Кіношний Петлюра Сергій Фролов: Інтимну сцену з Вітовською знімали у чималій компанії

Фільм Олеся Янчука "Таємний щоденник Симона Петлюри" вже кілька тижнів – привід для фейсбучних баталій.

Адже байопік про культові історичні постаті – рідкість для українського кінематографа , і вимоги до нього високі.

Виконавець головної ролі Сергій Фролов розповідає, що до роботи поставився з обережністю, адже це був його дебют у повному метрі… Depo.

ua розпитав актора про підготовку до ролі, зйомки і спільні риси із самим Петлюрою.

- Сергію, мабуть, після прем'єри відчуваєте до себе шалену увагу….

- Не можу сказати, що після фільму щось змінилося – я знімався і до цього, у чотири- і шістнадцятисерійках.

Хоча в соціальних мережах пишуть багато – і компліментів, і критики.

Здебільшого жінки, хоча і чоловіки теж.

- Які, на вашу думку, сильні і слабкі сторони у цієї роботи?.

- Напевно, мені не варто критикувати роботу, в якій я знімався.

Хоча деякі огріхи, здебільшого технічні, помічаю і я.

Світло, наприклад, на зйомках у павільйоні….

Це була моя перша робота у повному метрі.

Я до неї поставився дуже обережно.

Постійно був насторожі – не зробив певних речей, які хотів.

Тому деякі критики кажуть, що персонаж вийшов трохи одноманітним, холодним, надто розміреним.

У нього не було емоційних сплесків.

Ну, можливо… Хоче і розвернутися особливо не було де, бо так був побудований сюжет – спогади героя, без особливих емоцій.

- Як готувалися до зйомок? Багато читали про Петлюру?.

- Спершу пробігся по Хрещатику, по книгарнях.

Дуже здивувався, але книжок про Петлюру не знайшов.

Були лише якісь альманахи, хроніки, товсті збірники з різними українськими діячами.

Знайшов хіба що брошурку.

Іншу інформацію черпав з Інтернету.

Передивився всі фільми, які знімалися, починаючи з 1928-го.

Перший фільм теж знімався на кіностудії Довженко.

Це, здається, був німий чорно-білий фільм.

Там Петлюру зробили дуже агресивним персонажем.

Загалом передивився близько восьми-дев'яти картин.

- А як дізналися про кастинг?.

- Гример проекту Тетяна була в Одесі і сфотографувала мене за рік до проекту.

Просто побачила, як я на екзамені у театральному училищі допомагав студентам в одному з етюдів.

Вона мене сфотографувала.

А потім мене запросили через агентство на проби.

Проби тривали довго – три-чотири місяці.

Розглядали чотири або п'ять кандидатур, але вибрали мене.

При тому, що я не україномовний актор.

Ми в Одесі граємо здебільшого російською.

А україномовна вистава у мене була лише одна – "Івасик-Телесик".

Тож україномовної практики, на жаль, мало.

В Одесі всі говорять російською.

На побутовому рівні спілкуватися можу, але говорити на специфічні теми виявилося складно.

- Якось вчили українську перед зйомками?.

- Я ходив на заняття до викладача – вона реанімувала мої знання, додала нові.

Навіть по тексту проходилися.

Але у підсумку роль озвучив інший актор.

- Весь час, поки йшли проби, жили у Києві, чи моталися між Одесою і столицею?.

- В той період я жив у Києві, працював на проекті "Райське місце".

У вихідні приїжджав на кіностудію Довженко.

Був на чотирьох чи п'яти пробах з різними персонажами – полковником Болбочаном, Керенським - він потім не увійшов у підсумковий сценарій, - дружиною Ольгою, донькою.

Були проби з гримом, костюмами, інтер'єрами.

- Який епізод знімали найдовше?.

- Найбільше, мабуть, часу присвятили батальним епізодам з кіннотою і бойовими діями.

А якщо казати про персонажів, мені було незвично працювати з нашим міністром культури Євгеном Нищуком і Богданом Бенюком.

Мені не сказали, що саме вони гратимуть Винниченка і Грушевського.

Тож я був дуже здивований, коли прийшов на майданчик 26 червня минулого року… Я розумів, що це легендарні діячі не лише у культурі, а ще й у політиці.

Нищук – міністр культури, Бенюк теж був депутатом.

Тут мені реальність почалася здаватися кіно.

А я ж просто актор Театру юного глядача, ще й не дуже україномовний.

Я трошки знітився.

Але я їм вдячний: вони були дуже лояльні, жартували, допомагали.

- Інші актори при міністрові не стишувалися?.

- Ні, жодної різниці не відчувалося.

Не було жодної помпи.

Нищук поводив себе дуже природньо, як зазвичай поводять себе актори.

Це я трошки напружився, бо це було зненацька.

А люди його знають – усе було спокійно.

Я ПЕРЕДАВ ПЕТЛЮРІ ВЛАСНУ НЕРІШУЧІСТЬ.

- Як ви особисто ставитеся до Петлюри як до історичної особистості? Що відчуваєте – презирство, співчуття, захоплення?.

- Звісно, співчуття.

Але мені здається, якщо б його не вбили, він би прожив спокійне життя у Парижі.

Щось робив би, намагався формувати якийсь рух.

Тут я згідний з цитатою одного історика про те, що для політика іноді смерть важливіша, ніж життя.

Це моя особиста думка, але от, наприклад, російський лідер Олександр Керенський дожив до 1970-х років у Парижі – писав статті, публікувався, щось робив.

Помер від старості.

І ніхто про нього кіно не знімає.

- Як думаєте, у вас із Петлюрою є щось спільне?.

- Я так розумію, що від цього і відштовхнулися при виборі актора.

Незважаючи на мою неукраїномовність, пан Олесь побачив у мені психофізичні якості, які пасували персонажу.

Про Петлюру ми знаємо дуже мало.

Про нього є записки друзів, колег, але це все особисті враження окремих людей.

Немає запису голосу самого Петлюри, детального автопортрету.

Режисер уявив мене на його місці.

- Себто за характером ви грали самого себе?.

- Звісно, ні.

Я інший.

Я працюю в ТЮЗІ, а не керую армією….

- Але паралелі у характері, ви вважаєте, є?.

- У мене є певна нерішучість.

Я її передав і своєму героєві.

А чи вийшло, не знаю.

Хоча мені казали, що Петлюра був рішучий… Але мені здається, був би жорсткішим, протримався б довше.

Бо ж тирани, яких ми знаємо, були іншими в управлінні.

А тут людина, яка вчилася у семінарії, була духовно освіченою, писала рецензії на вистави.

Різнобічна людина.

У нього була сім'я – дружина, донька, він любив їх.

Є фотографія, де вони разом.

Не у всіх тиранів є такі знімки.

Мені здалося, він був більш земним і людяним, ніж авторитарним.

- А у стосунках з близькими, з доньками у вас паралелей не виникає?.

- Тут я і справді бачу паралелі.

Бо у мене вже третій шлюб, і від кожного є донька.

Старшій, Анні, вже 24 роки, середній – Маші – у жовтні буде сім років, і Олександрі три роки – вона от тільки пішла в садок.

Зі старшою донькою майже не спілкуюся.

Середня і молодша дружать, можемо разом поїхати на море чи на дачу.

Я недодав їм уваги і часу, і дуже через це хвилююся.

- Як близькі сприйняли вашу роботу у "Щоденнику"? Молодші доньки дивилися на тата на екрані?.

- Маленькі ще не бачили, їм рано.

А зі старшою треба зідзвонитися, вона обіцяла піти подивитися.

Звісно, для них участь батька у великому проекті – це подія.

Але чи сприймуть вони її вдумливо, чи будуть ставити питання? Ну, подивимося….

- Дружину ви з собою ви на прем' єри і презентації не брали?.

- Моя дружина Тетяна дуже скромна.

Вона зараз сидить з дитиною і насолоджується звичайними сімейними радощами.

Але буде час, підемо на світську подію.

У Київ вона вже приїжджала, показував їй місто.

- Себто, вона не актриса?.

- Вона декоратор, підбирає реквізит – каміни, вази, плафони.

ФОРМА ПРИБИВАЛА ДО ЗЕМЛІ.

- Як би ви хотіли розвивати кар'єру повному метрі? Вже є якісь нові проекти?.

- Я вже працюю у повному метрі – у картині "Жахливий директор".

Себто, може це і буде серіал… Але зараз як роблять – знімають трохи більше, аби зробити телевізійну версію.

Наприклад, для "Таємного щоденника Симона Петлюри" назнімали багато, і чимало сцен не увійшло.

хочуть зробити монтаж і випустити телевізійну версію.

Тому що назнімали багато, і багато сцен не увійшло.

Буде три-чотири серії, які через півроку пустять на телебаченні.

- Як проходили зйомки у Парижі? Перехожі звертали увагу?.

- Це була аматорська поїздка з професійним задумом.

Насправді там знімати дуже дорого, і ми поїхали маленькою групою.

Я за собою мав доглядати сам: гример показала, як накладати грим, костюм віз з собою у чемодані.

Зупинилися у готелі, де жив сам Симон Петлюра.

Нам не вдалося зняти саме той номер, бо він був постійно зайнятий.

Через це поїздка постійно відкладалася: то я зайнятий, то Олесь Янчук, то номер.

Мали їхати у вересні, потім у жовтні, а поїхали в листопаді.

Зрештою, режисер сказав: "Все, їдемо.

Бо це нестерпно".

Тож номер ми так і не зайняли, але в жили в тому ж готелі.

І я був собі сам гример і костюмер.

Знімали там проходки і види Парижа.

Здебільшого зранку, коли немає людей.

Тому ніхто за нами не бігав.

Жодного разу не спитали: "А що це ви тут знімаєте?".

- Сцену у ліжку з дружиною (Ольгу зіграла Ірма Вітовська – ред.) знімали у Парижі?.

- Ні, у павільйоні на Довженко.

Знімаємо інтимну сцену, а навколо ліжка насправді цілий натовп людей – звукорежисер, оператор, режисер, художник, освітлювачі.

- Пригадаєте якісь ексцеси чи смішні моменти?.

- Під час однієї з батальних сцен під Києвом, мав пролунати вибух.

Гахнуло дуже сильно, навіть завалило редут.

Ми такого не очікували.

Було дуже страшно, думали, чи не привалило когось з акторів.

Виникла невеличка паніка на майданчику, але все обійшлося.

Що ж до жартів, я анекдоти не запам'ятовую.

До того ж, як головний персонаж, я був у постійній напрузі.

Міг тільки посміхнутися якомусь жарту, і знову увесь в роботі.

Розслаблятися було не завжди реально.

- Це ваш перший повний метр.

Змінилися уявлення про зйомки в таких проектах?.

- Я дуже радий, що потрапив у проект – зіграв головного героя, історичну особистість.

Хоча недоліки і огріхи у картині бачу.

Працюючи в серіалі, можливо, очікував, що в повному метрі все буде ідеально.

Кадр буде бездоганним, бо ж і бюджет дозволяє.

Деякі технічні моменти можна було зробити і кращими.

- Спільне дозвілля у вас з іншими кіношниками було?.

- Якось Тарас Жирко, актор театру Франка, який грав мого французького друга Пілесьє, прийшов на майданчик з великим чемоданом.

Запросив нас пообідати на галявинці.

Розстелив плед, дістав скляні бокали.

Ми сіли на траву, відкоркували пляшку вина, дістали сир.

Розпили вино на чотирьох-п'ятьох людей… Був такий імпровізований пікнік.

- До речі, як звикали до одягу?.

- Коли я вдягнув цей бушлат вперше, була зима.

Я подумав, у цьому одязі можна хіба що просто стояти і не рухатися, тому що він прибиває до землі - портупея, чоботи..

Стоїш і розумієш: справді, можна було так простояти на посту купу часу, ще й з гвинтівкою за плечима.

А люди ще й щось у цьому робили – воювали, скакали на конях, махали шашкою, пили, курили, воювали.

- Мабуть, і крепатура була?.

- Так, легка була.

А коли все це знімав, аж дихати легше ставало.

У ПОЛЬЩІ ГРАВ ПРАЦІВНИКА ФСБ.

- Кого б ще хотіли зіграти з українських діячів?.

- Таких конкретних побажань немає.

Якщо щось запропонують, охоче розгляну варіанти.

Я не думав, що колись знімуся в ролі історичної особистості.

Я мріяв про кіно, мріяв про повний метр, про історичний фільм – наприклад, на тему Другої світової, епохи XVII – XVIII століття.

Але я ніколи не думав, що зіграю Симона Петлюру.

Але доля склалася так.

Я хотів би зіграти у хорошому гримі, там де можна справді розвернутися.

Як, наприклад, Гаррі Олдмен – Черчілля.

Це, звісно, найвищий пілотаж.

Такого от хочеться.

Це, напевне, мрія багатьох акторів – зіграти іншу, не схожу на тебе людину.

- А за кордоном загалом колись знімалися?.

- Я працював у Польщі.

Зіграв працівника ФСБ Мішу Поповського у серіалі "Нелегали".

- Знімальний процес у Польщі чимось відрізняється від нашого?.

- Там все дуже правильно і впорядковано, усе працює, як годинник.

Поляки в цьому схожі на німців.

Але вже і в Україні є майданчики, де до цього наближаються.

- А кого зараз граєте у театрі?.

- У мене дві ролі – доброго вовка Акели у "Мауглі" і нехорошого візира в "Аладині".

- Ви закінчували училище за режисерською спеціальністю.

Щось своє поставити не думали?.

- В голові постійно щось роїться – окремі сцени, фрагменти.

Але це все ще не поєдналося у цілісний твір.

Звісно, я б міг поставити виставу – в театрі робили капусники.

Але до такого спокійно ставлюся – воно має народитися саме.

- Як вам загалом нове українське кіно?.

- Фільмів дивлюся небагато, здебільшого – ті, які радять.

Якщо хтось із друзів каже: "Просто грандіозний фільм", можу переглянути.

З українського кіно я бачив тільки "Поводир" і "Кіборги", ну і звісно, "Таємний щоденник Симона Петлюри" (сміється).

Але те, що відбувається у нашому кіно, мене радує.

Спілкуюся з колегами, які знімалися у повному метрі.

От Ірма Вітовська знімалася у "Брамі" – зіграла стареньку в шикарному гримі.

Цікаво подивитися… І дуже радісно, що кіно ожило.

А якість буде покращуватися з кожним роком.