— Голод у наше село прийшов зі сторони залізниці.
Біля колій я вперше побачила мертвих людей.
Особливо врізалося в свідомість, як біля жінки сиділи троє маленьких дітей і плакали, — розповідає 90-річна Зінаїда Мороз із Дирдина Городищенського району на Черкащині.
Під час Голодомору вона жила в сусідньому селі Хлистунівка.
Люди, які залишилися без продуктів, тікали з сіл родинами.
Ховалися по вагонах-товарняках.
Голодна смерть багатьох заставала в дорозі.
Тіла викидали на станціях.
Висаджували й дітей-сиріт.— Якось біля залізниці знайшли дівчинку 6–7 років із запискою в кишені "Гришко Катерина Максимівна".
Мама Горпина забрала її до нас, — продовжує.
— Я в батьків була одна.
Тато Яків працював секретарем сільської ради.
Мати організувала сиротинець — була завідувачка, нянька, вихователька й завгосп в одній особі.
Притулок розмістили в опустілій хаті на три кімнати.
Дітей харчували тричі на день.
Пам'ятаю довгий стіл, за яким діти їли.
Давали борщ, супи, картоплю, компоти, хліб.
Продукти постачали два колгоспи.
Одяг і взуття — районний відділ освіти.
Я завдяки притулку і вижила.
Та іншим дітям із села не можна було в ньому харчуватися.
Приймали тільки, якщо батьки померли від голоду.
Тому місцевих багато повмирало.
Рятувати їх ніхто не збирався.
Навпаки ходили по хатах і вимітали все.
З колгоспу майже все вивезли.
Весною 1933-го не було насіння.
Використовували лушпайки з картоплі.
Садили не на городах, а ховалися по перелісках, подалі від лихого ока.
Люди були нажахані пережитим.
Боялися, щоб вирощене не відібрали.