Дрони над соснами. Яким був день, коли молодший сержант Сікало залишився на полі бою

Бійці, які вижили в тому лісі, розповідають, що сили росіян значно переважали. Проти легко озброєних бійців тернопільської тероборони працювала російська артилерія, міномети, особливо дошкуляли дрони, що вистежували бійців в окопах, розгледівши поміж верхівок уцілілих сосен, і скидали на них вибухівку.

Наші у тому бою підтримки дронами практично не мали, як розповідає один учасників подій (ми не називаємо бійців та не вказуємо назви підрозділів у цьому матеріалі – з урахуванням їхніх побажань та з міркувань безпеки, але зазначимо, що отримали інформацію про описані події з кількох різних джерел – Ред.).

“У нас були можливо, один-два дрони, але вони не відігравали жодної ролі. Для порівняння, росіяни одночасно піднімали у повітря близько 20-ти, які діяли злагоджено”, – каже він.

Ранкова зміна

52-річний молодший сержант Олег Сікало, позивний “Ганс” того сірого ранку приїхав з побратимами спочатку до опорного пункту в лісі, а звідти вирушив далі – змінити нічних вартових в одному з трьох спостережних пунктів, що був на галявині, неподалік річки Оскіл. Навколишній ліс важко назвати мальовничим: стриміли зламані обгорілі сосни, галявини зриті ямами від мін і снарядів.

Починався третій день важкого бою. Обстріли припинялися лише на кілька годин вночі, усі були втомлені і виснажені.

Масютівка

Навряд чи багато людей до великої війни чули про село Масютівка Куп’янського району. Google за запитом “Масютівка” видає лише нескінченну стрічку воєнних зведень. Так, наче до великої війни там нічого й не було.

Колись Масютівка – фактично хутір на кілька хат у гущавині лісу, поміж річкою Оскіл і залізницею – певне, була райським тихим куточком, поки не опинилась на лінії фронту.

Росіяни увійшли туди в перший день повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 і втекли 21 листопада 2022-го. Але повернулися у другій половині травня 2023-го.

Того травневого ранку Масютівку вже знову захопили, як і розташоване неподалік село Лиман Перший. Росіяни рухалися на південь, витискаючи українців з лісу вздовж залізниці.

Судячи із супутникових знімків, ця ділянка лісу почорніла від пожеж приблизно 16-17 травня. Хоча українці ще утримували там кілька позицій, розташованих у кількох сотнях метрів одна від одної – це були крихітні поспіхом вириті окопи і бліндажі. Бійців там небагато. Наприклад, ділянку з трьох спостережних пунктів і одного опорного утримували кілька десятків з двох взводів.

Бій у лісі

Окупанти штурмували ці позиції ще 18-го травня, але українці встояли – коригувальники чітко відпрацювали разом з міноментниками, у яких було чим стріляти. Та того дня вони відстріляли все, що мали.

18 травня у їхньому квадраті нікого не поранило, один боєць загинув. “Це був мій друг ”, – розповідає один з бійців. Він виніс пораненого з поля бою, але потім дізнався, що той помер дорогою до госпіталя.

Наступного дня кілька скупих пострілів українських мінометів у відповідь на шквальний вогонь росіян прозвучали лише по обіді, вони били по “вчорашніх” координатах, бо коригувати їхню роботу вже не було кому. До 13-ї години дня більшість спостережних пунктів захопив ворог.

"19 травня ми зовсім не мали мінометної підтримки, за цілий день було лише 5-7 пострілів", – згадують той день наші співрозмовники. Один з них додає, що в переддень мінометники врятували багато життів нашим бійцям.

Росіяни тим часом боєприпаси не економили. Близько десятої ранку вони почали масований штурм: ліс наповнився автоматними чергами і вибухами.

"В той момент ми раптом побачили двох росіян зовсім поряд з нашим спостережним пунктом, – розповідає боєць. – Один – в 25-27 метрах, інший – десь у п’ятидесяти. Було незрозуміло, чи вони так собі йшли повз наші позиції, не помітивши нас, чи підкрадалися. Ми їх вчасно помітили, я взяв одного з них на мушку, хотіли їх в полон узяти: обмінний фонд поповнити, інформацію якусь здобути. Але не вийшло, бо один з них дістав гранату у відповідь на пропозицію здатися, довелося його вбити. Інший тим часом рвонув до своїх через яр, його “наздогнали” кулеметники".

“Ганса” поранено

Один з вибухів, який міг чути наш співрозмовник на своєму спостережному пункті, стався на позиціях, де перебували Олег Сікало разом з побратимом.

Над ними завис російський дрон і скинув вибухівку. Олег отримав поранення уламками в груди там осколок пройшов між плитами бронежилета також мав посічену руку і відкритий перелом правої ноги, затиснутої сосною, що впала від вибуху. Голова також була закривавлена.

"Я побачив, що молодший сержант Олег Сікало тяжко поранений, викликав підмогу по рації і намагався звільнити його ногу, затиснену деревом", – напише пізніше у рапорті про той день його напарник. – Олег тим часом наказував відійти, бо на нього коригувався вогонь з дрона.

Дізнавшись про поранення “Ганса” побратим з його взводу разом з одним з командирів вирушили на порятунок.

"Ми не були раніше на тому спостережному пункті, – пригадує він. – Лише приблизно на карті бачили, в якій він стороні. Тому домовилися, що будемо йти на звуки одиночних пострілів. Було складно, бо навколо лунала стрілянина – росіяни вже наближалися, зачищаючи стежки".

Один з бійців добре знав той ліс, тож вони зуміли швидко дістатися до пораненого. Командир взводу вигріб руками землю з-під затиснутої деревом ноги, потім вони разом підважили стовбур і визволили його з пастки. Олег був при свідомості, стогнав від пекельного болю, важко дихав. Він втрачав кров, яка витікала з грудей поміж пластин бронежилета, з рани на нозі. Побратим обмотав рани бандажем, щоб зупинити кровотечу.

Живі мішені

Вони утрьох збиралися негайно евакуювати важко пораненого. Але самі стали мішенями для дронів, що скинули на них дві міни ВОГ-17. Уламками поранило іншого бійця, молодого хлопця, що третій день перебував на цих позиціях. Він дістав поранення у праву ногу. Тепер і він не міг самостійно йти. Стало очевидно, що двоє уцілілих бійців не зможуть винести двох поранених, один з яких в дуже важкому стані.

Мінометний обстріл не вщухав, вгорі кружляли дрони, навколо чутно стрілянину. Олег командир відділення, тож він наказав побратимам відступати разом з легко пораненим. “Забирайте його і відходьте”, – згадує його слова один з побратимів.

“Забирайте його і відходьте”, – згадує слова Олега один з побратимів

“Ми поклали молодшого сержанта вздовж стовбура дерева, заховавши його з одного боку від обстрілів, з іншого боку від шиї до тазу прикрили розкладеним його бронежилетом, голову захищала каска. Крім того, щоб ворожі дрони його не побачили, я поклав зверху на нього дві соснові гілки,” – йдеться у його рапорті про той день.

Вони збиралися повернутися за пораненим, хоча розуміли, що це надзвичайно ризиковано.

“Служба в тилу”

Олег залишився лежати горілиць на землі, вкритий сосновими гілками (49.809067,37.686395 – координати місця, де його залишили). Побратими зробили все, що змогли, але в них не було шансів вижити самим і врятувати обох поранених. У розмові з ними відчувається, що їм боляче згадувати про це.

З того моменту молодшого сержанта Сікала більше ніхто не бачив – ні живим, ні мертвим. Після обов’язкового в таких випадках розслідування його дружині Марті повідомили: “зник безвісти”.

Ця звістка її шокувала, адже Олег не признавався, що брав участь у боях. У коротких повідомленнях писав про “службу” десь в “тилу”, про те, як щось постійно копають, якісь ще роботи виконують. Після передислокації з Сумщини на Харківщину, до Куп’янська, в одну з найгарячіших точок на фронті на той час, Олег сказав дружині, що буде “вже ближче до Полтави” з якої він родом. І їй стало наче спокійніше на душі.

“У мене склалося враження, що їх відвели десь у тил”, – трохи розгублено пригадує останню розмову Марта, наче краючи себе за те, що не відчула тоді небезпеки у його словах.

Вже потім вона дізналася від побратимів, що раніше він був поблизу кордону на Сумщині, брав участь у боях поблизу села Лиман Перший, що неподалік Масютівки на Харківщині. “Олег звернувся у тернопільський військкомат 24 лютого, – згадує дружина. – Вранці пішов на роботу, а з роботи – туди, довго стояв у черзі. І 25-го його вже мобілізували у місцеву тероборону”.

До тероборони він записався ще до війни і відвідував збори та тренування. Хоча навряд чи вони були ефективні.

Олег Сікало працював у тернопільському видавництві “Лілея”, незадовго до повномасштабної війни отримав підвищення. Колеги на роботі також приголомшила звістка про те, що він не повернувся з бою, адже теж вважали, що ніби й не воює, десь просто “служить в тилу”.

Про долю Олега досі нічого невідомо. Звістка про те, що він вижив і потрапив у полон стала б оптимістичним сценарієм. І Марті, і побратимам дуже хочеться в це вірити.

Уцілілі

Залишивши Олега на спостережному пункті, двоє його побратимів відвели третього, який був пораненим, в один з не захоплених ще росіянами спостережних пунктів приблизно у п’яти сотнях метрів. Повідомили рацією про необхідність його евакуації і збиралися повертатися за “Гансом”, але не змогли, назад вже треба було прориватися з боєм, а це стало б самогубством.

Тим часом штурм росіян тривав, наказу відступати не надходило, по рації бійцям обіцяли підмогу, яка все не підходила, зі зв’язком теж мали перебої.

Їхню рацію “перепрошили”, щоб росіяни не могли перехопити зв’язок, в результаті бійці могли зв’язатися лише з певними частинами свого підрозділу, але не з усіма командирами. “Близько шостої вечора на нас виїхала спочатку російська “бмпшка”, відстрілялася. А за нею й танчик викотився”, – згадує той день один з учасників подій.

14 уцілілих бійців, що зібралися на останньому ще не захопленому росіянами спостережному пункті, зрозуміли, що цей бій програно, а їхні шанси вийти з оточення – неочевидні.

14 уцілілих бійців зрозуміли, що їхні шанси вийти з оточення – неочевидні

“Ми насправді вже готувалися тримати там кругову оборону і дати останній бій, – розповідає боєць, що виконував обов’язки командира відділення. – Я не бачив можливості вийти”.

Коло замкнулося

Один з чотирнадцяти - мисливець, він запропонував зачаїтися і спробувати впіймати нагоду вискочити з оточення поміж обстрілами. Це був їхній єдиний шанс.

Бійці скористалися ним одразу, як тільки випало кілька хвилин раптового затишшя, коли зникли дрони – перед самим виходом російської важкої техніки, як вони пізніше зрозуміли. Рвонули у напрямку болота, до своїх, через уцілілий листяний ліс, де легше заховатися від всюдисущих дронів. “Ми чули, як десь позаду танки рівняли з землею наші позиції, – згадує один з командирів відділення. – Коло оточення замкнулося. Але нам вдалося вийти живими.”

“Ми виконували накази”

Ми спробували ширше дослідити контекст бою, з якого не повернувся Олег Сікало.

“Проти нас воювали війська трошки іншого рівня, – розповідає про той бій один з бійців, маючи на увазі, що росіяни мали значну перевагу у зброї і техніці, – чому так склалося, я не знаю, це питання до керівництва. Ми виконували накази.”

Карти боїв

Російський наступ на цій ділянці почався 13-го травня, станом на 16 травня росіяни вже захопили розташовані неподалік села Масютівка і Лиман перший на лівому березі річки Оскіл, за 13 км на північ від Куп’янська. Лінія фронту на цій ділянці фактично проходила по залізничній колії. Наступ стримувала одна з бригад ЗСУ, у розпорядження якої й прислали бійців тернопільської тероборони. На карті Deep State перші наслідки російського наступу відображено 16 травня, безпосередні учасники подій кажуть, що бої почалися 13-го.

Очевидно, карта оновлена зі значним запізненням, на ній відображена захоплена ділянка лісу на південь від Масютівки, про яку і йдеться у цій статті. Лінія фронту там залишилася незмінною до середини липня.

Після бою

Читайте також: Перший і головний стандарт НАТО. Як в армії США постійно аналізують помилки й досягнення

Після бою під Масютівкою були службові розслідування різних аспектів, чому він закінчився трагічно для українців. Наприкінці травня – у червні командири батальйону тероборони, що брали участь у тому бою та бригади ЗСУ залишили свої посади без жодних публічних пояснень.

Колишній заступник командира роти Олексій Ткаченко, що воював у тернопільській теробороні, нині перевівся і воює у іншому бойовому підрозділі, вважає, що завдання утримувати будь-якою ціною кількох кілометрів лісу на південь від Масютівки протягом 13-19 травня було нереальним з урахуванням ресурсів, що мали підрозділи, які утримували там позиції. Тому довелося відступити.

За словами Ткаченка бійці, що там воювали, мали лише стрілецьку зброю та ручні гранати. Протитанкових засобів, навіть радянських, майже не було. З артилерії постійною була лише підтримка трьох мінометів не найбільшого калібру.

Наш співрозмовник звертає увагу і на те, що наскільки йому відомо зі слів інших офіцерів з його підрозділу, зброю, яка була на складі, йому і побратимам не видавали, пояснюючи це відсутністю в них знань і досвіду володіння нею. Хоча, за його словами, як тільки бійці його батальйону отримували в руки якусь нову зброю, в бою вони швидко її освоювали.

Навчань, за його словами, фактично не відбувалося і більшість бійців набували досвід володіння зброєю на ходу, рятуючи життя себе і побратимів.

“Зі зброєю на складах і життя та здоров'я бійців загублені, і досвід не здобутий”, – констатує Олексій. Вн звинувачує командирів у неефективності і вважає, “що про такі ситуації потрібно говорити навіть під час війни, інакше вони повторяться зі ще гіршими наслідками”.

Олексій Ткаченко, як і багато бійців його батальйону, пішов на війну добровольцем. З лютого до липня 2022-го він воював у складі добровольчого батальйону (у місцевому ТЦК його спершу не брали), брав участь у боях під Вірнопіллям на Харківщині.

Його слова про причини відступу підтверджують й інші учасники цих подій (на їхнє прохання не публікуємо їхні імена і прізвища). Бійці також говорять про проблеми у бойовій підготовці.

Аж до виїзду у ліс під Масютівку у травні 2023-го багато новобранців, що прийшли добровольцями у лютому 2022-го, не брали безпосередньої участі у боях з ворогом та пройшли лише один повноцінний 5-денний курс інтенсивної бойової підготовки.

“Пару разів поїхали на полігон, по десять патронів відстріляли, та й усе. Стріляти в противника доти не доводилося”, – розповів один зі співрозмовників. Тому й озброєння мали лише легке.

Серед причин втрат і відступу називають також недостатню злагодженість з бійцями і командирами бригади ЗСУ, якій підпорядковувалися в тому бою, про це йдеться у рапорті одного з учасників тих боїв.

Колишній командир батальйону тероборони, підполковник Віталій Волков відмовився коментувати ТЕКСТАМ цю історію. Про нього бійці кажуть “хороша людина, але хороша людина – це не професія”.

Читайте чому командири підрозділів ТРО це часто “клуб піджаків”

Заступник командира батальйону тероборони з бойової підготовки Ігор Машталір відмовився говорити про ситуацію в телефонній розмові, але підтвердив, що зброї і боєприпасів дійсно було недостатньо (“а в кого на цій війні їх достатньо”) проте говорить, що бійцям видали все що мали.

У бригаді, якій підпорядковувалися бійці тероборони в цьому бою, за його словами, знали про можливості та озброєння бійців його батальйону, але іншого виходу не було: потрібно було виконувати завдання.

На запитання щодо злагодженості з бригадою ЗСУ, Машталір відповів, що особливих проблем не було.

Ми також спрямували запит на коментар Олександрові Охріменку, командиру бригади ЗСУ, який після описаних подій покинув посаду командира бригади і очолив Одеський територіальний центр комплектування (ТЦК), відповіді на момент публікації не отримали (додамо в цей матеріал або опублікуємо окремо, як тільки отримаємо - Ред.).