/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2F62955e74da948785e809518d3e6fdc54.jpg)
Миколаївський драмтеатр відкрив сезон оптимістичною драмою «Безіменна зірка»
Буквально через площу від Миколаївського академічного художнього драматичного театру стоїть будівля Миколаївської облдержадміністрації, яку росіяни зруйнували в березні 2022 року. Тут час зупинився у скорботному нагадуванні про 37 загиблих... Поруч – уже традиційний для міських площ України меморіал із фото. Вулиця, що веде до ОДА – зяє фанерними зіницями: зранена, мовчазна, але нескорена, як і все місто та його мешканці. Театр, якому теж дісталося під час жахливих обстрілів, працює, приваблює своєю невдаваною активністю, фестивалями і прем’єрами.
За старовинними стінами першої, спеціально побудованої у 1881 році під театральні потреби, стаціонарної сцени вже вступає у свої права 103-й театральний сезон, приємно пахне в глядацькому фоє (нагадування про стару парфумерну фабрику «Червоні вітрила»), за лаштунками бігають юні студійці, вальяжно походжають актори і акторки, з гардероба усміхаються, одягнені у вишиванки хлопці-гардеробники, по-діловому ходять красиві жінки-адміністраторки у вишиваній «зимовій» уніформі. Глядача відразу огортають увагою, теплом, гостинністю й енергією дії. Усміхнений директор-художній керівник театру Артем Свистун між пресконференцією XIV Відкритого театрального фестивалю Homo Ludens / «Людина, що грає» і прем’єрою встигає розповісти всі історії, плани, активності, проблеми і здобутки. Зокрема, в поточному сезоні обіцяє 11 прем’єр.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2F75e0f546bd373ae8e7061da9af60ff47.jpg)
РЕЖИСЕР-ОДЕСИТ ДЛЯ ВИСТАВИ «БЕЗІМЕННА ЗІРКА» ЗІБРАВ КОМАНДУ МЕГАПРОФЕСІОНАЛІВ
Театральна критикиня Ольга Стельмашевська побувала на першій із них – виставі «Безіменна зірка» в постановці Олександра Самусенка й поділилася з Укрінформом своїми професійними враженнями.
Насамперед зауважимо, що режисер-одесит зібрав «міжміську» команду мегапрофесіоналів: киян художника-постановника Юрія Ларіонова й художницю костюмів Христину Корабельникову, рівненчанку хормейстерку Наталку Боярську, залучивши місцеві цінні кадри –хореографиню Олену Лисенко і музичного оформлювача Владислава Цобенка.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2Fdb78e4040d900c7403647d59b5e540da.jpg)
Ольга Стельмашевська розповідає:
– Відому п’єсу Михаїла Себастіана режисер практично позбавив романтичного флеру і на перший план вивів жорсткий соціум, який поглинає, немов чорна діра, зірки, почуття, справжність, інакодумство, волю і свободу вибору. В принципі, нічого дивного. Адже наш час примушує дивитися на старі-добрі історії під новим кутом і узагальнювати, посилювати, ескалювати.
У виставі цю роль виконали три мойри за швейними машинками, які чи то «шили діло» зірці Моні, що без грошей і документів звалилася з небес у Богом забуте провінційне містечко. Чи то вишивали зіркову мапу для головного героя, вчителя астрономії пана Маріна, чи просто тригерили публіку одноманітним, синхронним ритмом, що зводив з розуму і створював атмосферу рутинності й войовничості містечка-тюрми. Цих мойр, звісно, в п’єсі немає.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2F3304985b80d8dca36adb41e4290d3d23.jpg)
Любов Базів:
– Пані Ольго, чи можна вважати, що Самусенко читає текст румунського драматурга, написаний під час Другої світової війни, на свій лад, живучи в новій війні?
Ольга Стельмашевська:
– Так. Він радикально відводить у протилежний бік від радянського кінохіта і буквально намагається цю війну передати через агресивний знеособлений натовп із номерами замість імен на уніформі, заклеєними чорним скотчем ротами й повторюваними рухами ритуального психоделічного танку (влучна робота хореографині Олени Лисенко). Все це розчавлює індивіда: учителя-астронома, Мону, начальника вокзалу, школярку Замфіреску і навіть мадемуазель Куку. Режисер має претензію на створення постдраматичної вистави, але відірватись на повну йому не дає власне раціональне сприйняття причинно-наслідкових зв’язків у п’єсі і… традиційна акторська школа українського муздрамтеатру.
Сподіваюся, актори розіграються, трохи приберуть бенефісний спосіб подачі емоції і слова на зал, заспокоять інтонацію і приберуть крик. Треба вчитися кричати, бо драма нікуди з нашої сцени не подінеться, скільки б ми не дивилися в бік постдрами. А це задача не з легких. Тим більше, реальне життя вже не терпить такої «кричущої» буквальності не сцені. Пардон за каламбур. Це стосується практично кожного з акторів, зайнятих у виставі, крім тих, у кого були заклеєні роти. Звісно, виходити в іншу естетику та формат важко і страшно. Тому респект трупі за сміливість на цьому star trekу: тільки так відбуваються прориви – крізь терни до зірок, – наголошує театральна експертка.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2F438d1f53926ad012a01b12448292e3d2.jpg)
РЕЖИСЕРОВІ ВДАЛОСЯ ВИБУДУВАТИ ВЛАСНУ ІСТОРІЮ ВСЕРЕДИНІ АВТОРСЬКОЇ
На погляд Ольги Стельмашевської, завдяки вільному обходженню режисера з першоджерелом, йому вдалося вибудувати власну історію всередині авторської. Долі трьох жінок (саме їх тчуть три мойри): Мони, Замфіреску і Куку. Замфіреску – єдина, хто має голос з учениць, – покінчує життя самогубством так, як це хотіла зробити Мона, з’явившись у містечку. До речі, ці ролі актриси Олександра Шамшура й Ольга Сторожук грають в чергу. Діалог Мони з її коханцем Ґрігом (колоритний Євген Сокольченко, «папік» родом із 90-х) режисер розігрує між Замфіреску і Ґрігом, натякаючи на те, що вона мала всі шанси стати новою Моною. А вчителька-наглядачка Куку (акторка Катерина Черноліченко), це та, хто могла бути Моною, але не зустріла свого часу ані свого Маріна, ані Ґріга.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2F8ebcb771e702f4cc26af88b5ec2318d8.jpg)
Однак, як зазначає критикиня, на жаль, це ефектне режисерське перемонтування відіграно акторками доволі пласко.
«З Маріном застосування цього самого прийому видається більш переконливим завдяки акторові, який виконує його роль, – Григорію Черемушеву. У фіналі режисер пересаджує його в крісло заляканого й невиразного начальника вокзалу, натякаючи на майбутню долю вчителя-інтелектуала. Проте форма, завдячуючи ідеї художника-постановника Юрія Ларіонова, тримає каркас режисерського задуму доволі міцно: умовний часопростір, мінімум побутових деталей, лише функціонал і позначка, – пояснює театральна критикиня. – Над усім домінує астрономічна мапа-задник. Те, що є предметом дослідження і відкриттів головного героя, подиву Мони, захоплення Замфіреску, підозрілості містян. У фіналі полотна, з яких складена мапа-задник, один за одним зриватимуться Маріном Мірою в пошуках Мони чи нової «безіменної зірки», яка, неначе нічого й не було, стала знову недосяжною, бо за мапою – порожнеча: «Подзвони мені крізь безодню літ… Саме ці полотна строчать три мойри, зшиваючи мізансцену-увертюру, де Марін тягне їх на себе, немов непосильний тягар нездійсненого, і фінал – рок-концерт, з-за лаштунків якого з’являється Мона й у супроводі живих музикантів (Андрій Криворучко, Поліна Криворучко, Софія Криворучко і Анастасія Драго) співає пісню-маніфест. Саме вона, вочевидь, і дала визначення жанру вистави як «оптимістичної історії кохання» (апарт до «оптимістичної трагедії?!)».
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2Ffb8ab864c465765a0057df0a66707c6b.jpg)
МИКОЛАЇВСЬКА ВИСТАВА «БЕЗІМЕННА ЗІРКА» ОБІЦЯЄ СТАТИ КАСОВОЮ
Музичне «полотно» вистави, яке створив Владислав Цобенко й ефективно відпрацювала хормейстерка Наталія Боряська з артистами, перетворюється на ще одну дійову особу вистави.
«Музичне тло надає виставі динамічності, цілісності, підсилює режисерські меседжі, ефектно підкреслює можливості трупи, яка працює чесно й завзято. Інколи аж занадто. Втім, публіку зачаровує виразно розказана історія, акторська енергія, що спонукають до відповідних рефлексій у трактуванні співтворцями "Безіменної зіркиˮ конфлікту: між мрією і реальністю, між прагненням і обмеженнями, що накладаються поверхневим і озлобленим суспільством, між бажанням втекти від себе і страхами перед невідомим. Вистава ˮБезіменна зіркаˮ обіцяє стати касовою. Адже такі скупчення не безіменних зірок – завжди створюють яскраві спалахи на небі», – наголосила Ольга Стельмашевська, рецензуючи першу прем’єрну виставу 103-го театрального сезону Миколаївського академічного художнього драматичного театру.
Любов Базів. Київ
Фото: пресслужба Миколаївського академічного художнього драматичного театру
