Австрія в деталях. Які подробиці формують європейський спосіб життя і що варто запозичити українцям

Школа

Я не знаю, як їм це вдається, але вчителі спілкуються з дітьми на рівних. Я мав змогу спостерігати за молодшою школою, в середню діти ходять самі і ми не бачили, що там відбувається. Це важко пояснити, але дитина не те що не боїться вчителя, вона спримайє його за рівного. Наші сусіди з півдня України поділилися своїм враженням: “Внучку найбільше вразило те. Що тут вчителі посміхаються!”. Тобто позиції я вчитель-начальник, а ти учень-підлеглий якось чудом вдається уникати. Вчителі і директор – привітні та відкриті до спілкування із батьками і з дітьми. Але діти не дуріють і не зносять дах вчителю і школи. Діти вчаться. Ніхто і не подумає ігнорувати слова вчителя. Мій син-першокласник за ці місяці навчився читати німецькою.

Батькам не прийнято втручатися у шкільні справи, вхід до школи вільний, але всі чекають на дітей на шкільному подвір'ї.

Найбільше ми бачили, як працює вчителька групи продовженого дня. Це окрема вчителька, яка приходить після уроків. Послуга платна, 300 євро на місяць, за 5 днів у тиждень, можна вибирати меншу кількість днів, записуватися потрібно за пів року. Для українців знижка і як виняток, дозволили записатися відразу. Ми платили 50 євро за два дні в тиждень.

Перший раз оформити заявку потрібно було в муніципалітеті, звідки ж приходили поштою платіжки. Вчителька грала з дітьми у сніжки, не лінувалася взяти лопату і розчистити ігрову зону, коли випав сніг, робила зачіски чи розмальовувала обличчя, під її керівництвом діти малювали картини і робили різні творчі штуки. Тобто активно займалася дітьми. Уроки учні робили самі, вчителька перевіряла і, якщо не правильно, просила переробити. Мій син був у захваті від “продовженки”. Німецької він не знав, але це не завадило знайти в школі друзів. Однокласники нам попалися привітні та комунікабельні.

Але при цій рівності і демократичності австрійські вчителі не розуміють, як таке може бути, коли вони кажуть дитині не шуміти на уроках, а вона шумить. Їх це шокує. На таку поведінку частини українських дітей (підкреслюю, частини) скаржатися австрійські вчителі українським колегам, яких в деякі школи взяли на роботу вести уроки німецької для українських дітей.

Не розуміють і коли дитина не виконує домашнє завдання. Домашка є, щоразу перевіряється і щоразу ставиться оцінка. Ми раз не зробили, вчителька написала нам з дружиною записку.

Але домашка робиться легко, завдання зрозумілі і цікаві. Верстка книжки, що дуже важливо, – продумана і не переобтяжена безліччю зайвих деталей. Ми паралельно з сином робили завдання в українській школі, то різниця кидалася у вічі. По-перше підручник зверстаний наляписто, все збито докупи. Деякі завдання написані так, що доросла людина, яка не знає шкільного, учительського сленгу не здогадається, що потрібно зробити.

Школа також пропонує додаткові активності наприклад: 4 заняття із катання на гірських лижах. Оплата 80 євро, хто хоче вчиться, хто не хоче - ні (Можна купити послуги сертифікованого тренера, і безпосередньо на гірськолижному спуску, година – 65 євро). Або місячний курс в басейні, тут оплатити потрібно було лише проїзд — 12 євро. На лижні курси ми не пішли, а шкода, так би сина навчили, - тільки приїхали і не розібралися, що це насправді унікальна можливість. А в басейн записалися і малий, який панічно боявся води навчився плавати. Басейн муніципальний, за відносно дешевий сімейний абонемент туди можна ходити щодня, але плавати навчили саме шкільні курси.

Також відразу попросили купити набір для творчості.

Вся комунікація у формі роздрукованої інформації, яку дають дитині або надсилають на емейл батькам. Ніякий вайбер-груп і сто-п’ятсот нагадувань, хто повтикав,той не встиг. Ніяких батьківських дискусій, здавати чи не здавати гроші.

Якщо йдеться про додаткову оплату, то лист написаний виключно ввічливо, з повагою і добротою та з поясненням чому це скільки кожтує і куди підуть гроші.

Наприклад, ось так:

Дорогі батьки!

Ми вже в середині підготовки до цьогорічного шкільного мюзиклу. Це відбудеться 23 червня 2023 року. Учні виконують дві вистави. Ранкова вистава, де до нас приходять навколишні школи та дитсадки, і вечірня вистава. Продаж квитків розпочнемо після Великодніх свят. Ціна дорослого квитка – €13, школярі (6-14 років) – €7.

Захід є загальношкільним, до якого залучені всі діти. Точну процедуру та час репетицій ви отримаєте згодом.

Оскільки такий проект пов’язаний з дуже великими витратами, ми звертаємося за підтримкою до комерційних компаній . Якщо ви самі або ваші знайомі маєте відповідні контакти, ми будемо дуже вдячні за допомогу.

Ми з нетерпінням чекаємо на цей спільний досвід!

З повагою

В Україні останнім часом триває боротьба з додатковими платними активностями в школі, наприклад екскурсіями чи майстер-класами, мовляв діти, у чиїх батьків бракує грошей заплати за те, що дитину навчать писанкарству, відчувають себе ображеними. Мені більше подобається австрійський підхід. Школа пропонує додаткові заняття за додаткові гроші, але дешевше, ніж на ринку. Хто переживає за почуття дитини може працювати і заробляти більше. Роботи вистачає, але про це нижче.

В Австрії скрізь ідеально чисто, але у школі не бояться бруду. Дощ чи сніг, а діти йдуть гратися на вулицю, у двір, де витоптана трава. Коли я вперше прийшов забирати малого, від був по вуха в грязюці. Наша сусідка, чиї діти ходили в ту ж школу, вже пів року відразу кинулася заспокоювати: “Не сваріть його, тут всі так виходять після школи!”. І декілька метрів від дверей до шкільної роздягальні – це доріжка землі. Наша прибиральниця із київської школи, хороша, але буркітлива бабця, отримала б інфаркт, якби таке побачила в школі. “Ходять туди-сюди, натоптують мені тут”, - це в неї замість привітань.

Після прогулянки діти перевзуваються, знімають свої непромокальні штани і йдуть на урок. А на прогулянці вони ховалися в кущах, копалися в пісочниці, ганяли м'яча, ходили в сусіднє кафе купити булочку. Ніякої охорони на вході, як стало модно в Києві ще задовго до війни.

Школа маленька, тому на фізкультуру їздили в спортзал громадським транспортом. Це теж корисно. В той час поки старші вимагали, щоб їх за київським прикладом скрізь возили на машині, найменший з гордістю декларував, що він знає, як їздити австрійським автобусом.

Діти, крім знань, учаться самостійності і основам самообсуговування. І коли дитині, яка вчиться в такій атмосфері, дорослі пробують в українському дусі почитати моралі для годиться, вона знайде, що сказати аби відстояти справедливість і це буде аргумент, а не крик.

До речі жодної їжі в школі немає, хто хоче, бере снек. На продовженці гарячі обіди є, але продовженка платна, як я вже писав.

За словами австрійських вчителів, іноземні діти, які прийшли в початкову школу починають розуміти німецьку і трохи говорити через рік перебування. Але оскільки завдання ще прості, вони перебувають в загальному класі і більш-менш ідуть за загальної прогрмамою, плюс для іноземців є додаткові уроки німецької. Ми приїхали посеред навчльного року і на початку нам давали простіші завдання.

Щодо середньої школи, то наші діти не розмовляли німецькою і повноцінно не вписалися в навчання, тому багато розказати не можу. Для українців у середній школі запровадили щоденні уроки німецької, інший час вони ходили в австрійські класи. Ті, хто приїхав раніше і вчив німецьку, змогли інтегруватися.

“На фізиці було щось цікаве, показували досліди із світлом, але я нічого не зрозумів”, - якось розповів загалом мовчазний син. Ще діти говорили, що на фізкультурі є різні цікаві змагання і вона загалом цікавіша, ніж у нашій школі. Вчитель фізкультури також веде гурток скалелазіння – підтягнутий молодий хлопець хіпстерського вигляду.

Син паралельно відвідує українську школу онлайн і там треба робити домашні завдання з фізкультури, наприклад... відповісти на запитання про те, у якому році який спортсмен став чемпіоном України. Як на мене — більш маразматичної фізкультури онлайн ніж сидіти у Вікіпедії і виколупувати дані про якихось спортсменів, придумати важко, але українська школа уміє.

Медицина

Наші сусіди-українці ходили на різні медичні прийоми і лікування, як на роботу. Воно й не дивно, роботи немає, а медицина – є, можна попідліковувати запущені болячки і зайняти час.

Ми довго не зважувалися, начитавшись відгуків про медицину в ЄС. Але все-таки сходили. До сімейного лікаря – загальна черга, може пощастити і вас приймуть відразу, може не пощастити і ви просидите пару годин. Ми попадали і так, і так. Лікарка приємна, уважна, знає англійську. Першого разу за 10-15 хвилин провела огляд і виписала направлення на обстеження. Приймальня – це її кабінет, місце для очікування, стійка за якою працює медсестра і місця для медичних маніпуляцій.

Згадую, свій останній візит до сімейного лікаря в Києві. По-перше вона запізнилася на пів години. Мені треба була довідка про вакцину від ковіду. В кабінеті я провів хвилин 40. Я слухав, як вона розмовляла з комп'ютером, погрожувала його викинути у вікно, як дзвонила в техпідтримку і матюкала когось на іншому кінці дроту, вислухав всю історію корупції в їхній поліклініці і Дніпровському районі Києва. Почув куди треба сходити іноземцям, щоб отримати ковід-вакцину, поки я сидів у кабінеті і декілька необачних іноземців не витримали, і зазирнули з питанням. Паперову довідку мені тоді таки зробити, але в Дію вона не підтягнулася, це так до слова.

Але повернемося в Австрію. Поки частина людей чекає прийому лікаря, іншим медсестра робить різні процедури, всі зайняті. Часу на балачки немає. Коли робили крапельницю, її ставили в сама лікарка, крові на аналіз брала медсестра, в цьому ж приміщенні. Результати всіх обстежень лікарка бачить в своєму компі. Вам у момент здачі повідомляють, коли результат побачить лікар, щоб ви могли спланувати ваш наступний візит.

Більшість послуг оплачує державна страхова. Якщо ви критично хворі, вас вилікують, якщо у вас щось поболює і потрібні додаткові обстеження, то запропонують оплатити частину послуг самостійно.

Знаю два випадки лікування онкозахворювань в Австрії. Нашу сусідку забрали в стаціонар відразу з пункту реєстрації українських біженців і фактично врятували життя. Вона продовжує неймовірно дороге лікування, за яке платить Австрія. В її історії напартачили українські лікарі. Після чергової операції в Австрії їй прийшов лист з проханням вказати хто винен у її травмі, яка спричинила лікування, щоб страхова стягнула з цієї людини плату за лікування. Сусідка написала, що було невдале лікування, а ми всі потім жартували, що потрібно було вписати прізвище українського хірурга.

Інша історія з онкозахворюванням – не така драматична і потребувала багатьох обстежень. Людину, яка з цим допомагала, вразив рівень електронних послуг і обміну даних. Хоча на обстеження потрібно було їздити по різних клініках Відня, кожен фахівець відкриваючи комп'ютер чітко знав що потрібно зробити пацієнту, який прибув на призначений час і всі результати вносилися в систему. Перед цим ця людина місяцями бігала з паперами по українських лікарнях і всі електроні системи обміну інформації тільки ускладнювали життя, то висіли, то вже закрилися, бо завершився робочий день і тп.

Моя порада, якщо у вас чи в родичів онкозахворювання, швидко беріть квиток до Перемишля, а звідти є прямий поїзд на Відень, далі він іде на Грац. В обох містах – потужні центри з лікування раку, Австрія оплачує українцям лікування.

Наші знайомі живуть в багатоповерховому будинку. Декілька їхніх сусідів – люди дуже літнього віку. До них регулярно приходить чи то медсестра, чи соцпрацівниця і змушує виходити на прогулянку. І ці бабці і дідусі човгикають туди-сюди, опираючись на палочки. Їх заставляють рухатися. Профілактика — основа здоров'я.

Взагалі австрійці дуже багато ходять. У горах безліч пішохідних маршрутів різної складності. Це один з головних видів відпочинку місцевих — піти в гори на цілий день. Або поїхати на велосипеді 30-40 кілометрів в одну сторону і скільки ж назад. Біля початку популярних маршрутів завжди стоять машини, люди приїхати з інших міст походити. Навіть в селах працюють готелі — приймають туристів, які приїхали походити горами. І серед них дуже і дуже багато пенсіонерів.

Дороги

“Тут такі жахливі розв'язки, чого вони можуть навчити”, - поскаржився українець, котрий приїхав до нас за передачею. А ми жили в кампусі університету, який серед іншого учить проектуванню транспортного сполучення.

Перше враження дійсно таке - як вони взагалі їздять! Але, якщо знати теорію і трохи придивитися, то доходиш іншого висновку.

По-перше, дороги вужчі, ніж в Україні, і це не дає розганятися водіям по місту.

Відповідно, без досвіду їзди в Австрії важче повертати на перехрестях, але ти розумієш, що вони їздять вправніше, без проблем вписуються у повороти, які тебе в перші тижні лякають.

По-друге, з точки А до точки Б завжди можна дістатися декількома дорогами. Система доріг у нашому містечку дійсно в перші місяці здавалася складнуватою, але вона побудована так, що попри велику кількість автомобілів, заторів немає. Принаймні, я в них не потрапляв. У Києві я живу у приватному масиві на Осокорках. Весь довжелезний масив виїздить до центральної магістралі однією дорогою. В години пік там кілометрові черги. Це біда не тільки нашого району, в Києві багато так криво спланованих чи спонтанно утворених районів.

По-третє, в місті їздять дійсно повільно: 30-50 км. Я читав, що така їзда дозволяє загалом швидше пересуватися по місту, ніж гасання, як по Києву. Тут я побачив на практиці, як це працює. Коли машина їде до 50 км (на знаках написано 30), то ти легко перед нею можеш вискочити з поворота і їй не потрібно пригальмовувати, відповідно виникає менше ситуацій, коли тобі потрібно пропускати “болід”.

Праця

“Після дня роботи в мене трусилися руки”, - розповідав українець який пішов на лісові роботи до місцевого фермера. До речі фермер працював разом із робітниками, яких найняв. Коли я чув цю розповідь, то згадалися спогади про дитинство моєї бабусі, яка розповідала, як у довоєнній Польщі на Волині її родина підприємців наймала робітників і працювала разом з ними. Приводом для спогадів став якийсь радянський начальник, який особливо зверхньо ставився до підлеглих. У фермерів завжди багато роботи, часто беруть працівників неофіційно, платять 8- 12 євро за годину.

Розкажу, як нам міняли кран, з цього можна зробити висновок про те, як у Австрії підходять до роботи. Можливо Австрія – це виняток навіть у Європі і світі, бо в тут візуально, здається не буває нічого зламаного. Про Францію чи Італію розповідають зовсім інше.

Одним словом, в душі майже перестала текти вода. Якраз перед цим на якомусь з офіційних сайтів для українців я проглянув довгий посібник про життя в Австрії. Там йшлося і про те, що коли у вас в орендованому будинку щось зламалося, не треба лізти самому ремонтувати, а потрібно звернутися в компанію, яка обслуговує будинок. В нас хостел, але така компанія теж є, правда, звертається до неї дирекція. Я їм пишу мейл (хоча треба було дзвонити,там знають англійську і так пришвидшується процес) і через декілька днів приходить сантехнік. Подивився, замінив змішувач на новий. Все зайняло хвилин 5-10 і він побіг виконувати інші замовлення. І тут я згадую, як у мене почав протікати кран у Києві. З Кабанчика ніхто в цей день до мене їхати не захотів, я пішов до Івана, майстра, який будує і ремонтує будинки поруч, він прийшов, сказав купити якусь вкладку. Я поїхав купив. Вкладка не підійшла і так далі. В сумі я витратив годин чотири на дзвінки, пошуки вкладки і розмови. Іван – десь з годину.

Так у нас все працює: вкладка коштує копійки, але з'їдає купу часу, готовий змішувач дуже дорого, але економить час мій і майстра. Якщо перевести на макрорівень і прикинути на око наш вклад у ВВП при заміні крану, то в Києві ми за 5 годин спродукували ВВП на 215 гривень (200 грн за роботу по дружбі, бо Іван – сусід і грошей брати не хотів взагалі+15 грн ціна прокладки), а в Австрії – 60-100 євро ВВП за 5 хвилин. А від розміру ВВП залежить, скільки податків піде в бюджет, а отже скільки держава вкладе у якість інфраструктури, обробку і так далі. При австрійському підході все коштує дорого, але і люди заробляють багато, бо за одиницю часу продукують більше товарів і послуг.

Ще одне спостереження: каса в супермаркеті. Зарплати в усіх високі, тому людей скрізь працює мало. В Лідлі (аналог АТБ) так само: одні й ті ж працівники і розкладають товар і сидять на касі. Але черги утворюються рідко, лише в певні дні, коли йде наплив клієнтів. У нашому АТБ черги стоять постійно. А в Лідлі касир наскільки швидко пробиває товар, що я не встигаю його скласти в сумку. Таке враження, що потік покупців через касу проходить удвічі швидше, ніж в Україні.

Дефіцит рук

Статистика свідчить, що в Австрії 220 тисяч вакансій і їхня кількість зростає щороку. Проблему можна було б вирішити, якби частина австрійців перейшла з пів-ставки на повний робочий день. Працювати пів дня стає все популярніше серед жінок, хоча така тенденція є і серед чоловіків. Жінки це пояснюють тим, що хочуть більше часу приділяти дітям, а чоловіки нічим не пояснюють, просто їм так хочеться, - прочитав я в місцевій газеті. На даний час в Австрії 55 тисяч українців, серед них багато пенсіонерів і дітей, тобто на ринок праці наші біженці практично не впливають.

Життя – це свято

Інтенсивно відпрацювавши свою зміну, люди все закривають рано. Бо всім треба відпочити і поробити домашні справи.

Ми приїхали за місяць до Різдва – і в усіх містечках вже тривали святкові ярмарки — це багаття вечорами, спеціальні різдвяні глінтвейни та страви на центральних площах біля мерії. В п'ятницю та суботу там же – виступи місцевих груп, які грають в різних стилях.

Потім невелика перерва і на кінець зими - тиждень карнавалу, відповідно в школі канікули. На карнавал люди переодягаються в дуже класні костюми, видно, що вони вдосконалюються і передаються поколіннями. Потім Великдень. На Страсний тиждень не веселяться, але, наприклад, адміністрація нашого гуртожитку не працювала і університет теж. Християни ходять до церков на служби, якщо ви не християнин, то все одно маєте поважати традиції.

Далі 1 травня і почався інший цикл свят: на площах ставлять обтесані ялинки з гілками на горі. Починається період різних міських і сільських вестивалів за народними танцями.

Причому немає жодної комерціалізації і маркетингу свят. До Великодня всі прикрашають свої будинки, зрозуміло, що і кафе та магазини, але без надмірної крикливості, так, наче люди прикрасили свою оселю.

Мене здивувало, що всі народні традиції дуже органічно вплетені в сучасне модерне життя і їх дотримуються, вони живуть і їх не потрібно відроджувати.

На Різдво по площах бігають чорти, або Крампуси, ганяються з різками за дітьми, чіпляються до жінок, можуть боляче вдарити по сідничках. Ходить Миколай. Який роздає цукерки. І Миколай і Крампуси – це місцеві, яких всі знають, їх костюми дуже детальні і видно, що давні. Вперше бачу, щоб традиція жила своїм життям так звично і органічно. В інших давніх народних і християнських святах теж так само. Але якщо ви цим не цікавитесь, то можете і не помітити.

А на Великдень у церкву люди несуть освячувати такі самі кошики, як в Україні, накриті схожими рушниками і набір продуктів теж схожий.

Всі ці свята відзначаються на площах, люди збираються, п'ють різний алкоголь в залежності від свята і сезону, спілкуються. Навіть ти, біженець, відчуваєш, що не сам на світі, що ти – частина цієї громади. Така вкоріненість дає відчуття комфорту. Якщо вдивлятися у неї далі, то бачиш, що дядько-Крампус місцевий пожежник, він веде заняття для дітей, які хочуть стати пожежниками, а це виїзди на справжніх машинах та відпрацювання справжніх вправ у справжньому пожежному одязі.

Навіть якщо свят немає, люди знаходять привід посвяткувати — разом з багатьма людьми, а не посмажити шашлик за закритим парканом. Наприклад виїзд дитячої команди на лижні змагання закінчується невеличкою вечіркою батьків, прямо на лижному спуску. Пару глінтвейнів, приємна розмова – і роз'їхалися. Шаховий турнір — також невеличка вечірка.

Суботник, теж закінчується спільним пивом. “Я вже не можу прибирати, але привіз вам пива!”, - каже древній дід, відкриваючи свій багажник. Але ніхто не напивається, випили два по 0.3 пляшки, поспілкувалися і роз'їхалися. Знайомі українці жили в господарів, в їх господині-пенсіонерки графік був розписаний на тиждень вперед, то збори в церкві, то похід в гори з подружками, то вечірка в якомусь клубі за інтересами.

І ніякого 8 березня, про такий день у Штирії, так називається земля у Австрії, в якій нас прийняли, не чули, так само як і про День Валентина. Тільки свої давні свята.

Церква – поважна інституція, мій знайомий нарахував, що в їхньому селі половина ходила на недільну службу. Але це не заважає розклеїти величезні плакати з рекламою “Еротичної ярмарки” в сусідньому великому місті, чи написати на оголошенні про студентську вечірку “Fucking Jesus Christ”. Така от стала добра консервативна і ліберальна водночас Європа

Їжа

Оминемо особливості австрійської кухні, а підемо відразу в супермаркет. Крім традиційного набору, є дуже інноваційні продукти, наприклад, рідина, з якої можна зробити веганський омлет, чи веганська ковбаса. Імпорту мало, в газетах пишуть, що варто їсти локальні продукти, адже їх доставка не залишає великого вуглецевого сліду. З локальних продуктів роблять сучасну їжу. Наприклад, наш звичний хрін продають як корінь (на Паску), потертим або додають в сирні намазки. В локальних газетах, так вони є, паперові, є регулярна рубрика про місцеві продукти. Ось священик написав про лікувальні властивості якоїсь місцевої трави, а в наступному номері фермер розповідає про свою пасіку чи про те, як важко вирощувати той же хрін.

І ще в продуктах немає цукру. Хто не знає — надмірне споживання цукру причина багатьох сучасних хвороб, багато пишуть, що його потрібно обмежити у вживанні, але це важко зробити бо харчопром скрізь його додає. Але в Австрії наскільки розвинений культ здоров'я, що цукру в продуктах мінімум - йогурт не солодкий, газовані фруктові напої теж. Діти навіть не захотіли пити, зовсім незвичний смак, дивишся склад — цукру немає.

Людяність

Ще вражає людяне ставлення більшості чиновників. Ти не знаєш мови, місцевих правил, тобі потрібно вирішувати якісь бюрократичні питання. Але ти приходиш у міськраду і там жіночка з ламаною англійською і посмішкою щиро тобі допомагає зробити все і витратити мінімум часу. Моя старша донька приїхала пізніше і ми пішли реєструватися, виявилося, що забули взяти довідку від власника житла. Я вже впадав у розпач, але чиновниця сказала: “Не проблема, ви ж реєстрували у цьому приміщенні інших дітей, ми з їхніх папок візьмемо потрібний документ і зробити копію”.

Але я чув і іншу історію про фрау Маркс з Джобцентру, яка поводилася виключно противно.

Варто зазначити, що українські ЦНАПи – це теж величезний прогрес в олюдненні державних послуг.

Попри всі ці класні моменти, ми не плануємо залишатися в Австрії. Це чуже щастя і чуже життя. Але дуже хочеться запозичити найкраще і налагодити таке ж щасливе життя в Україні.