Українські кіборги: згадаємо всіх, вічна вам пам’ять, Хлопці!

"Вас вже кілька днів запитує одна жінка, просить дати ваш мобільний.

Вона живе в сусідньому під’їзді", - зупинила мене консьєржка.

"Звичайно", - дозволила я.

"Я - Світлана Яцина.

Мій син Женя загинув в ДАП.

Я хочу забрати Його тіло...", - голос незнайомої жінки з сусіднього парадного свідчив, що війна тут, вже в нашому печерському будинку, навіть якщо хтось воліє цього не помічати, робити вигляд, що це десь далеко.

Я белькотіла, що, можливо, він живий, наївно намагаючись підтримати.

Пані Світлана розповіла, що росіяни зняли тіла наших загиблих і безперервно крутять їх по своїм помиєчним пропагандистським каналам.

І її мета - забрати сина..

Був січень 15-го року.

Потім весь час думала, що, можливо, ми з Женєю перетиналися колись в дворі будинку, коли він йшов на лекції в університет, а я на роботу.

Блискучий лінгвіст з кількома мовами, хлопчик з інтелігентної родини, він був мобілізований і взяв повістку, не втік.

Вже потім я познайомилася з хлопцями і жінками, які з ним служили.

Й завжди, коли буваю в Костянтинівці, заїжджаємо на місце дислокації бригади, де є маленька капличка і стіна пам’яті з їх Іменами.

Пані Світлана ще згадувала, як Женя дзвонив їй напередодні нового року, що знайшов десь костюм Діда Мороза, й пішов в дитячий будинок на лінії зіткнення вітати малих, й щасливо сміявся, що це був найкращий день там, й що залишилося кілька тижнів в армії, й він повертається додому.

Ми й досі живемо на вулиці Московській..

А я називаю наш будинок будинком Жені Яцини.

Згадаємо всіх.

Кого знали, про кого дізналися..

Вічна вам пам’ять, Хлопці.

Мужності і сил вашим батькам і рідним.

Нам, як країні, теж мужності і сил - не зрадити вас і пам’ять.

Не надоедаем! Только самое важное - подписывайся на наш Telegram-канал.

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов.

Мнение редакции может отличаться от авторского.