"Ми не ведемо діалогів з іноземцями – для цього є дипломати": інтерв'ю з художниками Яремою Малащуком та Романом Хімеєм

Герої Vogue Ukraine Leaders – дует художників Яреми Малащука та Романа Хімея. В розмові із Сонею Квашею митці говорять про нові виставки за кордоном, відповідальність митця та ціну художнього висловлювання.

У Романа Хімея та Яреми Малащука "рухоме" зображення майже дорівнює "зворушливому". Їхні відеоспостереження за знайомим світом, який уже ніколи не буде таким, як раніше, зрушують щось глибинне на периферії людського сприйняття – з музейного екрана у Венеції чи з робочого монітора в київській квартирі.

Як "єдине художнє тіло", Роман і Ярема почалися з дружнього діалогу – спершу двох хлопчиків, а згодом чоловіків. "Коли людина почувається самотньою, вона хоче об’єднуватись і щось віддавати взамін. Колись ми з Яремою були окремо, кожен наодинці зі своїми думками, мріями й метою. Просили допомоги один в одного. Можливо, ми просто слабші, але слабкість – це ще не кінець. Так ми й працюємо", – розповідає Роман.

Вони опираються міфу митця-одинака – через компроміс, рідкісну здатність почути іншого крізь власний внутрішній голос і завдяки самій логіці кіновиробництва: "Навіть за демократизації процесу фільм починається з двох людей".

Зазвичай інтерв’ю митці теж дають удвох – говорять по черзі. Але цього разу через графік подорожей ми зустрічаємось окремо.

Протягом липня в Мадриді триває публічна програма їхньої персональної виставки "Педагогіки війни" в Museo Nacional Thyssen-Bornemisza. Паралельно в міській фільмотеці – серія кінопоказів "Навесні", де "Арсенал" Довженка вступає в діалог із відеоперформансами дуету про надмірні сподівання суспільства на молодь.

Про надію на себе та місію власної практики Роман міркує прагматично, з перспективи культурної економіки. "Це певний конвеєр, що дорівнює відповідальності. Я не закладаю в це негативної конотації – це просто умови роботи. Ми побудували його самі: кількістю інтенсивної роботи, яку запропонували світу. Питання – як встигнути за досить крихке життя, яке нам відведено, налагодити цей конвеєр і встигнути сказати якомога більше до моменту, коли доведеться більше нічого не казати".

Вони багато думають про те, що варте висловлювання.

Ярема зізнається, що втомився від онлайн-інтерв’ю, тож ми зустрічаємось у Києві, за кілька годин до його від’їзду в Іспанію. Після мінілекції про румунську нову хвилю – "чорнуху, яку ми вже бачили" – і про особливий для світу кінопогляд на Східну Європу він переходить до критики "глобального рупорства", нестримного потоку свідчень, що сьогодні лине з України. Цитує Жан-Люка Годара: "Треба робити не політичне мистецтво, а робити мистецтво політично".

"Ідентичність стала майже сакральною: ти приходиш у музей поклонитися їй, ніби іконі. Від тебе очікують, що ти доторкнешся, заплачеш – і вона замироточить. У нас цього немає"

"Усі вивчили це напам’ять. Але якщо ти кажеш мені, що все – політика, і я знаю, що все – політика, тоді що таке не політика? Що таке, наприклад, мистецтво? Що таке спорт, садівництво?"

Так само категорично він відмовляє мені у спробах доповнити їхній із Романом мистецький портрет деталями біографії, покликаючись на слова кураторки Чуз Мартінез: "політика ідентичності провалилась". "Що онтологія особистості дасть нам для знання? Мені нецікава мистецька методика, що демонструє прямі свідчення в пошуках правди. Ніби мистецтво боїться метафор, а художник – власних інтерпретацій".

Їх із Романом цікавить, як точніше осмислити складні обставини, у яких ми всі існуємо, – не впадаючи ані в глобалістський універсалізм, ані в сакралізацію власного походження.

"Бути універсальним – це, звісно, моя мрія. Бо в цьому є логіка. Щоб ніхто потім не міг сказати: "Ну це був такий час, тому це така робота. Вони тоді так мислили, тепер ми так не мислимо". Бо інакше навіщо це все?" – каже Роман.

Прагнення зробити роботу, цікаву передусім їм самим, для них сильніше за тиск репрезентувати українських митців на престижній виставці. "Не треба розмінювати це на видимість. Ми дедалі більше відключаємо елемент глядача – як внутрішнього, так і зовнішнього. Ми не ведемо діалогів з іноземцями – для цього є дипломати".

Попри це, балансуючи поміж гостротою та делікатністю, їхні роботи дивним чином скорочують дистанцію між "десь там" європейської системи координат і "десь тут" українського цивільного життя, з якого виростає погляд самих митців.

"На відкритті виставки в Мадриді до мене підійшла кураторка, яка емігрувала з Колумбії 30 років тому, – згадує Роман. – Вона зі сльозами на очах дякувала за Open World ("Відкритий світ"). Сказала: "Я розумію, про що це"".

У "Відкритому світі" 17-річний Ярослав із Запоріжжя, який виїхав з України, дистанційно повертається додому – керуючи переналаштованим українськими інженерами військовим собакою-роботом.

Робота існує у двох формах: як документальний фільм, прем’єра якого відбулася на фестивалі в німецькому Обергаузені, і як інсталяція з ігровою консоллю, що дає змогу стежити за цією мандрівкою від першої особи.

Тема спричиненого війною поділу українців на "тих, що поїхали" і "тих, що зостались", довго залишалася для дуету недоторканною – надто об’ємною й чутливою, – але приземлений погляд на питання допоміг митцям відкрити цю розмову, зокрема як спробу знайти влучну заміну застарілому в умовах глобального стріму слову "ностальгія".

"Це вже випробували на Марсі: натискаєш кнопку "праворуч", і рука робота рухається саме туди. Ми просто приземлили цю можливість волевиявлення, зробили епічне повернення додому дуже побутовим. Дали хлопцеві можливість витратити 15 батарей просто на те, щоб потусуватися вдома: погратися з собакою, зайти на задній двір, поритися в кущах".

Роман жартує, що на численні запити скористатися сервісом вони могли б запустити волонтерський стартап.

У "Педагогіках війни" за кураторства Чуз Мартінез сама ідея того, що бачити означає розуміти, підлягає сумніву. В акуратному висловлюванні завдовжки в три кімнати глядач не отримує ані дози трагедії, ані епіфанії – "радше прості універсальні форми й критичну дистанцію щодо різних тем, зокрема війни як такої".

"Треба змістити упередження, ніби ти можеш щось зрозуміти або про щось говорити, лише якщо сам там був, – наполягає Ярема. – Ідентичність стала майже сакральною: ти приходиш у музей поклонитися їй, ніби іконі. Від тебе очікують, що ти доторкнешся, заплачеш – і вона замироточить. У нас цього немає".

На початку виставки митці постають у ролях мертвих російських солдатів у роботі "Мандрівник": лежать на пагорбах у дусі "Мандрівника над морем туману" Каспара Давида Фрідріха.

Далі вони пропонують дивитися на викрадених Росією дітей, поки ті сплять, – замість того, щоб змушувати жертву проговорювати травму.

"Найкраще, що ми придумали, – просто дати дітям поспати", – каже Ярема про роботу "Ви не маєте цього бачити" (2025).

Висловлювання завершує триптих "Ми не починали цієї війни" (2026) – як контрапункт до уявлень про Київ сьогодення. Семихвилинна відеоновела з нестерпно пафосною назвою складається з трьох дрібних нещасних випадків, що "відбуваються" на трьох екранах одночасно, – а кульмінацією стає муха, що залітає чоловікові в рот на морозі.

"Хтось падає, когось збиває машина, але один обтрушується, інший нічого не зламав – і вони розходяться. Нічого не вибухає. Хепі-енд. Це великий привілей – зробити роботу не про війну. Так ми пояснювали це всім, хто знімався у фільмі в мінус десять".

За словами Романа, муха – символ вкраденої нудьги: травми, що губиться в співіснуванні з геноцидом та урбіцидом.

"У Ван Гога є картина із черевиками – старими, порепаними, з дірками. Як кажуть, їсти просять. Це апогей вдивляння в нудьгу: коли ностальгія народжується не з нав’язаної біди, а з моменту, коли ти належиш сам собі. Не знаєш, що робити, бачиш перед сном черевики, малюєш їх – і відбувається модерністичне вторгнення в романтичну реальність.

Зараз гранд-наратив каже: "Ні-ні, які черевики?" Якщо черевики – то стоптані черевики військового ЗСУ. І так, їх треба малювати. Але це травма, що гомогенізує зображення українського митця".

Замість черевиків Роман і Ярема дедалі частіше вдивляються в образи крихкості: малі діти, підлітки-мігранти, дорослі митці "на межі нервового зриву", а останнім часом – старі на смертному одрі й рослини острова Зміїний під загрозою безглуздого знищення.

"Кіно – це форма мистецтва, в основі якої лежить домінація, за своєю природою – форма експлуатації. Якщо ти за камерою, ти вже опиняєшся в авторитарній позиції та контролюєш образ іншої людини. Так виникає етична напруга, яку ми намагаємось оприявнити або прокоментувати", – пояснює Ярема

"Ми дедалі більше відключаємо елемент глядача – як внутрішнього, так і зовнішнього. Ми не ведемо діалогів з іноземцями – для цього є дипломати"

У "Забігаючи наперед" (Wishful Thinking, 2026) російські солдати у виконанні українських акторів свідчать про свої злочини в лікарні майбутнього. Вони нагадують мучеників Тіціана чи Джорджоне, випадково переміщених у ретрофутуристичний світ Стенлі Кубрика. Тут референси до сакральної іконографії Ренесансу не пом’якшують погляд.

В естетичному гуморі митці відмовляються від надто гуманістичного прочитання. "Ніби співчувати агресору – це складна ментальна вправа, доступна тільки високим умам. Такий декаданс, страждання від надміру розуму. Субверсивна логіка, яка підкладається під відчуття особливої гуманності".

Роман задумав цю спекуляцію ще у 2022 році як короткометражний фільм, але формат інсталяції для Canicula в межах Венеційської бієнале виявився влучнішим. Відеоінсталяція займає чотири кімнати госпіталю 1980-х років, вхід до яких веде через церкву XVIII століття – з каченятами та квіточками на дверях. Стеля або стіни кожної наступної кімнати непомітно зміщуються за принципом "ті самі, але інші". Простір стає дедалі тіснішим – так само звужуються й шанси на те, що воєнні злочинці, нацистські, російські чи якісь інші, скажуть щось нове.

Як каже Ярема: "Їхню банальність можна не те що документувати – її можна відтворювати".

Зараз митці працюють над новою спекуляцією. Відштовхнувшись від заклику російського ідеолога Олександра Дугіна затопити острів Зміїний, Роман і Ярема уявляють, як іде під воду кожен камінчик, кожне вапнякове нашарування, кожна мушля, травинка, стеблина, гризун і павук.

"Ми хотіли показати це людям, які живуть далі від війни й часто мислять логікою компромісу – мовляв, аби швидше закінчити війну й повернутися до теми екології. Але те, що здається просто каменем, виявляється живою системою. І компроміс із геноцидною логікою стає неможливим".

Наприкінці розмови я питаю і Романа, і Ярему про їхнє улюблене слово.

"Таке вже було нещодавно. Я б якесь краще придумав. Може, щось придумаю і тобі напишу", – каже Ярема.

Роман відповідає з характерним екзистенційним сумнівом.

"Треба посидіти години три, добре подумати, зробити аналіз – і, може, запропоную це слово. Але мені важко поставити цю крапку. Коли є пропозиція щось сказати одним словом, мені страшно, що це слово раптом усе пояснить".

Текст: Соня Кваша

Фото: Yulia Gorbachenko

Стиль: Sonya Soltes

Зачіски: Daria Zhadan
Макіяж: Svitlana Rymakova
Освітлення: Yuri Chaika
Продюсерка: Mariia Nikolaienko

Асистентки стилістки: Yuliia Ostapchuk, Kateryna Kapshtyk
Асистентка продюсерки: Daryna Skakun