Немає ані минулого, ані майбутнього

Річниця Незалежності держави більше нагадує не день народження, що відзначає окрема людина, а новий рік, який настає для всіх громадян. Свято, коли важливо не лише підбивати підсумки минулого, але й з надією дивитися в майбутнє. На тридцятиріччя української Незалежності «Детектора медіа» попросив медійників зазирнути вперед ще на десять років. І написати листа на сороковий ювілей нашої держави. 

Що станеться з суспільством, екологією, культурою, технологіями? Як зміняться медіа? Чи/чим закінчиться війна? Якою буде Україна у 2031-му році? 

Ми вже публікували есеї власної кореспондентки в Україні «Новой газеты» Ольги Мусафірової,очільника Центру журналістики Київської школи економіки Андрія Яніцького. Сьогодні ж читайте лист у майбутнє співзасновника Громадського радіо Андрій Куликова. 

Сподіваюся, 2031 року ви не писатимете листів у майбутнє. Адже майбутнього насправді немає: щойно воно настає, то перетворюється на сучасність; принаймні для тих, хто, можливо, читатиме це 2031 року, моє майбутнє – сучасність. А я – минуле. І ті люди більше покладаються на власний досвід, аніж на роздумування з минулого. А тому який сенс писати такі листи? Хіба що тому, що через «Детектор медіа» можна долучити до своїх сподівань більше людей. Так от, сподіваюся, що 2031 року саме в «Детекторі медіа» тодішні колеги прочитають щось із мого допису.

Як надійно перекласти відповідальність за своє недороблене на поразки минулого чи перемоги майбутнього. От же ж не міг чи не можу зробити більше, бо історичних передумов не створено. Або залишу більше на майбутнє, бо такі справи доцільніше робити добре підготованими. Немає, немає ані минулого, ані майбутнього. Є сучасність і те, що робимо саме цієї миті. І щоб гірко не шкодувати в майбутньому про змарноване минуле, працюймо зараз. Як? Ну от, наприклад, можна написати листа в майбутнє. І знову пересвідчитись і довести, що майбутнього немає – бо і цей лист у сучасність.

Про що говоритимуть (говоритимемо?) 2031 року? Та про те, про що говорили і 2013 року. І про те, про що говоритимуть 3201 року. І про те, про що говорили 1032 року. Хіба ж не обговорювали тоді заснування міста Юр’їв, яке потім набуло відомості як Біла Церква? Хіба не обговорювали, що в великого князя Ярослава народилась дочка Анна? Та й обговорення здобуття Червенських городів, певно, 1032 року ще не вляглось. Розвиток, рід, оборона свого і загарбання чужого, гроші, погода – так, погода! – про що ще говорять люди, хоч ти їх заганяй у всі соціальні мережі поспіль. І журналістика наша 2031 року буде така сама, як 2021, і навіть вигадка про те, що громадянська журналістика почалася із соцмереж, не буде остаточно спростована. А тому робімо якісну журналістику зараз, то й буде вона і надалі якісною і не такою залежною від пасток, створених буцімто розширенням можливостей.

А якою буде Україна 2031 року? Вона буде. Насправді вона вже є. Така, яку робимо ми, виборюючи і обстоюючи свій вибір, і поступаючись, і помиляючись, і доводячи власну слушність, і визнаючи слушність тих, з ким спершу не можемо (не хочемо) погодитись, і вранці, і влітку, і вдень, і взимку, і вночі, і будь-коли, і в усі можливі чесні способи.

А для того, щоби Україні була цілісною і незалежною, потрібно, зокрема, вконституювати національно-територіальну автономію кримськотатарського народу і утворити керівні органи цієї автономії (в екзилі). І щодня послідовно вести справу до того, щоби оте «(в екзилі)» прибрати з назв, бо коли законна влада повертається на свою територію, вигнання вже нема. Чи станеться це до 2031 року? Гарантії немає. Але що раніше припинити бездіяти, то швидшим і впевненішим буде повернення.

Хто не згодні, що цей допис є есеєм, можна, поміж іншого, написати лист про це, тільки не в майбутнє, а в цілком конкретну сучасність. Наприклад, на е-адресу akulykov@yahoo.com. А у соцмережах мене не знайдете, бо це мій маленький особистий внесок у кращу сучасність України.

Фото: архів ДМ