/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F64%2F8770235bc031da3e6168e74a156a20d4.jpg)
Церкви змусили передавати майно державі
17 травня 1919 року більшовики оголосили про націоналізацію усього церковного й монастирського майна.Рішення ухвалили на підставі Декрету про свободу совісті від 2 лютого 1918-го. У ньому зазначалося, що все майно чинних церковних і релігійних товариств мало стати народним надбанням. Самі товариства не могли володіти власністю, адже не мали прав юридичної особи.Будівлі й предмети, призначені для богослужіння, могли віддати в безплатне користування відповідним релігійним громадам лише органи місцевої або центральної влади.Загалом декретом проголошували відокремлення церкви від держави й школи від церкви. Забороняли надавати будь-які привілеї через віросповідання та здійснювати примусове стягнення коштів на користь церковних установ. Вірянам забороняли ухилятися від виконання громадянських обов'язків і скасували всі релігійні клятви.Громадянам дозволили сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, а також дозволили вільне виконання релігійних обрядів.Цивільній владі передали ведення актів цивільного стану - записи шлюбів і народжень.З часу ухвалення декрету розпочалася хвиля гонінь та арештів священників, що вилилося в пряме протистояння більшовиків із вищим православним духовенством, зокрема патріархом Тихоном.Під націоналізацію 1919 року потрапили землі церков і монастирів з усіма будівлями, "живим і мертвим інвентарем". Водночас жодних чітких указівок, як саме її проводити, більшовицькі керівники не прописали. Часто "революціонери" розуміли процес по-своєму, що призводило до вбивств священників і значних погромів у храмах. З роками громадянської війни ці явища набирали все більших обертів.Гетьман Української держави Павло Скоропадський узаконив автокефалію Української православної церкви 12 листопада 1918 року. Виходив з твердження, що в незалежній державі має бути власна церква.У ті часи за незалежність від Московського патріархату виступали миряни й частина духовенства. Спротив чинили вищі ієрархи, переважно єпископи-росіяни. Вони заперечували автокефалію, утім погоджувалися на обмежену автономію від Москви. Центральна Рада майже не надавала підтримки прихильникам автокефалії, не бачила в них союзників державотворення. Питання стали другорядними й під час війни з більшовиками.Захопивши владу 1918 року, гетьман Павло Скоропадський підписав Закон про тимчасовий державний устрій України, що визнавав православну віру головною. Повну незалежність церкви заперечував. Підтримав автономію за умови нерозриву з Москвою й Московським патріархом.

