Володимир Балух: "Думав, чи маю право лишитися живим? Щоб стати прикладом, герой мусить померти"

У Криму живуть люди з українським менталітетом, тільки цього не усвідомлюють.

Коли Хрущов у 1940-х відвідав Крим, то зрозумів, що це пустеля з пиловими бурями.

Не було ні доріг, ні лісосмуг, ні інфраструктури.

Оголосили: охочі можуть їхати на півострів.

Мій батько вирушив туди з Хмельниччини.

Мати опинилася там у 16 років.

Була сиротою, її виховувала чужа жінка, погано ставилася.

Мама втекла.

Батьки познайомилися 1959 року.

Тато з дощок склепав тапчан, стіл, лавку.

Так вони почали подружнє життя.

Моя сестра не вивчала української.

Тоді панувала думка, що це непрестижно, немодно.

Було соромно почуватися українцем і розмовляти рідною мовою.

Я був на чотири роки молодший і мову вчив.

Хоча часто чув: "Хохли, ха-ха".

Навчався в музичній школі по класу акордеона.

Їздив на заняття в район автобусом.

Місцеві хлопці, старші на кілька років, якось сказали: "Сильпо хохляцкое".

Один побив мене.

Коли став старший, їздили грати у футбол.

Відвів його за туалет і все пригадав.2001-го Україна і Росія проводили в Криму спільний парад на честь військово-морських сил.

Віп-ложа виглядала, як скляна шпаківня.

До неї підлетів вертоліт жовтого кольору, схожий на бджолу.

Завис перед будкою і виконував трюк – обертався навколо своєї осі.

Обличчя Путіна закарбувалося в пам'яті до дрібниць.

То був погляд імператора-завойовника – у мене аж холодок по спині пробіг.

Тоді відчув: нас чекає щось недобре.

Одним із перших рішень Путіна на посаді президента стало відкриття диверсійної школи в Підмосков'ї.

Де з рязанськими мордами можна робити диверсії? Я тоді кричав про це, питав, чому Україна не вживає заходів.

Та ніхто не зважав.

У Криму на початку 2000-х впровадили кабельне телебачення.

Українські канали теж були, але переважно – пропагандистські російські.

Вони заполонили інформаційний простір.2013 року вивісив на будинку синьо-жовтий прапор.

Чекав, що хтось із місцевих скаже: "Зніми, ти нас провокуєш".

Їх не було.

Прийшли поліція і голова сільради.

Червоно-чорний прапор учепив на тракторі.

Його швидко зірвали.

Синьо-жовтий – кілька разів міняв, бо через кримські вітри вони швидко зношувалися.

Купував лише раз – у Києві.

Решту дарували.

Я не порушував закону.

Та рідні розуміли, що це може закінчитися будь-чим.

Мати знала, що задню я не включу.

Зітхала, але підтримувала.

Син – теж.

На суді він казав, що поважає і поділяє мою позицію.

Анексія Криму – це спецоперація, яку готували роками.

Влиті неймовірні гроші.

Вважаю, що застосовували засоби психологічного впливу, особливо під час березневих подій (16 березня 2014 року на території Криму і Севастополя відбувся невизнаний світом "референдум" про статус півострова, за результатами якого РФ включила Крим до свого складу.

– Країна).

У лютому півострів заполонили люди – "навушники" – на ринках і вокзалах.

Вели бесіди нібито на нейтральні теми, але за фахово побудованою схемою.

Після анексії росіяни почали ремонтувати дороги в Криму.

Хотіли показати, що Україна цим не займалася.

У Роздольному показово дві вулиці зробили, але на тому все закінчилося.

Про якість асфальту промовчу.

А в усіх ейфорія.

Почув розмову в магазині: "Светочка, там еще мороженое российское не завезли?" – "Ні.

А що в ньому особливого?" – "Ты разве не знаешь? Оно же настоящее, такое же вкусное, как в детстве".

Люди вірили, що з'явиться дешева ковбаса і взагалі всіх накриє золотим дощем.

Дивився в ці обличчя і не розумів, звідки вони взялися.

Ніби один світ, одна реальність, а люди в один момент стали, наче з іншої планети.

І довести щось, достукатися – неможливо.

Зайшов на ринок по запчастину до велосипеда.

Один продавець раптом голосно: "Не материтесь, мы теперь Россия, а это – культурная страна".

Покупці до нього: "А ти коли востаннє в Росії був?"Давній знайомий керував сільрадою, працював у колгоспі.

Якось їхали разом.

Каже: "Вот заживем".

"Ти про що?" – питаю.

"Ты не слышал? Технику крестьянам в лизинг дадут.

Какую хочешь бери под государственные проценты.

Через три года меняй.

2 тонны зерна доплатил – и новую получай.

Кредиты под удобрения, зерно элитное завезут.

И все практически бесплатно – килограмм на килограмм меняешь", – розповідав захоплено.

"Тобі скільки років, що віриш казкам?" – "Ты что, это же Россия.

Все, программа запущена".

У Криму живуть люди з українським менталітетом, тільки вони цього не усвідомлюють.

Приїхав додому, а там лежить табличка "улица 40 лет Победы".

Їх розвішували, бо влада збиралася робити перепис населення.

Сказали, щоб почепив.

Та я вивісив іншу – "вулиця Героїв Небесної Сотні, 18".

Одразу приїхав сільський голова: "Сними".

"Моя хата, що хочу, те й вішаю.

Хочете свою причепити, то є стовп за парканом або свій вкопайте", – відповів.

Коли тебе виривають із життя і занурюють у паралельний світ – відчуваєш шок.

У СІЗО примушували догола роздягатися.

Я відмовлявся і мав проблеми.

Після "шмону" завели в "кишку" – підземний коридор довжиною метрів 25.

Там із труб постійно крапає вода, посередині – калюжа, безліч недопалків.

Бувало, туди набивали до 50 людей.

Пробув там 3 години.

Потім завели в "транзітку", де на 14 шконок (спальне місце.

– Країна) – 37 ув'язнених.

Знайомство зі співкамерниками починалося зі з'ясування, за якою статтею "заїхав" – "порядочной" чи "непорядочной".

Я казав, що сиджу за український прапор.

Сприймали нормально.

Моя сестра живе в Росії.

Не спілкувалися два роки.

Коли почався Майдан, телефонував їй, пояснював: "Надю, іде війна".

"Какая война, нам другое по телевизору говорят".

Цю стіну пробити не міг.

Моє небажання спілкуватися з нею стало способом збити пелену.

Сестра кілька разів хотіла приїхати на суд.

Спочатку був проти.

Потім емоції вщухли, був готовий помиритися з нею.

Думаю, після спілкування зі мною, якщо вона й не змінила своєї думки, то вже не так вузько дивиться на світ.

Майже три роки в мене була всепоглинаюча ненависть.

Якби тоді держава покликала і дала в руки зброю, я пішов би.

За три тижні в Лефортово перечитав з десяток книжок.

В одній побачив вислів Конфуція: "Якщо ненавидиш, значить – ти переможений".

Спало на думку, що я не сперечаюся з цим.

Це найпоказовіша зміна, що відбулася в мені за час у в'язниці.

Ненависть – це шлях до поразки, вона не дає зрозуміти природу агресора.

Щоб перемогти, ненависть треба виключити з почуттів.

Не знаю, як наважився на голодування.

Було байдуже, бо моя справа була безглуздістю.

Папірці возили коробками, а з реального лише "в неустановленное время в неустановленном месте при неустановленных следствием обстоятельствах незаконно приобрел и хранил".

Коли мені дали три роки і сім місяців, це було поза межами розуміння.

Моє голодування – акт презирства до того, що відбувалося.

Під час голодування дуже боліли ноги.

Вживав на день стакан вівсяного киселю та 50 грамів сухарів із чаєм.

А вже у Торжку одна жінка прислала цитати Ремарка про те, що відчуває людина під час голодування.

Він писав, що турбує не сам голод, а фізичний біль.

Не мав бажання вижити.

У певний момент зрозумів, що моя історія набула розголосу і це може бути прикладом для когось.

Думав: чи маю право лишитися живим? Щоб стати прикладом, герой мусить померти.

У штрафному ізоляторі в Торжку було дуже холодно.

Та я був єдиний, у кого було зимове спіднє і светр – зазвичай це заборонено.

Мав навіть великий Псалтир українською мовою.

Півтора місяця знадобилося, щоб добитися.

Був єдиним зеком, який мав власний посуд.

Мріялось, якщо виживу, побудувати дім, зробити там піч і навчитися пекти чорний хліб.

Забрав би туди маму.

Разом сиділи би й дивилися на вогонь.

Бог торує наш шлях.

Я вдячний за той, що отримав.

Мусив його пройти навіть заради спілкування з людьми, які мені писали.

Бувало, ти – на межі.

І тут отримуєш лист.

І незрозуміло, звідки з'являються сили.

Листи – це допомога, підтримка, джерело натхнення.

Писали з Росії, Канади, Ізраїлю, Швейцарії, Німеччини зі словами: "Віримо, що ви витримаєте.

Боріться і тримайтеся".

Отримував і звичайні листи, в яких люди розповідали про своє життя: "Я – вчителька і чоловік мій – учитель.

У нас шестеро дітей, живемо на землі, маємо коня".

Були аркуші з дитячими малюнками.

Фізичне насильство почалося з перших секунд приїзду в Торжок.

Так званий прийом був жорстким.

Били ззаду, коли стояв обличчям до стіни.

Кинули на шпагат, били по ногах, у печінку, нирки, по голові.Катували за непокору.

За те, що постійно казав: "Доведіть мою провину".

Вони ж весь час повторювали: "Ты должен, ты обязан".

"Ні, – відповідав, – я винен лише батькам і Богу за своє народження".

"Ты уже здесь, а тут свои порядки", – казали.

"Мене це не стосується, покажіть хоч один пункт, де доведена моя вина, тоді будемо розмовляти".

Це ламало їхню свідомість – як це не підкорятися.

У ШІЗО теж били.

Одягали наволочку на голову, лупили по всіх частинах тіла – по п'ятах, вухах.

Поливали водою, застосовували електрошокер – ним дісталося приблизно 150 ударів по спині й ногах.

Так людину ламають морально, підпорядковують, принижують.

У в'язниці нерви стають оголеними.

На роковини загибелі Степана Бандери один учасник акції спитав: "Знаєте, що означає ваше прізвище?" Виявляється, балухи – це виразні очі.

Кажуть – диви, який балухатий.

Не знаю, чим займатимуся далі.

Є пропозиції.

Але важко визначитися, бо я працював на землі.

Фермерством займався не для заробітку, а для утримання сім'ї.

Роздольненський район називають "зоной рискованного земледелия".

Бо тарханкутська височина ніби й не висока – 100 метрів над рівнем моря, – але дощі нас завжди оминають.

Кажуть, на туманах вирощуємо врожаї.

Високими вони бувають раз на сім років.

Щоб розбудувати своє господарство, чотири роки працював у Ялті на будівництві.

Все, що заробляв, вкладав у землю – купував знаряддя, насіння.