Василь Биков приїздив на свою могилу

"Дякую українській жінці Марії, яка винесла мене із рук смерті", — писав білоруський письменник Василь Биков у романі "Мертвим не болить".1944 року його важко поранили в бою біля села Велика Северинка поблизу Кіровограда — нині Кропивницький.

Майбутнього письменника виходила місцева селянка в своїй хаті.

Товариші у степу знайшли лише планшет лейтенанта Бикова.

Повідомили рідним, що загинув смертю хоробрих.— У 1980-х класик білоруської літератури приїздив на Кіровоградщину.

На братській могилі біля Великої Северинки досі викарбувано "Василь Биков", — розповідає літературознавець, письменник Михайло Слабошпицький, 72 роки.

Представляє три романи Василя Бикова.

Українською у видавництві "Знання" вийшли "Знак біди", "Альпійська балада" й "Мертвим не болить".— У часи моєї молодості було поганим тоном не читати Василя Бикова, — продовжує Слабошпицький.

— За панування радянської ідеології він був чи не найсміливіший літератор.

"Мертвим не болить" я прочитав 1966 року російською в московському журналі "Новый мир".

Тоді не мав уявлення, яких цензурних купюр зазнавали твори Бикова.

Вперше повна версія роману вийшла 2014-го."Мервим не болить" українською переклала 77-річна Тетяна Кобржицька.

Літературознавиця, донька соліста Львівської опери В'ячеслава Кобржицького у 1960-х вийшла заміж за білоруського критика В'ячеслава Рагойшу.

Живе в Мінську.

Викладає на кафедрі україністики Білоруського державного університету.— "Мертвим не болить" найбіографічніший твір Василя Бикова, — розповідає Тетяна В'яче­славівна.

— Епізоди післявоєнного СРСР чергуються з окопною правдою.

Кіровоградська операція, 1944 рік.

Пораненого лейтенанта відправляють у тил ворога, повинен конвоювати трьох полонених німців.

Двох із них губить, наштовху­ється на німецьку танкову частину.

Його знову ранять.

Після війни біль не зникає.

Приїздить у Мінськ на 20-річчя Перемоги.

Не може поселитися в готель, бо в місто наїхала партійна номенклатура.

Гостро реагує на формальне ставлення до свята, в якому справжні ветерани залишилися непотрібні.Пересічний читач може подумати, що книжка про біль військового, заслуги якого не визнають.

Бикову не за це болить.

Хоче показати ставлення до людини в СРСР.

Думає про ті вади у системі, що дозволили цій жахливій війні забрати стільки жертв.

Недоліки командування, які він бачив очима молодого лейтенанта, продовжує помічати в мирний час.

Набувають усе більшого розмаху.

Це одна з перших книжок, що встигла цю проблему зафіксувати.

Бо зрозуміло — часи змінювалися, і радянське керівництво не хотіло цю правду на повну показувати.

Письменник підходив до гуманізму не з ідеологічних позицій, а із загальнолюдських.

Василь Биков помер 2003‑го.

Останні роки жив у політичній еміграції за кордоном.

Різко критикував режим Олександра Лукашенка, спроби відновлення союзу Білорусі з Росією.

На батьківщину літератор повернувся за місяць до смерті.Вісім останніх захисників білоруської незалежності переховуються в лісі— Василь Биков не раз зізнавався у тому, що до України в нього найщемливіше почуття, — розповідає літературознавець Володимир Панченко, 64 роки.— 1995 року я звернувся до Василя Володимировича через посла України в Білорусі Володимира Желібу.

Колишній кіровоградець передав проханням надати для перекладу й публікації в кіровоградському часописі "Вежа" нові оповідання.

І невдовзі Биков переслав мені кілька останніх творів.

Деякі з тих оповідань переклав я.

Деякі — удвох із доцентом Кіровоградського педінституту, білорускою Лілією Смольяновою.

А ще був лист від Василя Бикова, датований 27 жовтня 1995 року: "Україна для мене (і особливо Кіровоградщина) — друга батьківщина, найдорожча земля, на якій мені вистачило лиха у найважчі часи.

Шкода, що і зараз, через 50 років, на ній мало щастя (як, втім, і в Білорусі).

Але сподіваємося … "Найбільше мене зачепило оповідання "На чорних порубках", у якому йшлося про останні дні Білоруської Народної Республіки 1920-го.

Вісім останніх захисників білоруської незалежності переховуються в лісі.

Без права на смерть у відкритому бою, оскільки їхні тіла розпізнають більшовики, після чого покарають іще й рідню кожного з них.

Командир вирішує, що всі вони мають добровільно попрощатися з життям, а той, кому судилося бути останнім, закопає тіла загиблих і потім сам також застрелиться десь у лісовій гущавині.Так і відбувається.

Тільки гинуть усе ж не восьмеро, а семеро.

В останню мить командир залишає живим підлітка Володьку.

Авторові важливо, щоб залишалася надія на оту саму відчайдушну білоруську волю.

За оповіданням "На чорних порубках" створили радіовиставу, що не раз звучала в українському ефірі.