"Після перегляду деяких вистав розумієш, що цеглина просто так ні на кого не падає" - актор Орест Пастух

Актор театру й кіно, колишній головний режисер Хмельницького музично-драматичного театру імені Старицького, нині актор столичних "Золотих воріт" - Орест Пастух відзначає, що сучасний український театр живе "в постійному шпагаті".- Кінчиком пальця однієї ноги торкаємось ще Театру корифеїв, а іншим – сучасних європейських вистав.Говоримо з Орестом Пастухом про те, чим театр в Івано-Франківську відрізняється від столичних сцен, про сучасні виражальні засоби, а також про молодих режисерів, які розвивають сферу зараз.- Я виріс на провінційному театрі минулого – пам'ятаю його таким "махровим" пострадянським, у який приходили вчитись, чемно споглядати, як на кафедру. Сиділи всі в рядок, рівненько, ніби щойно сховали в кишені партбілєти.Коли обласний Франківський музично-драматичний театр очолив Ростислав Держипільський у 2008, почав робити апгрейт, був людиною нового часу – молоде покоління. Тоді поставив "Солодку Дарусю" за Марією Матіос, "Шлюху" за Винниченком. Поряд із тим на базі театру існував фестиваль "Прем'єри сезону", на які з'їжджались театри Волині, Закарпаття - приїздили з Рівного, Тернополя, Чернівців, Ужгорода. У них була інша естетика вистав – такі собі 1980-90-ті. Публіка була постійною, квиток на вистави в 2008-му можна було купити за 30 гривень. Чітко пам'ятаю момент, коли час раптом як здурів і понісся вперед. Це був 2014-й, коли стався Майдан, почалась війна. Тоді все в країні почало мінятись і все навкруги ніби постаріло – увесь театр постарів: режисура, вистави, засоби. Все швидко й раптово стало зношеним – і потребувало змін.Чітко пам'ятаю момент, коли час раптом як здурів і понісся вперед. Це був 2014-й, коли стався Майдан, почалась війнаПісля 2014-го глядачі апґрейтились разом зі сценою – зараз театр став глядачу особливо потрібен, він шукає різного, нового. Хоча у провінції й досі є частина публіки, яка хоче шаровари – не може побачити класичний текст української літератури в джинсах, матюка на сцені, і навіть не прагне аналізувати, чи він там доречний.Сучасний театр це провокатор? У нових виставах часто використовують яскраві засоби, хайп.- Передовсім це майданчик для діалогу, де ми можемо говорити щиро. Сьогодні театр – це місце розваг, яким він був до революції 1917-го. Просто розвага може бути різною. Хочу музичну – йду в оперу і дивлюсь "Чарівну флейту", хочу інтелектуального – йду на глибокі вистави сучасних авторів, якщо хочу просто відпочити – йду на комедію Рея Куні.Фішка не в засобах – а для чого їх використовують. Можна показувати трешові картини, світити глядачам в обличчя і матюкатись у залу – і не добитись нічого, окрім роздратування. Іноді глядач до кінця вистави залишаєшся із відкритим запитанням "Епатажно, але нашо. Що це мені має сказати?"Хайпом, наприклад, користуються режисери Максим Голенко і Стас Жирков, але в них є чітке знання головного меседжу. Вони розуміють висловлювання, яке цього вечора будуть транслювати, чітко його дотримуються. Окрім форми там завжди буде зміст.Іноді глядач до кінця вистави залишаєшся із відкритим запитанням: Епатажно, але нашо?Ти часто граєш у п'єсах Максима Голенка. У чому "фішка" цього режисера?- У героїв Максима Голенка (режисер театру й кіно, головний режисер незалежного Дикого театру, поставив близько 40 вистав у різних містах України – Gazeta.ua) йде війна з усім дном світу за високе. Боротьба часто супроводжується нижніми вібраціями. Герой Голенка прагне світлого ідеалу, але вигрібає свої Авгієві конюшні. У 2008-му грав у його Boa constricttor за Франком, який поставили у Коломийському драмтеатрі. Це історія єврейського хлопчика з родини, яку покосила холера. У героя не було нічого, щоби він вижив в страшні роки, але мав шалене бажання жити й мрію заробити багато грошей. Згодом мрія здійснилася, але не принесла йому нічого доброго. Таку ж боротьбу з усіма веде мій герой Валеон Барон з недавньої прем'єри Дикого театру "Червоне, чорне і ще раз червоне" Голенка - про події на Слобожанщині 1920-хх. Махновець, романтик Валеон прагне такої України, якої ще навіть ми не можемо зрозуміти, а він вже знає, якою має бути успішна, розвинена держава. Але на заваді йому стають то неосвічений народ, то комуністи. Вистава безпосередньо стосується нашої теперішньої історії. Досі не можемо дати собі ради з вектором, яким має рухатись Україна. Стосується нинішніх невияснених контекстів, над якими примушуємо замислитись глядача. Ким був Нестор Махно, що нам принесли його ідеї, що вони нам могли дати – а може це й був би наш шлях.Культура мусить бути продуктом на експортМаксим Голенко – один із тих молодих режисерів, які возили українські вистави до Магдебурга. Ставив "Вій.2.0". Німці знайомились із тематикою, відкривали нас. Ми ж не відкриті для світу, але й для себе також. Культура мусить бути продуктом на експорт. Не може ставати чимось таким, що дістаємо по вихідних із шафи, милуємось і ховаємо назад. У нас є, що показувати. Гурт ДахаБраха об'їздив уже весь світ, кльовий продукт, за який не соромно. Театр теж може бути експортним. Це показав ще на початку 2000-х Андрій Жолдак, за вуха витяг український театр із 1900-х і притягнув у 2004. Згодом опинився в Німеччині.А Стас Жирков, у чому його особливість?- Стаса Жиркова (колишній головний режисер театру "Золоті ворота", зараз очолює столичний театр Драми й комедії на Лівому березі, у 2017-му отримав звання Заслуженого артиста – Gazeta.ua) сприймаю як Патріка Зюскінда в українському театрі. Часто його вистави побудовані довкола космосу однієї людини, з яким вона на якомусь етапі не може дати собі ради. Герої Жиркова майже завжди трагічні. Описати вплив цього режисера на глядача можна як "легкість глибини". Таке відчуття виникає, переглядаючи вистави "Любов людей", "Вона його любила". Жирков підходить до питання просто - зі стьобом і жартами, а потім непомітно підштовхує до глибокої проблематики. Після перегляду таких речей точно усвідомлюєш, що цеглина просто так ні на кого не падає.Граю в його виставі "Отелло". Коли ставили її у січні 2019-го, усвідомили, наскільки театр пов'язаний зі своїм глядачем. Спектакль побудований на інтерв'ю, які записували на вулиці. Зустрічались із людьми й питали, що вони думають про Уляну Супрун. Неоднозначне сприйняття її в суспільстві стало поштовхом до цієї вистави, предметом конфлікту. Піднімаємо тему людини, яку судять не за її професійними якостям, а наприклад за зовнішністю.Після перегляду деяких вистав точно усвідомлюєш, що цеглина просто так ні на кого не падаєМи, люди театру, знаходимось по той бік рампи, варимось у власному соку, у своєму світі – часто не розуміємо, що між нами із глядачем може бути не пів метри, а ціла прірва у поглядах. Побачили наскільки різнобарвні думки про політичні речі в нашій країні."Отелло" – актуальна і після зміни влади. Показуємо про Україну сьогодні, про інформацію, яку ми споживаємо, про політику.Коли зрозумів, що станеш актором?- До сцени звик з дитинства. Займався музикою, танцював у ансамблі "Косівські візерунки". Із цією фольклорною історією їздив на перші гастролі в Польщу. У старших класах школи почав відвідувати місцевий клуб інтелектуалів, які збирались при косівській бібліотеці на модну тоді гру "Брейн-Ринг". Була така собі андеґраундна публіка, яка читала книжки, мала смак в літературі. Зустрічав із ними новий рік, саме був у 11 класі. Хтось із клубу перепитав, куди планую вступати, сказав: "Тобі - на театральний". Я планував іти на істфак.За ту новорічну ніч багато передумав, прийшов і сказав мамі: "Буду вступати на актора". Часи були тоді важкі в плані фінансів, мама подумала і висунула одну умову: "Візьмуть на бюджет – без питань". Тож пішов на свій страх і ризик, але таки вступив. Про театральне мистецтво майже нічого не знав – приїхав до Франківська як Фрося Бурлакова підкорювати велике місто.У "Червоному, чорному і знову червоному" ти втілив інтелігента, інтелектуала 1920-хх. Кого вважаєш сучасним інтелігентом?- Ця форма дуже змінилась і образ інтелігенції дуже змінився. Живемо в епоху кризи інтелектуалів. Не набирає письменниця Оксана Забужко стільки ж лайків, як дівчата в ТікТоку, роблячи дивні речі. Для мене перемога діючого президента стала лакмусовим папером, зрозумів, що я насправді варюся в своєму вузенькому казанчикі зі своїми людьми.Приїхав до Франківська як Фрося Бурлакова підкорювати велике містоЛякає момент – коли спілкуюсь із людьми меншими, то бачу прірву між нами – принципові питання, які обговорюємо з однодумцями – їх не хвилюють. Нещодавно говорив із молодим знайомим. Питав мене: "А що то ви Україна-Україна, а нашо нам та незалежність. Може, дійсно ліпше бути при комусь". Питаю: "Якою системою цінностей ти оперуєш, кажучи, що маємо дружити зі східним сусідом. Що там? Цінність життя на високому рівні, гуманізація, там людина хто?". Не зміг дати відповідь, а він – майбутнє. Маю питання: де він учився, чому він такий? Чому у 2020 в Україні слухає "Варавайки".Так само маю питання до сучасних націоналістів, які рвуться до влади. Володію українською мовою, ношу вишиванки, вірю в українського Бога, ходжу в церкву – що нового вони мені можуть мені запропонувати? Те, що використовують як інструмент – вже маю вдома. Хочу вже іншого – українського економічного дива. Розумію, що без нього Крим і Донбас не повернуться.Що вважаєш основною причиною такого прірви у ставленні до своєї держави?- Війна й політичний бардак через незнання власної історії. Потрібно зробити апгрейт вчителів, коли діти не люблять історії – це проблема викладача. То саме українська література, вчився ще за програмою, де основні акценти робились на страждання народу. В інституті вже довелось переосмислювати певні твори – і розуміти, наскільки поверхово їх викладали. Чомусь в школі мені не розповідали, що всю Лесю Українку треба читати через невимовний фізичний біль, бо писала вона в ті моменти, коли в неї відмовляли нирки. Тому герої її драм – всі ефемерні, повітряні, бо ще не на небі, але вже над землею. Акторам майже нереально передати цей пограничний стан. Урок про Лесю починався з того, що вона – інвалід, одразу вішали ярлик. А Леся в українській літературі була тою, ким Курбас був для театру – обидва намагались заповнити прогалини, пройти шлях, який українська культура не могла пройти історично.Вистава "Мудак", яку поставили в "Золотих" наробила галасу ще до прем'єри. Про що вона?- Показали майже бредберівський світ (Рей Бредбері – американський письменник-фантаст, автор роману-антиутопії "451° за Фаренгейтом" – Gazeta.ua). Людство контролює свої емоції, намагається мислити гіперпозитивно. На повірку це все велика омана, оскільки людина і через 200 років лишається людиною. За відповідних умов намагалась підкорити, принизити, знищити собі подібних.Граю екополіціянта, який захищає ліси. Відстоюючи світлі ідеали, не замаслююсь над засобами боротьби, які бувають жахливими. Мій - персонаж фанатик, не усвідомлює того, що вішаючи ярлик на інших, не бачить себе зі сторони. Це доводить до катастрофи.П'єса написана у стьобній формі. Нагадує серіал "Чорне дзеркало", сучасні фільми про недалеке майбутнє. Це мікс, який вміщує актуальні новини, транспоновані в майбутнє з наведенням містків у сучасність. Містить натяки на коронавірус, інші гучні події сьогодення. В якийсь момент у гіперпозитивному світі майбутнього розповсюджується страшна епідемія суму. Її заносить українець, який куштує м'ясо депресивного дельфіна у Кирилівці, на Одещині. Епідемія стає тотальним лихом, сум у світі майбутнього не допускається, він дає певну чутливість і людськість.На дітей впали всі ці травми з вихованням, якимись постулатами, які вже не працюютьУ "Золотих воротах" також граєш у виставі із назвою, яка дуже інтригує - "Родина патологоанатома Людмили". Які там меседжі?- Вистава – дослідження сімейних стосунків, зв'язку поколінь між собою. Показуємо про бунтарство всередині однієї родини, як одне покоління травмує інше, що з цього виходить. Чи маємо ми право казати нашим батькам, що вони згубили цю країну? Чи мають наші батьки право сказати "Гаразд, ми прос***али, то давайте ви її будуйте"?Часто процеси, що відбуваються в країні, можна простежити на одній сім'ї. Нова людина несе в собі сліди попередніх епох. Так, прабабусю хтось зґвалтував, бабуся вирішила про це мовчати, а батькам було комфортно за "совєтів", бо їх прикормили. Тож на їх дітей впали всі ці травми з вихованням, якимись постулатами, які вже не працюють.Розуміємо, що не можемо йти далі, бо кожні попередні покоління один одного "тримають за хвіст". Найбільш неоднозначне питання постає з тим самим ґвалтівником – важко зрозуміти, чому прабабуся й бабуся готові кидатись на нього з обіймами і не здатні ніяк відпустити.Фішка глибоких сучасних вистав у тому, що буде відбуватись у глядацькому залі, а тоді після виходу з неї. Коли виходив з прем'єри вистави Тамари Трунової "Погані дороги" про війну на Донбасі, побачив хлопця з дівчиною, які мовчки стояли й дивились перед собою на стіну.Зрозумів, що це, видно, жителі зі сходу України.Незабаром виходить картина Червоний. Без лінії фронту про УПА. Чи часто доводилось чути про "черговий" історичний фільм, яких "і так знімають забагато"?- Скільки є російських фільмів про Другу світову? Вже про що лиш там не говорили, навіть про німців, закоханих у росіянок. Вони от висказались, а ми стільки ще не сказали про свою історію 20 століття. Тож потребуємо ще багато історичного кіна. Завдяки Василеві Шкляру у нашому кінематографі лиш почала відкриватись тема Холодноярської республіки. Проте лишаються суттєві прогалини. Не відкрита персона Симона Петлюри, причини вчинку героїв Крут, попри те, що вийшла картина-екшн. Не розкриті причини, чому уряд УНР не зміг дати ради при владі у 1917-му. Не переоцінений Володимир Винниченко, не до кінця відкритий Андрей Шептицький, шестидесятники, Алла Горська.І бажано, щоби в біографічному фільмі на історичну тематику в Україні було видно справжню людину - з крови, сперми, бажань, помилок, неоднозначностей. Американці знімають про принцесу Монако Грейс Келлі, відкриваючи всю придворну брудну білизну. Там бачимо живих людей з проблемами. Коли наші знімають про знакових персон – вони якісь цнотливі, всі за високу ідею вмерли.Хочу бачити справжню людину - з крови, сперми, бажань, помилок, неоднозначностейЯкі телевізійні проєкти назвав би вдалими?- Коли подивився серіал про Кайдашів за сценарієм Наталі Ворожбит (серіал "Спіймати Кайдаша" створений у 2019-му за мотивами повісті Івана Нечуя-Левицького із перенесенням дії в сучасність – Gazeta.ua) – історія мені боліла. Чи зрозуміємо ми про себе щось із того, що треба в собі змінити. Якщо не поміняємо – нікуди не рушимо. Мені дуже шкода героїв, не знаю, хто винуватий, що їм не було можливості показати інше життя, яке могли би прожити. Така собі історія без вини винних. Але там гарний відкритий фінал. Я побачив його для себе так, що Лаврін (молодший син Кайдашів, за сюжетом серіалу пішов воювати на Схід. – Gazeta.ua) мусить повернутись, а Омелько (старший Кайдаш, батько Карпа і Лавріна – Gazeta.ua) мусить його дочекатись. Саме коли він повернеться – історія піде по-іншому. Якщо того не буде, тоді треба накриватись кришкою гробу, бо залишимось жертвами тієї ж круговерті.Знаю, що ти віруюча людина. Чи мав колись кризу віри, як вийшов із неї?- Віра дає мені певний ґрунт, який дозволяє твердіше триматись на землі. Був переламний момент в житті, коли запитував себе: "Він є чи нема? У Нього вірити чи не вірити?" Усвідомив тоді: життя штука непередбачувана – ніколи не знаєш, як і що складеться, тому ліпше я віритиму в Бога, аніж не віритиму ні в що.Орест Пастух зіграв у історичному бойовику "Екс", заснованому на реальних подіях, що відбулись у 1930-хх на Галичині. Втілив члена Української військової організації (УВО), який брав участь у пограбування пошти. Акцію організували, щоби здобути кошти на діяльність націоналістичного підпілля. Вона набула розголосу і стала однією з найгучніших інформаційних перемог націоналістів у міжвоєнній Польщі.