Про страшну недугу, батька і добру книгу

Ми часто говорили згодом про заборону діяльності РПЦ, якісь інші політичні питання. Мене ще тоді вразила людяність і громадянське сумління Віталія. Як журналіст за фахом, я сам знаю наскільки це важливе вміння — поєднувати такі риси з об'єктивністю і неупередженість. Тим більше на BBC, яке намагається працювати за власними жорсткими стандартами. 

Коли я дізнався, що у Віталія онкологія, мені стало невимовно боляче. Ні, ми не спілкувалися близько, я зустрів його декілька разів, відповідав на питання телефоном. Але кожну людину, яка вміє любити, я запам'ятовую і ціную. 

Віталій написав книгу. Про свою хворобу, про рак. Рак — це такий персонаж, привид, дух, який оточує нас всюди. 

Вперше я стикнувся з ним вдома, у Львові у 1991. Тоді у мого батька в школі у вересні на початку нового навчального року відняло ноги. 19 грудня, на мої тодішні іменини він відійшов. Моя бідна мама схудла тоді, зовсім змінилася, доглядаючи  нерухомого, втомленого болем батька. Вона пішла до знайомого друга нашої сім'ї видатного кардіохірурга, якого дуже хотів батько побачити. Батькова онкологія не мала жодного відношення до кардіології, але він чомусь вірив, що от зараз прийде його товариш, яким усі захоплювалися і підніме його. 

Ніяких КТ тоді не було. Звичайний рентген, на якому яскраво було видно уже метастази у кістках від раку 4 стадії. Наш друг професор-кардіохірург подивився на це і сказав: "Я не допоможу йому. А обманювати його я не буду". 

Я пішов  з цими знімками  в Інститут раку у Києві. Жив я тоді поруч, у гуртожитку Київського університету і щодня проходив повз мозаїчне панно  на стіні інституту з фігурами лікарів, які щось опромінюють. Ми називали його жартома "Вони вбивають рака". Але вони не могли вбити. Мені було 23 роки і я дуже хотів допомогти батькові. Світило  в Інституті раку подивився на знімки й розвів руками: "Уже немає сенсу його до нас везти". 

Я пам'ятаю, як батько, уже прикутий до ліжка і на морфії від болю, все одно хотів жити. Дуже. 

Відтоді я боюся онкології. Кожного разу коли стикаюся з якоюсь дивною болячкою мені стає страшно. Лікарі завжди питають про спадковість. Але я згадую розповіді покійного  батька про те, що його бабуся прожила майже сто років і заспокоююся. 

Мені хотілося прочитати цю книгу. Віталій — людина така добра, не зла, але одночасно сильна. Мені цікаво було, як він пише, мені було цікаво, що насправді відбувається з людиною, коли ставлять такий діагноз. Я думав: може і мені потрібно це знати? Потрібно. Я боюся, але вірю у спадковість від прабабусі. ))). 

Прочитав. Читається легко, іронічно, життєствердно. І вам раджу.

Джерело

Про автора.Микола Княжицький, журналіст, народний депутат України

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.