Вчитись на невдачах. Чому в США українці не проводили кампаній тиску на Конгрес і як змінити ситуацію

Авторка: Юлія Давій-Березовська
Співзасновниця та президентка Українського Клубу Берклі, Співголова Клубу Жінок Засновниць та Інвесторок Берклі, MBA Кандидат Berkeley Haas

У США голосування за допомогу Україні знову застрягло і відкладається, угода про мексиканський кордон і допомогу Україні, над якою довго працювали зірвана. Впливовий у середовищі республіканців Дональд Трамп закликав її не підтримувати, бо він збирається експлуатувати проблеми на кордоні аж до президентських виборів. Поки тягнулася епопея з переговорами в Конгресі українці США майже бездіяли, але ще два роки тому вони кампаніями тиску досягали вражаючих результатів. Розбираємося, чому так відбуваєтьсяі що можна зробити.

Результати опитувань

Восени було оприлюднено кілька результатів опитувань, які заполонили американський інформаційний простір.

20 вересня зʼявилось опитування української організації «Разом», зафіксувало, що 63% респондентів у США висловили підтримку продовженню військової допомоги Україні.

Переважна більшість (87%) респондентів-демократів висловили свою підтримку продовженню допомоги порівняно з 48% респондентів-республіканців.

15 листопада, Fox News (телеканал, який підтримує республіканців) поширив результати опитування, за якими лише 54% американців були за надсилання Україні фінансової допомоги, порівняно з їх попередніми даними про 63%. Найбільший зсув у підтримці стався, через зміни в настроях Республіканців: з 51% до 35%. Падіння підтримки серед демократів – з 79 до 76%.

Станом на 11 грудня, за результатами опитування Financial Times-Michigan Ross (британське видання), 48% виборців сказали, що США витрачають «забагато» на фінансову та військову допомогу Україні. Двадцять сім відсотків сказали, що Штати витрачають правильну суму, а 11% – що США витрачають недостатньо.

Були також інші опитування, утім загальна тенденція, яку вони фіксували (і яка переважає, якщо переглянути першу сотню пошуку google), - «опитування підтверджують зниження американської підтримки України у війні.

Чому американці втрачають інтерес до України?

З початку повномасштабного вторгнення США надали Україні понад $76 мільярдів допомоги, з яких фінансова допомога склала понад $26.4 мільярди (35%), військова - $46.3, гуманітарна - $3.9 мільярди.

Парадоксально, утім, схоже, що українці стали заручниками своїх же стійкості та героїзму. Саме успіхи в стримуванні російської армії переконали американців, що Росія і Путін не такі страшні, як намагаються себе показати. До цього додалися і бравурні переможні заяви українського керівництва.

Але факт у тому, що Україна вистояла, відбила частину територій, довела, що може чинити супротив агресору, який на порядки сильніший і має на порядок більший військовий бюджет.

І тепер менше американців вбачають у російській військовій машині критичну загрозу для американських інтересів (46% у вересні 2023 проти 54% у 2022, опитування Чикагськоі Ради). Понад те, це одне з питань, де відчуття представників республіканців, демократів та тих, хто поза обома партіями (понад 40% громадян США) сходяться.

Серія новин з оприлюдненням даних про падіння підтримки України восени збіглась у часі з тим, що Україна почала зникати з американського інформаційного простору. До осені минулого року навіть місцеве видання в районі затоки Сан Франциско, яке я зазвичай переглядаю, публікувало новини про Україну щотижня, а восени перестало.

Водночас саме наприкінці серпня 2023 року Україна заборонила західним і вітчизняним журналістам працювати безпосередньо на лінії фронту, до цього правила постійно ускладнювалися. Відповідно журналісти провідних телеканалів інформувати американців про хід війни не могли.

При цьому інтерес до новин з України, хоч і впав, утім все ще на високому рівні: 68% американців були зацікавлені в новинах про російської війну у вересні 2023 р. проти 84% станом на 10 березня 2022 р.

Війна між Ізраїлем і Хамасом

А в жовтні розпочалася війна між Ізраїлем і Хамасом. У США навколо цього конфлікту безліч внутрішніх подій – акції на підтримку Палестини, погрози та сплеск антисемітизму в американському суспільстві, радикальні акції про-палестинців з закликами-погрозами і навіть спалюванням американського прапора. Все це перехоплює увагу.

Сьогодні на території Стенфорду два наметових містечка – за підтримку Ізраїлю і на підтримку Палестини. Уздовж трас по дорозі з Кремнієвої Долини до Сан-Франциско можна зустріти низку бігбордів на підтримку Ізраїлю, на стінах - графіті на підтримку Палестини.

На початку січня, перебуваючи в Вашингтоні з колегами з бізнес-школи Берклі Хаас та поспілкувавшись з понад двома десятками експертів найвищого ешелону американської політики та бізнесу, я несподівано відкрила для себе, що існує повна невизначеність щодо подальшої підтримки Сполученими Штатами України. І республіканці, і демократи, виглядають непевними стосовно перспектив ухвалення пакету допомоги.

Як все починалось

І разом з тим, рівень емпатії до українців та України, і в Каліфорнії, і в Вашингтоні я не можу назвати низьким.

Я звʼязуюсь з Джедом Паукером, демократом-активістом з Лос-Анджелесу. Ми познайомились, коли розпочалось повномасштабне російське вторгнення, на першій зустріч Ukrainian Leaders Against War (ULAW, Українські лідери проти війни), ініціатором створення якої став Данило Тонкопій, засновник стартапу Delfast (виробник електровелосипедів).

Джед і його колега по політичному активізму Донна Сара, стали нашою підтримкою в організації комунікацій з політиками в США. На першій зустрічі було ще кілька людей, тоді ми вирішили добиватись зустрічей з конгресменами та сенаторами і доносити їм інформацію про війну. На той час ще неформальна група без назви обʼєднала понад десяток засновників компаній, організацій, інформаційних проектів.

Протягом наступних чотирьох місяців ми щотижня проводили зустрічі, іноді по декілька, з офісами конгресменів, готували інформацію для них та пропозиції.

Крім цього було багато іншої роботи. Ми використовували будь-яку можливість. Так, мої виступи, з якими мене до війни регулярно запрошували, щоб розповісти про інновації, які ми створюємо на перехресті технологій та сталого розвитку, тепер називалися Design Against War (Рішення проти війни) та How to Design Peace (Як досягти миру). На всі запрошення виступити я відповідала, що говоритиму про російську війну.

Я виступала також на засіданнях політичних організацій і просто небайдужих організацій, які мене кликали всюди, де можна було донести ідеї про підтримку України. Не було ніякого балансу з роботою, бізнесом, було відчуття, що потрібно робити все, що можеш, щоб зупинити війну.

Джед переконаний, що усі, хто був дотичний до ULAW, зробили великий внесок у зміну настроїв щодо допомоги Україні. Він сам брав участь у багатьох проукраїнських мітингах. Оцінюючи зусилля українців в США, він каже «кожен вже проробив дуже значну роботу».

Джед згадує історичну зустріч, з якої почалась історія надання Україні F-16, організовану активістами ULAW з конгресменом Тедом Лью, котрий народився на Тайвані і служив офіцером ВПС США. На цій зустрічі з-поміж інших, був онлайн український військовий льотчик з позивним Джус (Андрій Пільщиков), який загинув у серпні 2023 р. Після неї Тед Лью почав лобіювати надання Україні літаків винищувачів F-16 та іншої військової допомоги. І тоді я вперше на власні очі побачила, як працює американська демократія.

“Здалося, що наша робота вже виконана”

Я запитую у свого колеги, як він може прокоментувати, що сталось потім, як так вийшло, що зараз ми прокинулись від того, що увагу американського суспільства сильно втрачено?

«На певному етапі здалось, що наша робота вже виконана. Захід консолідувався. Військова допомога була виділена», – відповідає.

«Тобі відомо про наступні великі мітинги на підтримку Україну?», – це вже мене питає Джед. Я хитаю головою. «Мені теж ні», – каже він. «Потрібно більше активності. Громадський тиск на політиків – це добре. А більше тиску – ще краще», – стверджує Джед.

Коли почалась війна, моє питання, як і питання багатьох українців, хто проживав за кордоном, звучало: «як я можу бути найкориснішою, щоб максимізувати зусилля і допомогти Україні найбільше?». Так, першою справою, звісно, було питання безпеки рідних, членів команди, друзів.

Перші дні

Утім, майже одразу зʼявилось усвідомлення, що потрібна повна мобілізація зусиль, талантів, нестандартних рішень. Як інакше Україна може втриматись під навалою величезного монстра?

Світ не відповідав взаємністю, перші дні і навіть місяці війни він вичікував. За цим було настільки боляче спостерігати, що залишався лише один варіант – діяти.

Саме ці відчуття – гострої несправедливості по відношенню одразу до цілої величезної країни, до десятків мільйонів людей одночасно, – вели людей на вулиці міст, під адміністративні будівлі, на мітинги. Вони змушували робити сміливі, відчайдушні кроки.

Тоді не потрібно було бути організацією з історією та портфоліо вчинків чи бути українцем, щоб допомагати Україні. Люди самі спочатку щось робили, а вже потім оформлювали організації.

Я памʼятаю, як ми з самого ранку 24 лютого приїхали на площу в Лос-Анджелесі, на якій стояли вже як мінімум пʼять сотень людей. Переважно українці, утім, близько 20% - представники інших національностей.

Це був час, коли кожен та кожна відчували, що вони можуть допомогти і відчували цінність своєї допомоги. Це був час повної унікальної інклюзивності. Українці за кордоном виступали адвокатами українського президента, навіть якщо вже давно змінили і країну проживання, і громадянство, і не брали участі у президентських виборах.

Навіть діти включалися. В перший же вечір після початку повномасштабного вторгнення я застала свою доньку другокласницю за тим, що вона написала в особисті повідомлення Путіну, знайшовши аккаунт адміністрації президента РФ в інстаграм: «Перестань бомбити Україну. Краще займись своєю зачіскою. Ти виглядаєш лисим, як яйце».

Вона надіслала його російською, переклавши з англійської через гугл-перекладач. Надихнувшись її вчинком, я сіла писати листи з проханнями підтримати Україну публічно, висвітливши війну в своїй сторінці в інстаграм. Я писала всім - від колег по галузі до зірок, писала Iris van Herpen і навіть Леонардо Дікапріо.

В цьому шаленому ритмі я з колегами Дарією Бакшинською та Вірою Єфремовою створили Український Клуб Берклі. Мене туди зарахували до бізнес-школи навесні 2022.

Коли ж все пішло не так?

Виключеність

Влітку 2022-го я пройшла через вигорання. Оговтавшись після тижнів ковіду, переконавшись, що допомога Україні є, я занурилась у власні справи.

На той час вже було ухвалено лендліз, а світ купав українців в увазі. Але частина активістів відчули себе за бортом, офіційна Україна на них не звертала уваги.

Одночасно наші американські друзі стали помічати на їх думку важливі речі, на які взагалі не звертають уваги в Україні.

Наприклад експертну раду з відновлення України, сформували виключно з чоловіків-економістів. Це дивно, тому що сьогодні є видатні економістки і фахівчині, які за своїм списком, визнанням в США та Європі, є кваліфікованими як мінімум не менше ніж ті хто увійшов до цієї ради. Вони навчалися та викладали в кращих університетах світу, працювали в авторитетних міжнародних організаціях.

Інший приклад: Конференція про повоєнну економіку України. На ній 100% спікерів чоловіки. Це викликало негативний резонанс в американському сегменті Linkedin - те, що американська еліта бачила, викликало різні почуття.

Наші прихильники думали: якщо вони не включають жінок, що вже говорити про інші верстви суспільства? Адже у США зараз, починаючи від Білого Дому і на рівні кожної організації чи корпорації, яка дбає про репутацію прагнуть дотримуватися "різноманіття", "рівності", "включення". Йдеться не лише про жінок чи LGBTQ, це про те, що будь-яка дискримінація неприпустима, наприклад за віком.

На лекціях в бізнес-школі Берклі Хаас, та й у інших топових бізнес-школах теж, фото з зображенням рад директорів, які на 100% складаються з білих чоловіків, використовують як ілюстрацію ситуації, за яку соромно. У США вони свідчать про ігнорування інтересів інших категорій суспільства, про непродуктивність і не інноваційність. Коли на промо-конференціях Україна сама продукує такі ж знімки, то виникає питання: які повідомлення хоче транслювати Україна у світ?

Україна – моноетнічна країна, не така, як США, але половина населення жінки і те, що їх майже немає на офіційних заходах, сильно ріже очі.

Всередині України на тлі заборони чоловікам перетинати кордон, може скластись враження, що українські жінки в більш привілейованому стані. Утім картинка, яку видно інтелектуальній еліті в США, – це фото та відео з таких ось конференцій. Про те, що чоловіків обмежують у пересуванні чи не хочуть брати на роботу через можливу мобілізацію, там не знають.

Тема, яка об'єднує і демократок, і республіканок, – це страх прокинутись в умовному «Гілеаді» з серіалу (та однойменної книги) «Оповідь Служниці», де жінки позбавлені прав. У внутрішньому інфопросторі США гостроти дискусії додає заборона абортів в окремих штатах.

Якщо шлях України – «не Росія», якщо враховувати, що демократія – це про права всіх, то кваліфіковані жінки мають бути залучені більше у процеси ухвалення рішень.

У своїй бульбашці

Пам'ятаю мітинг у Лос-Анджелесі на початку вторгнення, на площі зібралося близько 500 людей, з них десь 20% – не українці. Але це в минулому.

Головною проблемою практично всіх відомих мені організацій, які лобіювали інтереси України в США є низька залученість американців неукраїнського походження.

Чому так? Мені здається, був втрачений момент на самому початку повномасштабної агресії. Багато хто з українців побоювався, що з більш активним включенням іноземців є ризики російського впливу.

З іншого боку, російську агресію американські медіа показували здебільшого як проблему виключно України. Інформація про російську загрозу безпосередньо американцям, чи навіть країнам Прибалтики, Молдови, Польщі тощо в інформаційному просторі була непомітною. Ніхто не налагоджував контактів з діаспорами цих країн, не створював так би мовити єдиний фронт.

Меседжі з боку українських організацій теж звужували проблему до України виключно, забуваючи комунікувати, як це загрожує американцям, Європі, сусідам України і світові загалом.

Розʼєднаність

В українців є проблема з лідерством і з роботою в командах. Це я можу стверджувати, порівнюючи свій попередній досвід роботи в американських та міжнародних командах.

Наші проблеми це роз’єднаність в середині організацій, і між ними, невміння вибудовувати горизонтальні зв'язки, співпрацювати, часто нерозвинені ділові якості. І відповідний результат – кожна організація сама за себе, українські лідери в США недостатньо об'єднані, часто конкурують, не об'єднують свої зусилля. Від цієї проблеми страждає ряд громадських організацій, про діяльність яких мені відомо, а також багато ініціатив і проектів, які залишились невтіленими.

Найбільше об'єднання, яке просуває інтереси України - Американська Коаліція для України (American Coalition for Ukraine), до складу якого входить близько 96 організацій (з них – порядка 60-ти українських), утім воно дуже слабко представлено в інформаційному просторі (порядку 800 підписників у фейсбук та 700 – в інстаграм). Заходи Коаліції висвітлювався переважно українськими ЗМІ, серед американських – ЗМІ переважно не першого ешелону.

Аудиторія Коаліції теж мала – аудиторія соціальних мереж, завдяки кільком великим організаціям, близько 200 тисяч людей, офлайн – кілька десятків тисяч. Для порівняння, в США проживають близько 1,3 мільйона американців українського походження та українців.

З організацій, які займаються підтримкою України, мало хто опікувався питанням того, щоб збільшити шанси на схвалення безпосередньо пакету допомоги США в 2024-му році.

Лише ініціатива Razom for Ukraine запустила таку кампанію.

Вони створили веб-сторінку, шаблони повідомлень для українців та американців, яким пропонують дзвонити і писати конгресменам. Більш комплексних кампаній в даному напрямку організація, як повідомив її представник, не планувала. Також українцям пропонувалось дзвонити конгресменам на більш пізньому етапі, коли законопроєкт буде внесено на розгляд в сенат.

Зазначу, що це нормальна і звична практика для США, громадяни і організації зацікавлені у певному рішення Конгресу постійно дзвонять, конгресменам, пишуть листи, приходять на пікети і мітинги під офіси конгресменів.

Цього разу українці таку кампанію не організовували.

Демотиваційні сигнали

Наприкінці січня Politico написав з посиланням на двох дипломатів ЄС, що Україна тисне на офіційних осіб ЄС щодо того, щоб країни блоку перестали підтримувати українських біженців, розраховуючи, що, залишившись без фінансової підтримки та легальної можливості перебування, українці повернуться на батьківщину.

Це виглядає як соціальний шантаж, яким влада показала ставлення до своїх співвітчизників, як до кріпаків, з якими можна робити все що завгодно. Віце-прем'єрка України з євроінтеграції Ольга Стефанішина підтвердила, що такі дискусії з офіційними особами ЄС відбуваються.

Підігрівають напруженість заяви президента України Володимира Зеленського щодо того, щоб фінансову підтримку українським біженцям в ЄС країни, що їх підтримують, сплачували напряму офіційному Києву, а той вже перерозподілить допомогу, «як треба».

І ще більше – радикальні заяви наближеного до офісу президента Сергія Лещенка.

До останнього часу багато хто із втікачів від війни розглядав повернення в Україну, а також робили, що могли – ходили на мітинги, реалізовували свої невеликі ініціативи зі збору донатів чи тиску на місцевих політиків, то такі заяви Зеленсього і його команди перетворюють багатьох українців за кордоном, і, зокрема, в США, з адвокатів України на, в кращому випадку, людей без позиції.

Це та ж сама виключеність, яка поділила українців на справжніх і не дуже, змусила відчути, що яких зусиль би ви не докладали, для українських чиновників ви будете другим сортом.

«Ситуація в Україні”

Досі в багатьох публікаціях, не лише в про-республіканських, на жаль, російську агресію називають «ситуація в Україні», «криза в Украіні», «війна в Україні».

Це не просто проблема формулювань.

У 2022 і 2023 році я зустрічала людей в США, які були впевнені, що в Україні громадянська війна. Так вважали, як правило не білі і американці в першому поколінні. Тому не дивно, що ці демографічні групи найменше підтримують Україну, як свідчать опитування.

Останні місяці ця проблема з назвою російського вторгнення в Україну поглибилась. З появою двох нових конфліктів на Близькому Сході, тепер все частіше в публікаціях і виступах можна зустріти зовсім туманне формулювання «конфлікти у світі».

Багато американських корпорацій вийшли з російського ринку. Утім багато також залишились, і не мають наміру його покидати. За цей час деякі з них отримали значний ріст прибутків. Корпорації мають значний вплив на політику США. І “жахлива правда” полягає в тому, що навіть підриваючи по суті демократію, ті американські корпорації, які не хочуть втрачати ринок Росії, діятимуть проти України, а українським організаціям вони роблять невеликі пожертви «на гуманітарні потреби».

Сила у слабкості

З початку повномасштабного вторгнення українці демонстрували зовнішньому світу силу.

Навіть тоді, коли робили помилки, страждали від щоденних обстрілів, жахливих втрат, розлуки з рідними, обмеження прав на пересування.

І тим не менш, зовнішньому світу українські лідери боялись показати вразливість - реальний стан справ, недостатність не лише у зброї, а й можливо, в певних фахівцях, ресурсах для змін тощо. Ця вразливість, яку досі вважають слабкістю, містить в собі величезну силу, яку українським лідерам варто більше використовувати.

Згадайте перші дні повномасштабної агресії. Тоді ми всі були надзвичайно вразливими, тоді у Президента не було переможної риторики, речі, наскільки дозволяв військовий стан, називались своїми іменами, була справжність, автентичність, щирість.

Це створювало довіру, обʼєднувало, викликало глибоку емпатію. Дослідження показують, що довіра до лідерів в організаціях в 5.3 рази більша, коли вони показують свою вразливість. Понад те, довіра до лідерів, які щиро визнають свої помилки або недоліки, є в 7.5 разів більшою, ніж до тих, хто цього не робить.

Демонстрація вразливості працює в західному суспільстві. У нашому випадку це була б противага комунікації, побудованій на брехні, яку використовує агресор.

Україна може стратегічно використовувати вразливість, відкрито визнаючи свої проблеми та прозоро розповідаючи про свою боротьбу з російською агресією. Це покращить міжнародну співпрацю, стійкість та обороноздатність. Крім того, сприйняття вразливості може допомогти Україні залучити своїх громадян до боротьби, стимулюючи почуття єдності та рішучості протистояти ворожим атакам.

Так, варто визнати, спотворення українського інформаційного простору і проблеми, зокрема, вказані вище, привели до того, що ми «проспали» проблему.

Утім, саме час провести роботу над помилками.

У світлі останніх новин представники українських спільнот налаштовані більш рішуче, і за останню добу з'явилися актуальні шаблони та інструкції від спільноти американців, які підтримують Україну Community for Ukraine щодо дзвінків сенаторам та представникам. Активізувались “Разом” та деякі інші організації.

Необхідно створити електоральний тиск не лише сьогодні, каже Джед, а взагалі протягом цього виборчого року, адже попереду - фундаментальне питання підтримки Сполученими Штатами України.

Від Текстів

Що робити?

Потрібно було вчора.

Написане нижче потрібно було зробити ще влітку, але краще пізно, ніж ніколи.

Перш за все варто створити широку коаліцію громадських організацій на підтримку України, залучити якомога більшу кількість суто американських активістів і організацій, котрі не мають етнічного зв'язку з Україною. Поки опитування свідчать про високий рівень бажання допомагати Україні, це зробити легше. Спробувати залучити діаспорські організації з країн Балтії, Східної Європи Закавказзя. Залучити до коаліції баптистські організації, які підтримують одновірців в Україні, нагадати їм про репресії проти протестантів на окупованих територіях.

Почати франдрейзинг, найняти фахівців і створити офіс, який координутвиаме зусилля всіх членів коаліції. Вкладення в штат, який призведе до виділення допомоги 61 млрд доларів – найкраща допомога ЗСУ.

Залучити відомих американців, котрі вже висловлювалися на підтримку України, аби вони публічно зверталися до конгресменів. І до конкретно зі свого округу і загалом до Конгресу і Сенату.

Оплачувати рекламу з такими повідомленнями у соціальних мережах, та скрізь, де вистачає коштів, торгуючись на політичних активістів та поміркованих республіканців.

Запустити кампанії прямої дії: пікети під офісами конгресменів, листи, дзвінки конгресменам. Мітинги і марші в центрі міст і містечок, концерти тощо.

Організувати мітинги і протести проти одіозних висловлювань таких персонажів, як Такер Карлсон. Широка публіка має знати чому слухати Карлсона соромно.

Ще є час.

Тиск на республіканців.

Більшість “старої” української діаспори – традиційно республіканці. Україні потрібно переконати лідерів діаспори від громад у найменших містечках, до керівників великих організацій робити заяви, що вони, хоча і є давніми прихильниками республіканців, але цього разу не голосуватимуть за Трампа, якщо Конгрес вже зараз не проголосує за допомогу для України. Ці заяви мають бути підкріплені позицією низових осередків.

Також “стара” діаспора Балтійських та Східноєвропейських країн теж переважно підтримувала республіканців, Було б добре переконати і часину цього середовища аби вони вимагали допомоги для України від республіканців тут і зараз.

Крім активістів цим би мало зайнятися українське посольство у США. По хорошому весь персонал там має спати по 6 годин, а весь інший час сідати на телефон і говорити, говорити, говорити з лідерами діаспори та впливовими у цьому середовищі людьми..