Бабусі, які продають насіння на вулиці, приймаю безготівкову оплату - українці поділились досвідом бізнесу у Китаї

Українська пара Владислав Дедерчук та Іра Гамбаль ось уже півроку проживають в Китаї.

Туди вони поїхали після того, як об'їздили всю Європу, і захотіли відкрити для себе Азію.

Влад та Іра розповідають Inspired про життя в Китаї, місцеву їжу, правила та інші особливості, які можуть стати в пригоді тим, хто планує туди їхати.

Ми якраз повернулися з 3-місячної подорожі Європою, посиділи місяць в Україні, зрозуміли, що нас нічого не тримає і вирішили відкривати Азію, раз уже покінчили з Європою.

До того ж, близька подруга приїхала в Китай за півроку до нас.

Вона ж нам вперше розповіла про місто Шеньчжень.

Розказала нам, що тут прикольно, тому приїжджайте.

Ми їхали навмання.

Подалися на візу, закрили всі питання в Україні, купили квитки − виліт був уже за чотири дні з Праги.

Швидко зібрали речі і полетіли.

Що ми знали? Лише те, що їдемо в Шеньчжень.

Спершу планували поїхати на зиму, а якщо сподобається − залишитися, а якщо не сподобається − повернутися.

Віза у нас була на два місяці, тому розглядали такий варіант.

А потім так закрутилося: пробули тут, поїхали на місяць на Балі, поновили візу, повернулися.

Ось уже півроку живемо в Китаї.Про візові особливостіВ основному, візи роблять через агентів.

Платиш 100-200 доларів людині − і вона все робить за тебе.

Спершу у нас була туристична віза на два місяці, з нею жодних проблем не виникло.

Зараз у нас вже річна бізнес-віза.

Чим далі, тим важче стає з документами.

Усе через те, що обмежують приїзд нових людей зі Східної Європи, оскільки багато заробітчан працюють нелегально.

Нещодавно в Гонконгу затримали українських дівчат, які займалися проституцією, а вони мали китайську бізнес-візу.

Наша бізнес-віза передбачає виїзд з Китаю раз на 20 днів.

Оскільки Шеньчжень знаходиться прямо на кордоні з Гонконгом, з яким в України безвізовий режим, це дуже зручно для нас.

Для тих людей, які живуть в Центральних провінціях, чи десь в Пекіні, постійний виїзд дуже складний, забирає багато часу і грошей.

Виїжджати можна хоч на 30 хвилин.

Головне − отримати штамп в паспорті, що ти покинув територію Китаю.

Це тут називають "visa run", наш рекорд − дві години від дому до дому.

Щось схоже з робочою візою, яку отримати дуже складно: лише якщо тебе запрошує конкретна фірма на твою спеціальність, при цьому на ринку в Китаї не має бути фахівців у цій сфері, бо в протилежному випадку вони візьмуть на роботу місцеву людину.

Де і ким працювати в КитаїМожливо, Китай не є найпопулярнішим напрямком для українців , але коли приїздиш на роботу сюди, то мимоволі думаєш: "А чи залишився ще хтось взагалі в Україні?".

Як мінімум, п'ять-сім спільних знайомих уже тут.

Більшість працевлаштувань є нелегальними для українців, але коли ми сюди приїжджаємо, усі розуміємо, на що йдемо.

Найбільше тут вчителів англійської мови.

Компанії, що беруть українців на роботу, видають їх за американців, британців чи австралійців, щоб китайці платили шалені гроші.

Кажуть, що треба мати прекрасний акцент, але насправді, достатньо нормально виглядати і добре говорити.

Безпосередньо у Шеньчжені влаштуватися на роботу вчителем англійської складніше: тут багато native-спікерів.

А от десь всередині країни − легко.Є різні формати роботи вчителем: можна працювати в тренінг центрі, викладати вдома групі з 3-5 дітей.

Другий варіант, звісно, кращий в плані безпеки, оскільки вчителювання − це нелегальна діяльність.

Вчителем можна легально працювати лише по робочій візі, а таку отримують лише native-спікери, у яких є диплом бакалавра і два роки досвіду.

І ще одна важлива деталь: якщо у тебе робоча віза, можеш працювати тільки на певну компанію, яка тебе запрошує в Китай.

Компанія може тобою користуватися, якщо щось станеться: захочеш піти з цієї роботи чи перейдеш на іншу − тебе депортують.

Ти для них як раб.

Також іноземці працюють тут моделями, танцівниками.

Ми, наприклад, коли приїхали, також розглядали варіант працювати моделями.

Ми зробили модельні карти, але так їх і не використовували, бо особливо багато часу цьому не приділяли.

Але тут дуже багато наших людей цим займаються, причому далеко не у всіх є модельна зовнішність.

Китайці просто цінують білих людей.

Найпопулярніша робота для моделей-аматорів − масовка.

За неї платять близько 100 доларів в день, при тому, що особливо і не працюєш.

Є ще багато інших вакансій.

Наприклад, найкрутіша, яку ми бачили − це людина, яка б сиділа на переговорах і кивала головою.

Або така ж вакансію в лікарні.

Нічого не треба робити, просто показувати, що в цьому офісі є білі люди.

Це вважається престижно, платять від 150 доларів в день.

Про адаптацію, мову та соцмережіПерші два тижні були суцільним шоком.

Куди б ти не пішов − обміняти гроші, купити сім-картку чи щось інше − кожен з цих етапів був колом пекла.

Усюди потрібна купа папірців, страшна бюрократія.

І ніхто не говорить англійською.

Але за півроку ми адаптувалися.

Місто подобається, щоправда, досі є ментальні чи мовні бар'єри, вони досить потужні.

95% людей взагалі ніяк не говорять англійською.

Та завдяки тому, що тут ціла діаспора людей з європейською зовнішністю, трохи легше.

Китайської мови ми досі не знаємо.

Коли ти, наприклад, прийшов в кафе, а навколо лише ієрогліфи − тільки завдяки перекладу можеш визначити яка страва перед тобою.

Ми спілкуємося з китайськими підприємцями, в основному, через додатки, в які вбудована автоматична функція перекладу.

От і виходить, що ми пишемо їм англійською, а вони нам − китайською, але один одного розуміємо.

Блокування настільки сильне, що безкоштовні VPN не справляються.

Ми купили VPN, який коштує 100 доларів в рік, аби більш-менш з комп'ютеру відкривало заборонені сайти.

Китайцям це не потрібно, тут є аналоги всіх західних соцмереж.

Замість Facebook, наприклад, We.

Chat, яким ми теж найбільше користуємося зараз.

Наймогутніший додаток.

З нього можна все: таксі замовити, комуналку сплатити, з друзями переписуватися.

Навіть бабусі, що продають щось на вулиці, не хочуть готівку.

У них є QR-код для We.

Chat − ти його зчитуєш і гроші їм зараховуються на онлайн-гаманець.

Чим ми займаємосяПісля повернення з Балі та відкриття бізнес-візи, намагаємося розвивати власний бізнес.

Шукаємо товари тут, працюємо з постачальниками та гуртовими покупцями, замовляємо, тестуємо і надсилаємо в Україну, Європу чи США.

Зараз плануємо налагодити власний роздрібний продаж через Amazon.

В основному, працюємо з дому, але відвідуємо ринки, виставки, фабрики, якщо треба щось подивитися на зразки − їздимо на зустрічі з виробниками.

Треба виїжджати з дому для пошуку речей, бо в інтернеті немає вірогідності, що ти щось знайдеш якісне: сотні тисяч товарів, не знаєш навіть, що шукати.

Найкраще, спершу побачити вживу, а потім шукати постачальників на китайських ресурсах.

І варто запам'ятати: щоб ти не придумав, тут уже все є.

Наприклад, спеціальні пакети для ходіння в туалет в машині, коли немає змоги вийти.

Або великий Enter − спеціальна подушка у формі клавіші, яку ти підключаєш до комп'ютера.

І коли треба натиснути Enter, ти просто б'єш по цій подушці, а не клацаєш на клавішу.

Якщо хочеш щось купити в роздріб, ціни можуть бути вищими, ніж в Україні.

Тому що купівельна спроможність висока і китайці можуть собі це дозволити.

Але якщо ти хочеш замовити гуртом 100 штук чи 1000 — виходять копійки.

Окрім того, намагаємося розвиватися в рекламній сфері.

Усе-таки за освітою ми рекламники і в Києві працювали в цій галузі.

Для китайців дуже важливим є американський та європейський ринок, а продавати туди вони не вміють.

Причина? Усе просто − незнання мови і велика відмінність рекламної культури.

Тому вони активно шукають маркетологів, SMM-менеджерів чи інших спеціалістів, які володіють англійською та російськими мовами, щоб допомагали їм виходити на ринок.

Наш ідеальний план – це налаштувати бізнес з Китаєм, який не прив'язуватиме нас до місця.

Витрати тут великі у порівнянні з багатьма іншими країнами Азії, тому ми б хотіли більше подорожувати, а в разі необхідності лише інколи заїжджати в Китай.

Американці довірливі та ввічливі.

Вони будуть дякувати та посміхатись, навіть тоді, коли їм не приємна ситуація.

Їх до цього привчають з дитинства.

Проте, якщо їм дійсно щось не подобається, будуть телефонувати у служби та залишати скарги.

Навіть, якщо доведеться довго чекати відповідь оператора.