєнцами і сільно бєрємєнниє!». Таких було кілька десятків. Він наказав вишикуватися в окрему колону зліва від блокпосту. Ми з сусідкою показали, що в нашій машині четверо дітей. Той подивився і кинув: «Становитесь в колонну!»

Ми приєдналися до щасливчиків. Але минуло півгодини, година, півтори… На нас не звертали уваги. На питання, коли пропустять, якийсь молодий чеченець в балаклаві почав кричати:

• Кто вам сказаль, что вас пропустят?! Какой военный? Он сменился уже! И куда вы поедете, если там обстрелы и дорога на Запорожье закрыта? Какие вы матери, если везете детей под пули? Вы их рожали, чтобы убить?!
• Мы их рожали для мирной жизни… - зауважила молода мама.
• Тогда возвращайтесь! Мама ковтала сльози, але промовчала, щоб не дратувати орка ще більше.

Ми стояли. Приїхав якийсь чоловік у чорній одежі. Ми до нього: «У нас в машине четверо детей, выпустите, пожалуйста! Помогите!» Раптом він махнув рукою і показав на машину, що стояла попереду, щоб її пропустили.

- Наша машина следующая!

- Ай, бистро едьте, пока не передумаль!

Всього з колони «жєнщін с млядєнцами і сільно бєрємєнних» вирвалося три машини. Далі нас пропускали без проблем, а на останньому блокпості крикнули: «Дорога на Запорожье закрыта. Хотя едьте – может, вас так быстрее убьют!» На останньому блокпості нас завернули до ранку. Орки дозволили стати першими в колоні, яка чекала на виїзд вже чотири доби.

До наших трьох машин підійшла жіночка, яка запросила на ночівлю до свого будинку. Так, завдяки доброті тьоті Вєри, мами з дітьми змогли вмитися, повечеряти й поспати у горизонтальному положенні.

Доба третя: волонтерські обійми

З шостої ранку ми вже були в машині та чекали на виїзд. Але знов почалися “гойдалки”. Спочатку нам казали, що пропустять о 8.00, потім о 9.00, потім нічого не обіцяли… Весь цей час дуже близько від траси точилися бої. Щоб заспокоїти дітей, які почали плакати, ми вивчили й повторювали міні-молитву: «Ангел мой, пойдем со мной!».

Дорослі з різних машин почали по черзі підходити на блокпост та благати орків, щоб пропустили. Аж от близько 11-ої нас помилували. Залишивши позаду останню російську перепону, на ентузіазмі, ми проскочили велике болото із багнюки у селі Кам’янське.

На першому українському блокпосту плакали всі – і дорослі, і малі. Військові роздали дітям цукерки та потиснули їм руки. Хлопчики були в захваті.

На території центру для переселенців (куди нас направляли військові та поліцейські), можна було розслабитися. Волонтери записали наші дані, провели до намету Unicef, де малим подарували рюкзаки з розмальовками і дрібні речі (шампунь, гель для душу, серветки). Мені дали теплу ковдру та засоби гігієни. Потім нас запросили до безкоштовної їдальні та запропонували транспортні послуги. Виявляється, із Запоріжжя можна безкоштовно дістатися до будь-якого міста України та навіть за кордон (наприклад, до Польщі чи Румунії).

Ввечері ми з сином дочекалися останніх учасників автоколони і на автобусі Червоного Хреста поїхали у крайню подорож – до вільного міста. Більшість з пасажирів, як і ми, не захотіли спинятися на ночівлю. Тепер тільки вперед. Тепер нам не було страшно.

евакуація бердянськ окупація російсько-українська війна запоріжжя