Як виглядало українське село понад 100 років тому – унікальні історичні світлини

Вінницький художник Володимир Кізюк на своїй сторінці в соцмережі виклав у вільний доступ рідкісні історичні зображення українських краєвидів – надзвичайно цікаві й чіткі.

Пропонуємо повернутися в часі на сто років назад і навіть заглянути в обличчя селян-українців, імен яких не зберегла історія.

Можливо, деякі з краєвидів виявляться для вас рідними...

"Хочеться, щоб люди використали цей матеріал.

Ці листівки є історією та надбанням нашої Держави", – зазначив митець в описі до альбому.

Зверніть увагу: французькою – l'Ukraine, російською – "Малороссия".

А на цьому фото сірі воли – незамінні помічники українських селян, які майже зникли із сіл за сталінських часів.

Ще одна світлина дореволюційних часів – вітряки, що належали князям Кочубеям.

Вулиці після дощу в селі, звісно, хоч і болотисті, але особливий запах мають дикі трави, по яких найбільше любили ходити босоніж діти.

А це Запоріжжя – складно повірити, що лише за кілька десятиріч від цих хатин майже не залишиться сліду.

Сучасним людям, мабуть, складно уявити відчуття тогочасних людей, які після довгої розлуки переступали поріг рідної оселі.

Хати з-за тину виглядають стріхами, наче грибочки – накриті соломою.

А тин до самої води відгороджував шлях худобі до водопою від господарських угідь.

Пасовисько – звичне заняття для українських дітей і підлітків того часу.

Дітлахів відправляли пасти домашню птицю вже років із 6-7.

Молотили зерно ціпами.

Зжате збіжжя у снопах сушили, потім колосся розкладали.

Ударами ціпа зерно вибивалося із жорстких лусок колоса.

Його провіювали і відвозили до комор.

Відходи від обмолоту йшли на корм худобі, як і погано обмолочене зерно.

Косовиця – життєво необхідний ритуал для українських селян.

Люди їхали до покосів цілими сім'ями, і вставали до роботи ще вдосвіта: "Коси, коса, поки роса, а як роса додолу, то ми додому".

Ідучи влітку далекою дорогою, селяни знімали взуття і йшли босоніж – чи то щоб відчувати землю тілом, а може, просто берегли черевики, які на той час могли коштувати чимало.

Так збирали льон – пізніше з нього виготовлять нитки, ткатимуть тканину й шитимуть одяг.

А поки що це просто рослини.

Хата у рідному селі Кобзаря.

Хто знає – можливо, люди на цій світлині чи їхні батьки ще навіть пам'ятали родину Шевченків...

На "кутки" і зараз, наче сто років тому, ділиться чи не кожне українське село.

Кожен куток – відрізок вулиць, який впирався у степ – мав свою назву.

А тут минуло дитинство Миколи Гоголя (Рудого Панька) – так це село виглядало 1915-го, через 63 роки після смерті письменника.

Ці листівки – своєрідні "вікна", які допомагають зазирнути в інше реальне життя – те, яке описували історики й письменники минулого.