"Так били, що по кілька днів не міг навіть лягти"

Напередодні 9 травня йдемо до гайсинчанина Петра Ясінського, 92 роки.

На подвір'ї нас зустрічає його дружина Ольга Прокопівна, 80 років.

Проходимо повз упорядковані клумби, грядки.— Діти завжди нам допомагають, — перехоплює мій погляд жінка.

— А щовихідних влаштовують генеральне прибирання.

Заходимо до будинку.

У вітальні сидить Петро Васильович.

В окулярах із товстими скельцями чоловік читає газету.— Петро погано чує, слуховий апарат ставити відмовився.

То краще пишіть свої запитання в блокноті, він відповідатиме, — підказує Ольга Прокопівна.

Пенсіонер уважно вдивляється в написане.

Трохи роздумує й каже, що пам'ятає небагато, але дещо розповість.— Війна змінила майбутнє кожного з нашої сім'ї, — починає Петро Ясінський.

— Одразу після її початку ми всі стали сиротами.

А було нас у батьків семеро.

Найменша Валя народилась у березні 1941 року.

Вона батька зовсім не знала.

Він загинув першого липня, коли Валечці було тільки чотири місяці.

Як тільки почалася війна, тато разом з іншими підривниками-зв'язківцями вирушив потягом із Гайсина.

Їхнім завданням було знищити колію, що залишалася позаду.

Вони вдало дісталися до станції Хащевата Кіровоградської області, але звідти батько не повернувся — його підбив німецький бомбардувальник.

Я й онукам своїм розповідаю, що їхній прадід Василь Федорович виконав військове завдання й загинув, навічно залишився залізничником.

Коли ж ворожі літаки кружляли над Гайсином, ми переховувались у землянці.

Щоб заспокоїти Валечку, їй давали квачі з м'якушем хліба.

Тоді я відчував себе вже дорослим, хоч мав тільки чотирнадцять.

Через це й на фронт мене не брали.

А як і коли потрапив у німецький табір — не пам'ятаю.

У голові все змішалося.

Лише пригадую, що везли нас, як худобу в товарняку.

І пробув я в Німеччині три роки.— Він і раніше нічого не розповідав, — відказує Ольга Прокопівна.

— Йому дуже важко ворушити минуле.

Раніше, коли діти щось розпитували, в Петра на очі наверталися сльози.

Єдине, що відомо, чоловік був не в концтаборі, а в трудовому — у нього немає клейма (у концентраційних гітлерівських таборах на людей ставили мітки.

Це мало полегшити роботу табірному персоналу під час ідентифікації ув'язнених за країною походження, расою, вироком.

— Газета).

Лише мені якось зізнався: їх там так били, що по кілька днів не міг навіть лягти, не те що працювати.

А колись казав, що тікали звідти, але німці догнали й повернули назад.

Запитую, чим годували в'язнів.

Петро Васильович відповідає після ­паузи.— Були завжди голодні, ніяк не могли наїстися.

Єдине, що давали, так це якусь баланду з бруквою.

Це щось схоже на буряк чи редьку.

Уже після того, як нас звільнили американці, почали нормально харчуватися.

Але з Німеччини нас повезли не додому, а на Урал.

Там працював у металургійному цеху.

Все це непевно пам'ятаю.

Ви б краще поспілкувалися з моїм старшим братом Дмитром.

Він пройшов усю війну.

Йому є, що розповісти.

Давайте зараз йому подзвонимо в Москву.

Ольга Прокопівна набирає московський номер телефону.

Дмитро Ясінський відповідає майже одразу.— Доброго дня, — вітається російською.

Голос молодечий, хоча Дмитру Васильовичу 97 років.

— Напередодні 9 травня часто згадую ті роки.

В армію мене призвали 1939 року.

Незабаром закінчив танкове училище.

Тому на фронті був танкістом-механіком.

Багато довелося пережити — був учасником Сталінградської битви, у вересні 1943 року звільняв Смоленську область.

Загалом був тричі пораненим.

Та весь жах пережили в Брянських лісах пізньої осені 1941 року.

Ми вели бої в повному оточенні ворога.

Вони ж підтягнули весь свій резерв.

Щоб ви розуміли, там ліси дуже заболочені — грузнув весь транспорт, навіть танки.

В одній із битв німці нас повністю розгромили.

Вижили лише я і ще двоє товаришів.

Пам'ятаю, як зараз, Володю дуже серйозно поранили, він стікав кров'ю.

Товариш благав нас звільнити його від цих мук.

Але ми несли його на своїх плечах через болота до найближчого села.

Їсти хотілося страшенно, дорогою збирали будь-яку травинку.

Важко повірити, що ми тоді вижили.