Гідний шлях «Додому»

14 липня в міжнародному конкурсі 10-го Одеського кінофестивалю відбувся показ драми Нарімана Алієва «Додому», світова прем’єра якого відбулася в програмі «Особливий погляд» цьогорічного Каннського кінофестивалю.

Очікуваний усіма фільм став в Одесі лакмусовим папірцем на прийняття свого, уможливив дискусію про час, сьогодення й етнічне в ньому, не забуваючи, в якій країні ми живемо.

Перший висновок з роботи Нарімана Алієва: це – справжнє кіно.

Далеко не бездоганний, із серйозними драматургічними провалами, фільм, тим не менше, виявляє виняткову здатність режисера бачити і транслювати на екран реальність як мистецтво, чого, за винятком Сергія Лозниці, в новітньому українському художньому кіно ще ніхто не робив з такою відвертістю і приголомшуючою красою.

Ще три роки тому, коли Алієв після «Берлінале» представляв свою чудову короткометражку «Без тебе» в столичному кінотеатрі «Україна», у мене народилася непоборна впевненість побачити в майбутньому від цього режисера настільки ж могутній повнометражний фільм.

Цього року Наріман повернувся додому з Канн, де реалізував принаймні мою впевненість.

Могутність цієї реалізації насамперед стосується конструкції самої історії, подібної до згаданої короткометражки: історія не розказується, а показується; історія не розжовується, залишаючи можливість глядачеві дізнаватися з кожним наступним кроком усе більше обставин тої дороги, якою рухаються до свого фіналу герої.

Як саме загинув Назім, старший син кримського татарина Мустафи (Ахтем Сеітаблаєв) – не говориться.

Уривками ми дізнаємося – на війні, в АТО, а в коротких епізодах, коли показується тіло Назіма, ми бачимо страшні шрами на руці загиблого, і спадає на думку не ураження від «Градів» чи куль, а сліди від тортур.

Проте це не проговорюється.

Чітко дізнаємося лише намір батька забрати тіло старшого сина і поховати в Криму, а заразом забрати і молодшого сина, Аліма (Ремзі Білялов), учня Інституту журналістики Київського університету ім.

Шлях батька, зрозуміло, сповнений невимовної пекельної болі, посічений і додатковими проблемами.

У морзі, забираючи тіло сина, він має переконувати байдужого патологоанатома не запаювати в цинкову труну тіло, бо це розходиться з правилами, і дає «на лапу».

У дорозі, коли їх, сплячих, «оформлює» патруль дорожньої поліції, він теж намагається дати «на лапу», але в патрульного спрацьовує людський жаль за батьком-страждальцем.

А на митниці вже нічого не допомагає – відсутність «обов’язкової» цинкової труни у загиблого в АТО не дозволяє пропустити машину з тілом, і змушує сина зробити підпал, щоб відволікти увагу митників...

Поневіряння героїв Алієв проводить у жорсткому протистоянні батьків та дітей, піднімаючи одночасно кілька нагальних і болючих проблем нашого соціуму.

В одному епізоді герой Сеітаблаєва каже герою Білялова, мовляв, ти мусиш повернутися в Крим, бо ж «для кого я строил дом?».

Але що робити сину, по-перше, в сільській місцевості, коли на дворі XXI сторіччя і відкритий весь світ? А по-друге, що робити кримському татарину на території, захопленій росіянами, де кримських татар, як і 80 років тому, піддають насильству? Так само Алієв, будучи українцем за громадянством, вельми самокритично показує сучасну Україну, де «давати на лапу» є звичайною практикою, де загиблий воїн АТО не отримує фактично нічого (крім права буди запаяним у цинк), де формалізм – норма, а багатосторічний досвід спілкування з кримчанами і взагалі «іншими за кольором шкіри й нацією» позначається небезпекою й вимагає відповідного обережного і навіть ворожого ставлення.

Історія Алієва складна і наповнена важливими сучасними проблемами, вона чітка і зрозуміла за меседжем, але цінність її ще й у тому, що актуалізована суть вкладена в захопливу кінематографічну форму.

Це не документальний фільм, й інформація в ньому не є документом епохи.

Це художнє перевтілення дійсності, авторський погляд на неї, «запакований» у жанр драматичного роуд-муві з потрясаючим сполученням медитативного споглядання за природою в статичних кадрах чи панорамах з внутрішньокадровою динамікою.

Наприклад, як режисер придумав показати спілкування батька й сина в машині, і це не здається нудним, навпаки: камера показує спини героїв з тої точки, де знаходиться труна, ніби старший син «спостерігає» за конфліктом молодшого з батьком, і ця метафізична присутність на тому чи іншому рівні породжує страх, злість, біль, любов, розпач, відданість і бажання втримати те, що відходить, хоч і втримати вже нічого не можливо.

Герой Сеітаблаєва виходить з машини до митника, і камера, що залишається в машині, показує їхню розмову крізь запітніле скло, а розмову ми чуємо, як крізь вату, що підкреслює нерозуміння, напругу ситуації..

Посеред розвіяних білих простирадл лежить тіло, яке обмиває батько..

Кожні 4-5 секунд маяк блимає інфернальним червоним кольором, висвічуючи човен, що пливе в цілковитій темряві ночі..

На безкінечному пляжі один чоловік тягне тіло іншого...

Алієв уміє вловити кадр як фотограф, але як режисер він розуміє, як цей кадр можна подовжити в часі і, паралельно розвиваючи його до метафори, не загубити цікавість глядача.

Це говорить про філософське бачення та естетичне чуття в додатку з відчуттям міри.

Так зграбно викласти історію й не забути про зображальність ще ніхто не міг в українському кіно останніх років.

Тим більш дивно й сумно сприймати відверті недоречності, нестиковки й ляпи в такому вражаючому фільмі.

Не ламаючи цільної структури свого дбайливо посадженого лісу, Алієв усе ж таки примудрився наламати дров.

Сцена, в якій дружину свого загиблого сина, українку, герой заганяє в кімнату, кажучи «ты никуда не поедешь», зроблена занадто грубо і похапцем.

Сцена з купанням, коли молодший син приєднується до бризкання й кидання грязюкою, абсолютно дитинна, нереалістична, а її «агресивне» продовження – очевидне і прогнозоване.

Коли батько вчить сина ножовому бою – так само смішно, і викликає непотрібні питання і нюансування.

Далі – гірше: їхати в Крим на Jeep Cherokee протягом двох-трьох днів? Серйозно? І їхати з дерев’яною труною з тілом, що розкладається, і не вчадіти? Йти на пляж із наплічником, повним грошей? Плисти морем уночі в одязі і доплисти до човна? Тягти тіло мотузкою невідомо куди?..

На жаль, вистачає й претензій до акторського виконання та самого тексту діалогів.

Зокрема, Ахтем Сеітаблаєв, показуючи чи не найкращу свою роль у кіно (можливо, навіть кращу за «Хайтарму»), все-таки непоодиноко й відчутно переграє.

Втілюючи образ патріархального батька, зрозуміло прописаного за сюжетом, він лише «показує» тирана, гіперболізуючи його реакції.

Наприклад, у сцені в морзі він видушує із себе сльози, а його міміка скоріше театральна.

Так само, коли він з підкресленою зневагою ходить квартирою сина, розглядаючи православні ікони, і підкреслено грубо вимагає знайти Коран.

Коли починає ганятися за дівчинкою, яка ненавмисно призвела до втрати його наплічника з грошима..

Утім, у другій половині фільму, з погіршенням здоров’я свого героя, він «виключив» надмірність гри і став більш адекватним, показуючи акторський клас, дуже потрібний для такого фільму.

Маловідомий актор Ремзі Білялов зіграв чи не краще за іменитого колегу.

Його стримана гра і мінімалістична міміка була саме такою, як і треба образові.

По всьому він був на місці.

А його перехід з кримськотатарської на українську взагалі викликає сенсовний і професійний захват.

Чудасією тут є дві українки – героїня дружини з Києва й героїня дівчинки з приазовського села: в обох українська звучить неприродно, виявляючи водночас і те, що вони не є носіями мови, і те, що їхні діалоги писали ті, хто не відчуває й не говорить українською.

Це прикро, хоч і не смертельно.

До того ж, більшість глядачів цього не зрозуміють, а інші скажуть «дакакаяразница».

Утім, фінал перекриває критичні моменти, бо настільки засліплює й перехоплює подих, настільки добре є придуманим і зіграним, що, здається, більше нічого й не треба.

Закінчити фільм мусульманською молитвою – це сам по собі сміливий і духовно орієнтований вчинок.

Можливо, варто було б поставити крапку на кілька секунд раніше, на піку молитви..

Але це вже рішення авторів, які й так подарували нам вартий подяки й поваги фільм, достойний дифірамбів та звеличення.

Загалом, браво Нарімане Алієве! Маємо першого потенційного й реалістичного претендента від України на «Оскар».