"Садили не на городах, а ховалися по перелісках"

— Голод у наше село прийшов зі сторони залізниці.

Біля колій я вперше побачила мертвих людей.

Особливо врізалося в свідомість, як біля жінки сиділи троє маленьких дітей і плакали, — розповідає 90-річна Зінаїда Мороз із Дирдина Городищенського району на Черкащині.

Під час Голодомору вона жила в сусідньому селі Хлистунівка.

Люди, які залишилися без продуктів, тікали з сіл родинами.

Ховалися по вагонах-товарняках.

Голодна смерть багатьох заставала в дорозі.

Тіла викидали на станціях.

Висаджували й дітей-сиріт.— Якось біля залізниці знайшли дівчинку 6–7 років із запискою в кишені "Гришко Катерина Максимівна".

Мама Горпина забрала її до нас, — продовжує.

— Я в батьків була одна.

Тато Яків працював секретарем сільської ради.

Мати організувала сиротинець — була завідувачка, нянька, вихователька й завгосп в одній особі.

Притулок розмістили в опустілій хаті на три кімнати.

Дітей харчували тричі на день.

Пам'ятаю довгий стіл, за яким діти їли.

Давали борщ, супи, картоплю, компоти, хліб.

Продукти постачали два колгоспи.

Одяг і взуття — районний відділ освіти.

Я завдяки притулку і вижила.

Та іншим дітям із села не можна було в ньому харчуватися.

Приймали тільки, якщо батьки померли від голоду.

Тому місцевих багато повмирало.

Рятувати їх ніхто не збирався.

Навпаки ходили по хатах і вимітали все.

З колгоспу майже все вивезли.

Весною 1933-го не було насіння.

Використовували лушпайки з картоплі.

Садили не на городах, а ховалися по перелісках, подалі від лихого ока.

Люди були нажахані пережитим.

Боялися, щоб вирощене не відібрали.