Я фізіологічно позбавлений почуття страху.
Це мінус – не маю чуття небезпеки.
Під час війни нас евакуювали на Урал.
Жили в селі.
Дивуюся, як миттєво дві міські жінки, мати й тітка Міля, пристосувалися до сільського побуту.
Завели свиней, курей.
Зітхали, що немає грошей купити корову.
Копали город, садили, пололи, прибирали, солили, завантажували льох, топили піч.
Ми, діти, навчилися рибалити і ходити по ягоди.
Сукні й кофтинки з Ленінграда мама вимінювала на борошно.
Гроші втратили всяку ціну.
Величезний вплив на мене справила книжка якогось Константинова "Карта розповідає" – про географічні відкриття.
Її текст визначив світоглядні інтереси на десятиріччя.
Лише за півстоліття, в Ізраїлі, я дізнався, що він – метеоролог, розстріляний десь на Кольському півострові.
Зрозумів: не Вічність, але Безсмертя досягається через книжки, які ти пишеш і впливаєш на свідомість невідомих тобі людей.
І живеш потім у них.
Був вихований в інтернаціоналістському дусі.
Але в зоні більшість політв'язнів виявилися націоналістами.
Спілкуючись із ними, відчув, що "свій народ" необхідний.
Надихають люди з ідеями, з принципами.
Немає таких у країні – немає і розвитку.
Як історик досліджував народників і народовольців.
Виявив, що всі вони починалися в Україні.
Побачив багато талановитих людей.
Відкрив, що це країна завбільшки з Францію, населення – як там, а рівень культури і впливу у світовій історії – непорівнянний.
Зрозумів трагедію народу, штучно обмеженого в розвитку.
Василь Стус – прокладач нових шляхів у поезії, творець нових гармоній.
Розширив межі поетичної мови, шукав слова в народних запасниках – словесних погрібцях, коморах, комірках.
Нещирість – не обов'язково брехня.
Частіше це відхід від реальних проблем.
Можна втекти в лірику, фантастику.
На 17-й зоні стикнувся з перевагами свого стада.
Там не було жодного єврея, їх уже перевезли на Урал.
Після прибуття з етапу до мене підійшов хлопець, повів у каптьорку до двох валіз із консервами: "Ось.
Це вам.
Майно єврейського народу".
Румуну Валерію Грауру валізи залишив Лассаль Камінський (політв'язень радянського режиму.
Входив до комітету, що сприяв репатріації євреїв в Ізраїль.
– Країна): "Приїде єврей – передаси".
Думці народу не раджу довіряти.
Він так думає, бо йому до цих проблем немає жодного діла.
Більшість черпають норми поведінки, ідеали зі спілкування з невеликим прошарком осіб, які володіють даром самостійного ставлення до світу.
Політв'язень Михайло Коренбліт казав: найважливіше на зоні – перестати боятися смерті.
Розмірковував: ну що вони можуть зробити? Найгірше – вбити.
Ну і що? Слава Богу, я вже прожив хороше життя.
Кохав прекрасних жінок, вони любили мене.
Завів чудових дітей.
Писав те, що мені подобалося і бачилося чесним.
Виховав учнів і заслужив дружбу чудових людей.
Що нового обіцяє майбутнє? У кращому разі – повторення того, що вже було і є.
Отже, нічого не втрачаю.
І я перестав боятися.
Ґебісти відчули це.
Ніби забули про мене.
Головне для в'язня – навчитися втрачати так, щоб від цього не псувався настрій.
А тоді додав незрозуміле слово "Польща".
За багато років, працюючи з генерал-лейтенантом Миколою Попелем, згадав цей факт.
Генерал спокійно поправив: "Область державних інтересів Німеччини і СРСР".
Усі навколо раділи, коли настав "мир із Німеччиною".
Боялися війни.
І нормально сприймали захоплення Кремлем чужих країн і земель.
Це вважалося нормою світової політики.
Мати, яка не була ні в партії, ні в комсомолi, вийшла з трамвая на зупинку раніше.
У магазині купила печиво, цукерки і вирушила на Фінляндський вокзал – пригощати червоноармійців, які їдуть на Фінський фронт.1958 року перестав бути радянською людиною.
Причиною стала справа Бориса Пастернака.
Читав його вірші і розумів: переді мною – геній.
Знав людей, які посміли назвати його "свинею".
Поважати цю владу вже не міг.
Дід, мамин батько, мав у Бешенковичах (тоді містечко у Вітебській області Білорусі.
– Країна) дві торгові точки з продажу газованої води.
У війну відмовився евакуюватися: "Все це більшовицька брехня.
Пам'ятаю німців по тій війні – інтелігентний, культурний народ".
На щастя –вижив у блокаду.
Найгірше у дворі вважалося зватися "ябедою".
"Жид" – друга за гіршістю кличка.
Натрапив на підшивку журналу "Світ пригод", де з номера в номер друкували "Грабіжників морів" Жаколіо (Луї-Франсуа Жаколіо, 1837–1890, французький письменник, мандрівник, етнограф.
– Країна).
Фіналу не було.
Півстоліття пам'ятав той незавершений сюжет.
Уже після розвалу СРСР знайшов томик на книжковому розвалі в Ризі.
Студентські повоєнні роки – найгірший час мого життя.
Гидко-глухе відчуття епохи.
Дресируючи євреїв, радянська влада забезпечила їм відносно легку пристосовність до передових суспільств світу – у Штатах, Німеччині, Ізраїлі.Коли людині нестерпно важко, вона шукає опори в тому, що незримо живе в душі і прокидається у час відходу від суєти – у Богові.Навчився читати 5-річним.
До війни модні були книжки про затонулі скарби.
Здавалося, автори в Союзі інстинктивно мріяли про несподівані багатства.
Про миттєву зміну в житті.Парторг запропонував вступити в Комуністичну партію.
Не розумів мене зовсім, вирішив спокусити як нормальну людину: "А коли вступите, поставимо питання про отримання вами квартири".
Я усвідомив, що мене купують, і обірвав розмову.
Ніколи не вступав у жодну партію.
Василь Стус міг залишитися поетом, тільки живучи так, як він жив.Ідея писати книжки виникла під слідством.
Зібралися ґебісти, прокурор читав справу, і я пожартував: "Мужики, ви опупіли – садити письменника в зону? Обіцяю: за кожен рік терміну напишу по книжці".
За перший написав "Місце і час", за другий – "Українські силуети", за третій – "Військовополонений секретар", за четвертий – "Подорож із Дубровлагу в Єрмак", за рік заслання – "Російське поле".
Заслання йде день за три.
П'ять книжок – і я розрахувався.
Страшенно боявся зустрічатися зі знаменитими людьми.
Раптом подумають: що Хейфецу від мене треба? А мені ніколи нічого не було треба.
Перепудився двічі у житті.
Бродського посадили вперше 1963 року.
Суд був у березні чи квітні, а я в лютому одружився.
Кохаю дружину, а тоді просто божеволів від неї.
Розумів: піду на суд – не повернуся.
Не пішов.
Вдруге – 1968-го, коли ввели війська в Чехословаччину.
Скрізь говорив, що про це думаю.
Але нормальна людина мала вчинити, як ті, що вийшли на Лобне місце з відкритим протестом.
Своє боягузтво компенсував згодом у статті.
Отримав те, що мав, – і поквитався з долею.
На першому допиті слідчий, щоб викликати мою прихильність, запитав: "Я можу для вас щось зробити?" Попросив дозволити подивитися у вікно, звідки видно будинок попереднього ув'язнення: "Усе життя про нього писав, а ніколи не бачив".
Він був шокований моєю наївністю.
Тим паче що я скоро побачив його зсередини.
Українці відкрили мені очі на мене самого.
У чому помилка націоналізму, який призводив до лих у XX столітті? Люди не хотіли вірити, що Богу потрібна кожна квітка в його саду.
Кожен хотів, щоб його була трохи кращою.
Українці навчили: немає недостойних народів і немає великих.
Так я усвідомив і себе як представника свого народу.
Оцінка життю в тому, яких дітей ти виростив.
Для моїх я – авторитет.
Це важливо.
В Ізраїлі отримав можливість бути тим, ким завжди хотів – корисним громадянином своєї держави.
Не міг бути ним у Росії.
Це завжди важко.
В Ізраїлі я весь час у дисидентах, як і належить людині мого складу.
Та в гіршому разі скажуть: він дурень.
Але ніхто не скаже, що він – чужий.
Влітку 1966-го народилася дочка, важко хвора – з пологового будинку винесла сепсис, золотистий стафілокок.
Дружині довелося сидіти вдома або тягатися по лікарнях.
Годувати сім'ю на шкільну зарплату я не міг.
Мусив би взяти півтори ставки уроків літератури у старших класах.
Це означало, що на творчість не залишиться ні сил, ні часу.
І я ризикнув: залишив школу і став літератором.
Бюрократично висловлюючись – бомжем.
Найцінніша радість – відчуття дивовижного таланту поруч.
Якщо тобі вистачає волі й мужності чинити опір, – можеш перемогти те, що виглядає нездоланним.
Державне будівництво, як і політика, – професія.
Керується правилами і законами, в яких треба розбиратися.
Важкий час у зоні – це зима.
На вічний тюремний голод накладається холод.
Мені дали чотири табірні зими.
Першу провів у слідчій тюрмі КГБ.
Там відносно тепло і працювати не треба.
Другу – теж у в'язниці, смикнули на "профілактику", для можливого вербування в стукачі.
Це роблять із "політичними" після половини терміну.
Третю зиму знову був у слідчій тюрмі – вже за новим слідством.
Лише четверту відпрацював у зоні.
Тоді відчув, чого вдавалося доти уникнути.
Чистий везунчик!Допускаю, що можлива брехня в ім'я ідеалів.
Тих, хто так пише, не засуджую.
Але сам на це не годжуся.
Моє знаряддя – правда.
Навіть якщо вона гірка і тягне душу вниз, на дно.
Без пролитої крові не було б народу.
Герої рятують його, навіть якщо виживають лише пристосуванці.
Герої воскресають у дітях і онуках тих, хто вижив.
І зберігають національне начало, вірніше за будь-які традиції і культурні цінності.Я з тих рідкісних людей, які можуть сказати, що прожили щасливо.
За матеріалами газет "День", "Дзеркало тижня", Радіо Свобода та книжок Михайла Хейфеца.