Художник Анатолій Криволап – про роман із мистецтвом, гедонізм та український пейзаж

У Національному музеї "Київська картинна галерея" всю осінь триває масштабна виставка "Світло і колір" класика сучасного мистецтва, лауреата Шевченківської премії Анатолія Криволапа.

80-річний художник зустрічає команду Vogue у музеї: у зеленому замшевому жакеті, темних окулярах і з ідеальною засмагою. Жартує, фліртує з командою, із допитливістю підлітка питає про наші враження від виставки. Від нього можна підзаряджатися – настільки він сповнений енергії.

Харизматичний гедоніст та модник, Анатолій Криволап – цілковита зірка українського мистецтва: один із найдорожчих художників України, чиє полотно "Кінь. Вечір" у 2012 році пішло з торгів Phillips за рекордні 186 тисяч доларів; майстер пейзажу та кольору, який фактично перевинайшов цей жанр у сучасному українському мистецтві, автор циклу "Український мотив", за який у 2012 році отримав Шевченківську премію.

В інтерв'ю Криволап говорить про "пристрасні романи", які переживає зі своїми полотнами; про те, чому мистецтво не терпить пихатості; про улюблені автівки та колір як живу субстанцію.

Як минає день Анатолія Криволапа?

Прокинувся о 9:00. Зазвичай люблю вставати об 11:00, але сьогодні довелося раніше. Душ, кава. Без коньяка, правда, але, як кажуть на Закарпатті, яка кава без коньяка?

Я встаю пізно, бо працюю ввечері, а потім мені потрібен час, аби вгамуватися. Зранку ніколи не працюю. У мене взагалі ще з дитинства так склалося, що вечір – це щось особливе. Увечері я ніби не в собі – відкриваються інші почуття, приходять інші думки. Щось справді мистецьке.

Що для вас вік? (11 вересня Криволап відсвяткував 80-річчя. – Прим.ред.)

Я пережив шок у 30 років. Закінчив художнє училище (1976 року Криволап закінчив Київський державний художній інститут. – Прим. ред.) і зайшов у глухий кут у своїх експериментах. Тоді я прочитав про Александра Македонського, який писав: "Мені 22 роки, нічого не зроблено для безсмертя". Це було про мене в молодості (сміється)

Узагалі я хотів бути художником з дитинства. Тому ніколи не відчував, що таке вік. Що таке день народження? Ну, посвяткували, випили. Творче життя триває, поки є сили. Думаю, вік взагалі – це самонавіювання. Треба мати вогник, і якщо він є – залишається лише його підтримувати. А робота – якраз дуже класна підтримка. Тоді вік ніяк не відчувається.

Ви справляєте враження гедоніста. Звідки у вас ця жага до життя?

У мені це було завжди, від природи. Але набрало розмаху після того, як 2013-го відбувся великий продаж на аукціоні Phillips (у 2013 році картину Анатолія "Кінь. Вечір" було продано на британському аукціоні за 186 тисяч доларів. – Прим. ред.). І всі газети, телебачення скандували: Криволап – найдорожчий художник. Я терпів (сміється). А потім думаю: ну гаразд, влаштую вам "найдорожчого". Купив кілька дорогих машин – я взагалі люблю швидкість. Почав міняти автівки кожні два роки, і зараз у мене їх п’ять чи шість.

Думаю, вік взагалі – це самонавіювання. Треба мати вогник

Яка ваша улюблена?

Та всі. Porsche Panamera, Porsche Cayenne, Mercedes-Benz, BMW. І Jeep у Карпатах.

Ви виросли в Яготині, а понад 20 років живете в селі Засупоївка на Київщині. Звідти у вашій творчості ця любов до пейзажу?

Так, усе дитинство минуло на озері. Ми спочатку навчилися плавати, а потім почали ходити (сміється). Озеро було півтора на півтора кілометра.

Я провів там дитинство, потім поїхав до Києва навчатися і майже не бував удома. У 1990-х відкрилася моя перша виставка в галереї "Авангард" – я тоді писав абстракцію. А я завжди говорю те, що думаю, і чесно ставлюся до себе – немає нічого страшнішого, ніж принижувати власну гідність. Коли я працював з абстракцією, то відчував: рука працює, а тут (показує на серце) – порожнеча. У такі моменти кризи я завжди зривався в нору. Запитав у хлопців: у кого є дача? Тоді ні в кого нічого не було. Поїхав за Київ, пошукав. І знайшов дачу в Засупоївці, з прекрасним краєвидом на озеро. Написав етюд, потім ще один, і ще. І сталося так, що дитячі враження, які жили в мені, після довгої перерви просто спалахнули.

Тоді пейзаж був на узбіччі мистецтва, особливо сучасного. А я зрозумів, що дав йому нове дихання, нові форми.

Як ви закохалися в колір? Як він став для вас ніби самостійним персонажем?

Я був закоханий у кольори з дитинства. Це передалося від мами: вона любила, щоб довкола було красиво. У домі завжди були квіти. Вже тоді я отримав ту дозу.

Колір – це жива субстанція, а кольори – як люди. Кольори можуть сваритися, кричати, можуть бути "ніякими" один для одного. А можуть бути й у повній гармонії. Питання в тому, як відчути цю хімію між кольорами й водночас не втратити законів академізму. Як передати глибину, об’єм?

Коли вступав до інституту, я думав, що буду абстракціоністом. Я псував життя професорові, у якого вчився (Криволап закінчив майстерню Віктора Пузиркова, відомого представника соцреалізму, художника-мариніста. – Прим. ред.). Він мене терпів, але не розмовляв зі мною – йому було противно. Але цінував, бо не вигнав (сміється).

Слово "імпресіоністи" ніколи в інституті не звучало – Ван Гога називали шарлатаном. Тому всі експерименти я проводив удома, і так десять років поспіль. Зокрема й з кольором. Адже мало взяти колір – треба відшукати, який у нього настрій: ліричний? драматичний? Я думаю, у живописі завжди має бути трохи драми.

Важливо й те, як моя психіка реагує на колір. Я звик діяти з позиції сили: хочу, взяв фарбу, написав. Але досвід роботи з кольором навчив мене уважно дивитися на полотно й фарби, відчувати, що вони пропонують. Я іноді думаю одне, а потім колір сам підказує – і я відкидаю свої ідеї й іду за ним. Із фарбою треба мати контакт.

Колір – це жива субстанція, а кольори – як люди. Кольори можуть сваритися, кричати, можуть бути "ніякими" один для одного. А можуть бути й у повній гармонії.

Тож я любив кольори все життя – мені потрібно було, щоб і вони мене полюбили.

Я і зараз дивлюся на ці полотна (показує на виставку) та думаю: яка краса, яка сила емоцій! А коли в юності з цього треба було написати на полотні дерево, чи дім, чи тумбу – я думав: це вбивство.

Тобто написати щось реалістичне?

Так!

Бо колір – це мій спосіб виражати почуття. Це не просто імпресіонізм, це космос. Це як музика Баха.

На цій виставці є полотна, які раніше ніколи не експонувались. Що ви відчуваєте, коли ви вперше показуєте роботу глядачеві?

Коли я працюю, я переживаю зі своєю картиною своєрідний роман. Але це роман миттєвий: почався – і закінчився. А далі… ти дивишся на неї вже без хвилювання. Тому я ніколи не тримаю роботи – у мене вдома порожні стіни. Мене питають про улюблену роботу – таких немає. З кожною я переживаю художній роман, який уже закінчився. Я зрозумів: якщо я буду довго дивитися на свою роботу – я не захочу робити нічого нового. Бо творчість взагалі дуже небезпечна штука: один хибний крок – і ти можеш стати творчим імпотентом.

Треба відпустити?

Відпустити й забути. А потім зустрічаєш десь свою роботу – і вже нічого не відчуваєш. Просто дивишся вже холодними очима й подумки "перевіряєш": чи все тут правильно.

Чи визначає художника успіх? Адже з вашими роботами пов'язані найгучніші продажі на аукціонах. Що це для вас?

Просто факт. Це означає не бідувати й мати змогу присвятити себе тільки одній справі. Бо анекдоти про бідного художника – це саме анекдоти, такого історія не знає, окрім Ван Гога, і то не все про нього є правдою. Бо його спонсорував брат – тож справа там не так у грошах, як у самоспаленні художника. А все інше – то несерйозно.

Живопис – це завжди страждання. Ти робиш – не виходить, робиш знов – ось нарешті вийшло. Пішов спати, зранку дивишся: ох, де були твої очі?!

Коли ти заробляєш, є можливість сконцентруватися. Тож успіх, гроші – це лише про умови, можливості. Але водночас у мене немає гонору: я піду завтра в майстерню, провалюся в роботу і скажу собі ті критичні слова, яких ніхто мені не скаже.

Живопис – це завжди страждання. Ти робиш – не виходить, робиш знов – ось нарешті вийшло. Пішов спати, зранку дивишся: ох, де були твої очі?! І далі ті слова, які не можу вам сказати. Тому у справжній творчості неможливо загоноритися – саме мистецтво такої можливості не дає. Бути художником – це постійний провал, це як танці на льоду. Впав – піднявся. Впав – піднявся. Навіть після 65 років у мистецтві це все ще дуже захопливо. Мистецтво не терпить дурної пихи – це виключено.

Ваші роботи терапевтичні. Чи розумієте ви, як вони впливають на глядача, особливо у такі складні дні? (Ми зустрічаємося в дні постійних атак на Київ, коли тривоги тривають по 15 годин. – Прим. ред.)

Знаєте, я раніше працював по 14–16 годин на день, а тепер, поки тривають виставки, не знаходжу собі місця. Я думав: зроблю виставку – і все, повернуся в майстерню, а тут інтерв'ю, зустрічі. Але я знаю, це теж робота – і дуже важлива, бо мистецтво під час війни тримає. (Анатолій Криволап відомий великими донатами на армію – зокрема, у липні 2025 року він перерахував 4 млн грн на збір для закупівлі FPV-дронів і техніки для бойових підрозділів ДПСУ. – Прим. ред.) Моя боротьба – у тому, що до мене підходять десятки, сотні людей і дякують за настрій, який я даю під час війни. Мистецтво – це життя.

Текст: Дарія Слободяник

Фотограф: Степан Лісовський
Стиліст: Валерій Мартиненко
Грумінг: Анжеліка Цимбалюк
Гафер: Олексій Кузьменко
Продюсери: Марина Сандугей-Шишкіна, Марія Ніколаєнко