Лабіринти замість емоцій: чому «Одіссея» Нолана вражає масштабом, але залишає холодним

Крістофер Нолан залишається вірним собі. Cкладна нелінійна оповідь Гомера ідеально лягає на фірмовий метод режисера. Історія всередині історії та переплетення різних часових ліній манять автора, і він вкотре збирає на екрані свій улюблений сюжетний пазл.

Щоб повністю зануритися в цей світ, справді варто дивитися стрічку в IMAX, хоча й сучасний кінотеатр із якісним звуком та картинкою цілком впорається з передачею грандіозності. Окремої похвали заслуговує робота кінооператора Хойте ван Хойтеми. Проте іноді складається враження, що ван Хойтема та Нолан просто вигадують для себе надскладні технічні завдання (як-от зйомки на важкі камери заради принципу), щоб не просто знімати кіно, а долати перешкоди. І, на жаль, за цим неймовірним візуальним масштабом загубилися сам сюжет і режисерський задум.

Зі звуком усе працює бездоганно. Саундтрек Людвіга Йоранссона — на висоті. Звучання не заважає, а чітко передає необхідну атмосферу. Музика допомагає сприймати історію, не перетягуючи на себе зайву увагу і не вказуючи глядачу, що саме він має відчувати.

Але головна проблема фільму криється в іншому. Знову режисер навіть не намагається передати інші емоції, окрім розпачу, печалі та заздрості. З позитивними почуттями він принципово не працює. Навіть кохання тут має обов’язкову ознаку важкої жертовності. Через це кіно дуже важко дивитися — постійно бракує чогось простого, людського і реального, а не виключно епічно-пафосного.

Безперечно, це масштабне кіно. Але Нолан зі своєю гігантоманією остаточно перестає бути моїм режисером. Це відчувалося ще під час «Темного лицаря», хоча тоді матеріал був мені ближчим. «Початок» був дуже гарно зробленим фільмом, а ось далі пішло щось не те. Я розумію цей вплив на індустрію, але це кіно не для мене. Краще я ще раз передивлюся «Пам’ятай» (Memento), де Гай Пірс виглядає неймовірно круто навіть не напружуючись, і де, найголовніше, був гумор. В останніх стрічках Нолана він безслідно зник.

Тому сьогодні Нолан і Зак Снайдер для мене — автори одного гатунку. Хоч вони й використовують різні методи, для обох форма давно перемогла зміст.