"Ми так чекали, що ти приїдеш, а ти повернувся неживий" - два села на колінах прощалися з десантником

У суботу 13 лютого на Полтавщині попрощалися з українським військовим 36-річним Олександром Глушком. Загинув від ворожої снайперської кулі 11 лютого на позиції 81-ї ОМБР поблизу села Зайцевого Донецької області. Тіло загиблого десантника привезли до Полтави пізно вночі. На кордоні Полтавщини сумну процесію зустріли місцеві атовці, представники ветеранських організацій. Колоною проїхали до Свято-Успенського кафедрального собору. Там архієпископ Федір відслужив коротку поминальну службу. Труну на ніч залишили у храмі, священики читали всенощну.О пів на десяту ранку на похорон до собору зійшлися понад півтори сотні людей. Принесли багато квітів. Поки архієпископ Федір звершує чин похорону, рідні Олександра стоять поруч із труною.Провести військового в останню путь приїхали побратими та представник командування бригади, в якій до останнього подиху служив солдат Олександр Глушко.– Сашко був дуже порядним. Вражав своєю простотою, завжди готовий допомогти. Ніколи не уникав завдань, які б небезпечні вони не були. Першими на війні гинуть ті, хто не ховається за спинами друзів. Олександр загинув, коли обладнував позицію. Її треба було підкрипити щоб була безпечніша для його товаришів. Такі роботи, звичайно, ризикові. Саме під час дообладнання позицій ворожий снайпер здійснив прицільний вистріл. Поцілив Олександру в спину. Куля пройшла навиліт з грудей. Поранення не залишало шансів на життя, – розповів заступник командира 5-го батальйону тактичної групи 81-ї аеромобільної бригади майор Петро Гоц.Олександр Глушко прийшов служити в ЗСУ в 2019 році. Уперше вийшов на виконання бойових завдань в зоні ООС на початку минулого року в Луганській області. Служив у складі зведеної ротно-тактичної групи на посаді водія-електрика інженерно-саперного взводу. У бойових виходах виконував завдання стрільця – людини, яка спостерігає і не допускає проходу противника до позицій українських військових.– Ми зараз виконуємо завдання у вигляді ротаційних виходів. Пів року виконуємо бойові завдання, пів року відпочиваємо і готуємося до нового виходу. Два місяці тому він прибув у зону виконання завдань. Це був його других вихід, – пояснив майор Гоц.До Полтави приїхав провести побратима в останню путь його бойовий товариш, старшина ЗСУ 5-ї десантно-штурмової бригади Олександр Климчук.– Я Олександра знав як свого найближчого побратима, друга. Неодноразово пліч-о-пліч виконували бойові завдання, багато спілкувалися. Він був дуже ввічливим і позитивним. Щоб ми не робили – чи готувалися до бойового виїзду, чи облаштовувалися на полігоні – він завжди допомагав. Чи то підлаштувати БМП, щоб вона виїхала в найкращому робочому стані, чи злагодити особовий склад. Бо ми, як старші за віком, завжди робили так, щоб молодші йшли за нами. Якщо їх добре налаштуєш, вони добре виконають бойові завдання. Олександр був такою людиною, на яку завжди можна було покластися, – каже старшина Климчук. Коли панахида завершується, труну вкривають жовто-блакитним прапором. Кадети урочисто виносять її з храму. Попереду майбутні військові несуть хрест, портрет і траурні вінки. Люди на вулиці стають живим ланцюгом та опускаються на коліна.Об 11-й годині на площі перед Полтавської облдержадміністрацією відправляють громадянську панахиду. Попри сильний мороз та заметіль, більше сотні полтавців прийшли віддати останню шану українському воїну.Майорять державні прапори в руках кадетів, труна стоїть перед сходами до будівлі. З колонок лунає "Пливе кача" та державний гімн України.Заступник голови ОДА та представник командування частини виголошують короткі промови.Майор Петро Гоц вручає дружині загиблого Анні Глушко Грамоту пошани і скорботи від імені головнокомандувача ЗСУ.Прощальна черга до труни вишиковується у велике коло. Люди вервечкою проходять, кладуть квіти, торкаються труни. Плачуть, хрестяться, низько вклоняються. Військові віддають честь.За годину під "Пливе кача" кадети з траурними червоно-чорними пов'язками на рукавах урочисто виносять труну з тілом з площі до катафалка. Люди навколо стають на коліна.Скорботна автоколона в супроводі поліції та машини "швидкої" вирушає з Полтави до малої батьківщини загиблого військового.Народився Олександр Глушко у селі Рунівщина Полтавського району, закінчив там школу. До того, як стати військовим, працював у селі в фермерському господарстві. Жив із родиною в рідному селі. Разом з дружиною Анею виховували двох дітей. Зараз сину Євгену 11 років, доньці Лізі – 9. Останнім часом жили в Полтаві. В селі живе мати Світлана Григорівна, до якої приїжджали на гостини, разом з молодшою донькою.– Востаннє в село приїжджав у відпустку влітку. Довго був, приїхав разом із дітьми. Знаю його з дитинства. Тоді не дуже спілкувалися – він на 6 років старший од мене. А потім наші з ними діти пішли а один клас, поки вони тут з дружиною жили. Діти росли разом, ми дружили родинами. Шашлики разом смажили на свята, – розповідає, витираючи сльози, сусідка Ганна Ганчин.Вона разом з односельцями годину стояла обабіч дороги на морозі, щоб віддати земляку останню шану.– Люди зійшлися о 12-й годині. Ніхто нікого не збирав спеціально. Прост ми його знаємо і поважаємо. Дізналися, що сталося і коли похорон. Тому вийшли, щоб стати живим ланцюгом. Маємо провести його в останню путь достойно, як героя, - каже мешканка Рунівщини Галина Бондар.- Їдуть! – гукають від повороту.Кількадесят людей стають на коліна у сніг і схиляють голову, коли повз проїжджає мікроавтобус із табличкою "Ритуальний" на склі. За ним у колоні повільно рухаються легковики з прапорами бойових частин та автобуси із військовими.У селі заїжджають до батьківського обійстя – на вулицю 40-річчя Перемоги. Труну заносять на подвір'я, встановлюють на лаву, відкривають кришку.Священик відспівує, люди нерухомо стоять між деревами. Коли батюшка завершує та пропонує підійти попрощатися із тілом, налітає раптовий порив вітру. Розхитує траурні вінки, зрушує кришку труни, що обперта об стовп, здіймає вихор снігу. Жінки починають плакати.– Саша, вставай. Не кидай нас, не йди! Ми так чекали, що ти приїдеш, а ти повернувся неживий! – голосить Світлана Глушко та гладить обличчя сина.Односельці та близькі вервечкою проходять повз труну. Торкаються тіла, складають квіти. Потім кадети вкривають труну прапором, окремо забирають оберемки червоних троянд і гвоздик. Траурна процесія пішки вирушає з двору до кінця вулиці. Військовий оркестр грає жалобну мелодію. На повороті труну ставлять у катафалк.Люди сідають по автівках та вирушають на цвинтар до сусіднього села Петрашівки за 2 км від Рунівщини. Звідти родом батьки Олександра. Всі рідні поховані всі на петрашівському сільському цвинтарі.Колона, що повільно тягнеться за катафалком, складається з пів сотні легковиків. Їдуть через сніговії поміж полів. Коли звертають до Петрашівки, місцеві стають на коліна та схиляють голову, шануючи земляка. До цвинтаря люди йдуть пішки.Могилу Сашка викопали на краю кладовища, поруч із батьковою – Віктор Олександрович помер 11 років тому.Труну ставлять на підставки, напівколом стають близькі та односельці. Майор Гоц виголошує останнє слово. Урочисто передає родині загиблого військового маруновий берет десантника та пам'ятний український прапор.Священик виголошує останні молитви, завершує ритуальні дії. Запрошує присутніх востаннє попрощатися. Першою підходить та цілує тіло бабуся померлого, за нею інші родичі. Анна Глушко низько схиляється над тілом, обіймає чоловіка востаннє і стоїть так деякий час. Рідні відводять її, тримають під руки.Коли четверо односельців опускають труну на біло-блакитних рушниках у могилу, лунають постріли військового салюту. Оркестр грає гімн України.З цвинтаря люди розходяться мовчки невеликими групами, автівки роз'їжджаються поодинці. Поминки організували в актовій залі Рунівщанського сільського клубу. Столи накрили на 150 людей. У вестибюлі світлину Олександра Глушка прикрасила штучними червоними маками. Поруч запалили білу свічку.13 лютого у Львові попрощались із 90-річною Ольгою Горинь – колишнею бранкою ГУЛАГу, українською дисиденткою, діячкою ОУН-УПА, мисткинею та дружиною правозахисника й одного зі засновників Української Гельсінської групи Михайла Гориня.Незважаючи на холодну погоду, провести в останню путьгромадську діячку прийшли рідні, друзі, представники місцевої влади та небайдужі львів'яни.