Вивчив українську і знайшов дружину у Львові: як американець став дияконом УГКЦ

Каліфорнійський греко-католик Пилип Ґілберт вже кілька років живе у Львові.

Його часто можна побачити у складі крилосного хору “KLIROS”.

За короткий час Пилип вивчив українську, а у травні одружився із українкою Христиною, яка також є хористкою у хорі “KLIROS”, передає Величний Львів.

Нововисвячений диякон зізнається, що майбутньої дружини не шукав, а просто поклався на Божу волю, адже були думки і про монаше життя.

Цікаво, що Пилип не перейшов у греко-католицизм, а був охрещений в УГКЦ.

Його батьки, свого часу, свідомо прийняли рішення приєднатися до Греко-Католицької Церкви.

Відтак храм при монастирі Преображення Господнього УГКЦ у США став духовною пристанню, де зі своїми 5-тьма дітьми вони знаходили мир і поринали у світ молитви.

Ексклюзивно у ефірі “Радіо Воскресіння” журналісту Тарасові Бабенчуку, диякон Пилип Ґілберт розповів про шлях до УГКЦ в Каліфорнії, навчання на священника у Львові, любов до літургійної традиції та спілкування з монахами.

А також повідав про те, як, співаючи у хорі, знайти добру дружину.

-Почнемо з того, що Ви належите до Чиказької єпархії, так, але проживаєте зараз у Львові? Ви нещодавно стали дияконом, якщо не помиляюся?.

– Я рукополагався 10 жовтня тут у Львові у львівській семінарії.

Владика Венедикт приїхав щоб висвятити на диякона мене, а диякона Андрія Олійника на священника.

-Ви не маєте українського коріння, але є українським греко-католицьким дияконом? Як так сталося, що Ви зацікавилися Українською Греко-Католицькою Церквою? Чи це був Ваш вибір? Чи вибір ваших батьків? Ви народились у Сполучних Штатах Америки, Так?.

– Так.

Коли я народився, моя родина жила неподалік українського католицького монастиря Преображення у Каліфорнії.

То я з народження ходив туди до церкви.

Тому я виріс у такому церковному середовищі — там монахи, наше Богослужіння — тому я не просто вважав себе греко-католиком, а з дитинства, з самого хрещення був греко-католик.

Той монастир, як я сказав, належить Чиказькій Єпархії, то я з самого дитинства в цій єпархії.

-Але так як Ви були охрещені в УГКЦ, то, значить, Ваші батьки, в якийсь момент, стали вірянами УГКЦ?.

-Мої батьки були римо-католиками, але не з дитинства.

Моя мама була римо-католичкою, але не дуже ходила до храму в дитинстві.

Батьки мого батька не ходили до церкви, і вони були номінальні протестанти.

Мої батьки в молодому віці прийняли рішення почати ходити до церкви регулярно.

Тато через приклад менторів власною волею став католиком.

Моя мама запозичила віру у своєї бабусі, дуже побожної жінки, яка була португалкою.

Тому вона почала регулярно бувати у храмі.

Згодом вона вступила в монастир, та мій тато вступив в семінарію, і вони одночасно були там.

Вони знались тоді, коли були в школі разом.

Коли тато вийшов, чи закінчив семінарію, мама вийшла з монастиря і вони одружилися.

Народилися мої старші сестра і брати, вони виросли в римо-католицькій Церкві.

Це було у 80-ті роки у Каліфорнії і у римо-католицькій Церкві тоді панував певний хаос після Другого Ватиканського Собору.

В Каліфорнії особливо не було стабільно церковного середовища.

Мої батьки хотіли спокійне і стабільне церковне середовище, де можна мати добре церковне життя, богослуження, молитись.

Шукали щось інше.

Через зацікавленість мого тата, бо він любить бачити всього нового бачити і отримати нові досвіди, вони час від часу ходили до Греко-Католицької Церкви, до різних східих Католицьких Церков.

Мої старші брати і сестри не хотіли їхати п’ять хвилин до Римо-Католицької Меси, а хотіли їхати півтори чи дві години до монастиря або греко-католицької парафії на довгу Службу.

Тому, через бажання моїх братів і сестри батьки офіційно перейшли до цієї Церкви і стали греко-католиками.

Мій старший брат хрестився, миропомазався як немовля у греко-католицькій Церкві.

З того моменту, ми прийняли повністю східну традицію як свою.

-Як Вам вдалося так гарно вивчити українську? У тому монастирі, де ви бували, напевно, більшість говорить англійською?.

-Там всі англомовні, і у мої парафії теж.

Після мого народження ми 4-5 років ходили до того монастиря, потім ми засновували парафію, місію і ми ходили туди.

Там всі були англомовні, жодного українця не було, лише наш священник мав коріння зі Східної Європи, і він зі Закрпаття має коріння, бо його бабуся була звітам.

-Ще раз нагадайте, яке то місто, який цей штат, місцевість в Америці? Це у Каліфорнії?.

-Моє місто – маленьке містечко називається Юкая, не далеко від села Редвуд-Велі (Redwood Valley), там де преображенський чоловічий монастир.

Це Каліфорнія.

Скільки у вас братів і сестер?.

-Я наймолодший з 5-ти.

-У якийсь момент ви відчули покликання до того, щоб вчитися у семінарії? Як то було?.

-Наш священник на парафії дуже ревно служить, зі страхом Божим.

Я з молодого віку хотів прислуговувати, навіть одного разу я просив, і він сказав мені: “ні, ти занадто молодий”.

То я мав чекати, я не пам’ятаю чи то було кілька місяців чи рік.

Коли мені було 6-7 я почав прислуговувати і біля нього, отця Давида, було видно як він служить, як ставиться до святих речей, до Таїнств, до Богослужіння, було чути у нашому храмі Бога, було відчутно, що це не просто будинок, а Царство Боже.

І коли я прислуговував, коли був у Святилищі, там я навчився любити Престіл, любити святе.

Коли я закінчував школу і готувався їхати у коледж, тобто університет, я чув якесь глибоке бажання служити при Престолі, але я не дуже тоді розумів, що це означає.

Бажання було, але може я просто знав, що це ще не час це реалізувати, бо мав ще в університеті вчитися.

Перша думка про покликання було коли я був у скаутах.

В скаутах є такий релігійний бедж, і кожна конфесфя має свій варіант –є і греко-католицький бедж, і римо-католицький бедж.

Ми мали при парафії скаутів, і щоб отримати бедж треба написати якісь речі, досліджувати.

Одне таке завдання було читати історію покликання трьох священиків, і написати коротку рецензію, і щось говорити з директором беджу.

Я помітив, що в кожній історії тих священиків, що я читав, їхний священик сказав їм щось в дитинстві про поликання до священства.

Я думав собі, «ну, цікаво.» Одного разу після Літургії, наш священик спитав мене: “Пилипе, ти будеш священником?, “Чи ти колись думав про священство?”.

Я відповів, «ні» Мені було тоді десь 10-12 років.

Але я пам’ятав ті історії, що я читав, і може це як в тих їсторіях покликань, що я читав.

Через багато років я зрозумів, що це була думка, як насіння, що він там засіяв, і воно проросло”.

-Світ навколо нас спонукає, що ми хочемо отримати все і одразу.

У християнстві є добрий вислів: “хтось один сіє, а інший жне”.

Скільки років пройшло до того моменту, як проросло, коли ви відчули бажання іти до семінарії, може то було після університету?.

-Мені було десь 10-12 років тоді, коли був у скаутах.

Я їхав у коледж, коли мені було 17.

На третьому курсі коледжі я зрозумів, що точно хочу іти до семінарії.

-Які ж були наступні кроки? До вчитись, чи йти в семінарію.

-Я закінчив коледж, отримав бакалавр богослов’я (Коли вступив я хотів на історію, але не я мав дуже добрі оцінки на першому курсі історії, тому я перейшов набогослов’я, бо я мав добрі оцінки, і мені більше сподобалось) Я закінчив богослов’я, і зразу вступив у семінарію.

Коли був на останньому курсі, то я написав тодішньому Владиці Річарду про покликання і семінарію.

Ми зустрілись, він прийняв мене, і скерував мене в семінарію.

-Тоді, це був Владика Річард Семінак, який був перед Владикою Венедиктом єпархом чиказьким, так? І Ви пішли до семінарії якої?.

– Святого Йософата у Вашингтоні.

-Потрібно також сказати, поклавши руку на серце і нічого не маючи що приховувати, що, нажаль, зараз в Сполучених Штатах, нема так багато покликань, зокрема в українському середовищі до священства, тому багато звідси їде також священиків туди, владики шукають, запрошують.

так І Владика Борис так робить, і Владика Венедикт вже давніше так робить, бо потрібно людям служити і нема покликань.

І тоді, коли ви вступали до семінарії була така криза покликань, чи було, все-таки, більше кандидатів? Ви були одни з небагатьох, чи з багатьох?.

-Я був один із шістьох.

Четверо було з Філадельфійської єпархії, а двоє з Чиказької.

-Шіст семінаристів у семінарії, але Ви фактично вчилися в університеті, а тільки жили окремо в семінарії, правильно?.

-Так, при університеті ми мали семінарію, де ми молилися, спали, їли, мали спільне життя, але ходили на лекції в університет, довкола якого є десь 30 семінарій та монаших спільнот, і вони всі вчаться разом в університеті.

Цікаво було бути у класі, де 30 семінаристів і лише ми двоє зі східних католицьких Церков, і всі інши – римо-католики.

-Такий досвідь в семінарії – скільки він тривав?.

-Я був там 2.5 роки у Вашингтоні, потім брав час на парафії, тобто, пасторальний семестр, коли я жив на парафії на проборстві.

Потім Владика Венедикт послав мене до України отримати новий досвід тут.

-У якому році Ви приїхали до України? І як ви сприйняли пропозицію владики їхати до України? Бо довелося кардинально міняти все.

-Я приїхав у 2018 році.

Але це не був мій перший раз в Україні.Я приїхав в Україну на шість тижнів у 2016 році.

Я закінчив перший рік семінарії, приїхав вчити українську мову в УКУ, на Школу Української Мови на шість тижнів.

То було мій перший раз вчити мову, і я тоді вже на п’ятий тиждень хотів додому, бо то було мені дуже тяжко.

Я не міг спілкуватись, так важко думати про кожне слово, відмінки і все таке.

Це було дуже тяжко психологічно, я втомився і хотів додому.

На другий рік, 2017-й рік, я теж приїхав вчитись, і вже було вже легше: я міг спокійно в маршруці їхати і знайти те, що треба мені було.

Коли Владика запропонував мені їхати на рік часу отримати новий досвід, в Україну, я зрозумів, що це буде тяжко, але я прийняв це як виклик.

Тому я погодився, приїхав.

Це було в 2018-му році.

-Ви мали досвід такого короткотермінового перебування в Україні і тут вже на довший час.

І мали Ви досвід семінарії в Америці, де вас було шість семінаристів, але в університеті більше, і тут досвід український.

Як би Ви порівняли? Що Вас найбільше вразило, запам’яталось? Такими спогадами згадуйте.

-Те, що мені найбільше сподобалося у львівській семінарії, це літургійне життя.

Бути тут у церкві, де 200 хлопців співають голосно.

Тепер храм має ті росписи, це просто, як кажуть «небо на землі».

У нашій маленькій каплиці у Вашингтоні, де троє співають, один прислуговує, це було зовсім інше.

Коли є більше семінаристів і бульше ресурсів, можна більше пропонувати.

Тут східне богослов’я, підхід, добре богослуження, літургійна практика.

Таких речей бракувало.

-Як з мовою вийшло? Тут в семінарії у Львові все йде українською мовою.

-У Вашингтоні ми співали Літургію українською три рази на тиждень.

до кінця першого року я міг співати [Літургію] українською, але нічого не розуміти.

-Значить, Ви приїхали до Львова в семінарію, Ви мали якісь навчання чи тільке Літургійне життя, чи як то виглядало?.

-Я сказав Владиці Венедикту, «на перший рік я не зможу мати предмети і вчитись [богослов’я] бо я мови не знаю.» А Владика сказав: «Ти будеш вчитися щоб мати ‘мотивацію’ вивчити мову».

Тому я брав предмети, сидів на лекції, слухав, писав кожне слово, що розумів – тобто, не багато – старався розуміти, що відбувається.

Це було досить тяжко, не розуміти, що відбувається коло себе.

Коли я заселився на початку року, то думаю розумів 40%-50% нормальної розмови.

На лекції, якщо це складний якийсь предмет, то може я розумів 10-20%.

Коли щось простіше, Літургійне, то я розумів може 70%.

До кінця року я набагато більше розумів.

-Я так розумію, вам сподобалося в Україні і ви вирішили тут закінчити навчання?.

-Так, я перейшов в Католицькому університеті я завершив магістр.

Я планував їхати в Америку і закінчити там те, що я почав, але ми перевели сюди, і я закінчив тут.

Після того першого року я продовжував один семестр, і написав магістерку, і закінчив.

-То у сумі скільки років ви вчилися у семінарії?.

-У Львові півтори роки.

-Знаю, що окрім семінарійного життя Ви мали також добрі стосунки, і маєте до нині, з Отцями Студитами і Вас часто можна побачити при храмі Михаїла?.

На перше літо що я був, тобто у 2018-му році, я мав запрошення на пішу прошу до Унева.

Я нікого не знав, але один мій друг американець був тут, мав запрошення і запросив мене, тому ми разом ходили.

Я тоді познайомився з хором «Клірос».

Я був в Уневі, і Унів мені дуже подобається, сподобався тодіюЯ знав студитів, з нами у семінарії у Вашингтоні був один студит, отець Рафаїл, то мій перший рік він показував нам Унів, вів екскурсію.

Я знав про Унів, але нічого особливого не було, крім того, що це гарне місце, і гарне богослуження.

Але з Кліросом – Клірос має стосунки зі студитами, часто там співають там з ними.

Я долучився до хору з благословення Владики і ми часто там бували у студитів.

-Також це напевно перегукнулося з тим, що Ви виростали на початку і ходили до парафії при монастирі греко-католицькому в Америці? Тепер тут також східний монастир.

Бо якщо ми говоримо Америку, це є східний монастир, такий подібний як студити.

Тобто вони там ходять в такому одязі східному, з бородами, в схуфіях, з клобуками, так? Це також важливо, бо, знаєте, хтось може подумати, що це більш подібно, можливо, на редемтористів чи василян, але це більш східний монастир.

І студити тут, також, відповідно, по-східному, і це Вам, я розумію, підійшло.

– Так, в Уневі я чуюсь себе вдома.

-Я би хотів перейти до такої цікавої частини.

Ви згадали про хор “KLIROS”, чи не з хору Клірос Ви познайомились зі своєю майбутною дружиною?.

-О, зразу.

Відкриваємо ще одну таємницю, Пилип у нас одружений, до речі, по-моєму, не так давно одружений, так?.

-Я одружився у травні цього року.

Розкажіть як так вийшло, Ви спеціально шукали, чи Ви планували бути одруженим? Чи якось також Бог послав просто, і Ви зустрілися із своєю дружиною?.

-Я не шукав.

Коли я приїхав сюди, я мав різні думки– я думав про монаше життя, думав про одруження.

Я мав стосунки, коли був у Штатах.

Я приїхав сюди, щоб робити Божу волю, щось побачити, що може бути, і які плани Він має на моє життя.

Я не шукав.

Але Бог дав і ми знайшлися.

Дружина як називається? Скажіть, будьласка.

-Вона тут українка, звідси з Львова, та, в хорі співає.

До речі, Ви тепер маєте нагоду трохи якось співати трохи разом в хорі?.

-Тепер я служу, тому рідше.

-Я бачив фотографії з весілля, бачив, звичайно, тут дуже дуже цікаво, вражаючи.

Гарно хор співав, звичайно ж, Клірос.

На якийсь момент Ви одружились, і вирішили наразі, ви залишаєте в Україні?.

–Так, поки я ще вчуся і я служу тут, ми у Львові.

–Де навчаєтесь?.

–Я вирішив продовжувати своє навчання в УКУ на ліценціат богослов’я по літургіці.

–Скажіть, будь ласка, зараз Ви диякон.

Де Ви дияконуєте?.

-У соборі святого Юра у Львові.

–О, супер, клас.

Це поважно.

І скажіть, Ви до того багато прислуговували як піддиякон також, їздив з нашими єпископами у Львові і поза Львів.

Як воно зараз дияконувати? Як змінилось це служіння біля престолу, яке Ви згадували, в якомусь вже іншому постасі зараз?.

–Дияконське служіння трохи складніше ніж піддияконське.

Диякони мають більший простір, скажімо, ніж піддиякони мають.

Я дуже цінив піддияконське служіння, і піддияконський стань, можна сказати.

Я це підияконство прийняв дуже серйозно.

Я вважаю, що благословення Церкви на якесь служіння є поважне, і треба це цінити.

Тому я написав свою магістерку на цю тему.

Але дияконське, це ще ступінь вище.

Диякон має набагато більше робити, трохи сладніше служіння.

Мені подобається бути дияконом.

Я думаю, найкраще, те що мені найбільше подобається, це читання Євангелія як диякон.

Промовляти ті слова Христа народу, що зібрався в Церкві.

Це мені дуже особливий момент.

–Пилипе, я зараз хочу може таке мудре питання хочу запитати, але воно важливе, на справді.

Ми дуже часто сприймаємо як даність те, що відбувається в церкві, ну літургію.

Багато з нас, можливо з наших глядачів також, напевно, рідко бувають на вечірній, рідко мають нагоди бути на інших літургійних богослужіннях, часах, утрені.

Я б хотів, щоб Ви розповіли, чим Вам особливе оце літургійне життя.

Що там можна знайти? Якщо хтось скаже, «слухайте, Ви зараз пропонуєте мені піти в глибше якесь літургійне життя.

Чогось глибшого осягнути.

Поцікавитись, хоча б.» Чому люди мають це робити? Чому ми християни маємо в все заходити, в цю глибину?.

–Не можна мати стосунки з людино, з якою ти не спілкуєшся.

Бути в храмі, це бути в Божому домі.

Храм це є особливим місцем, присвячення для цього перебування з Богом.

І те, що відбувається там — це присмак того, що буде в Царстві Небесному.

Ми можемо читати у Святому Писмі, на приклад, у Апоколіпсі—Одкровення—що ангели співають «Свят, свят, свят», вони кадять, там є свічки.

Це божественне богослуження, що відбувається завжди, постійно, безконенчно, без часу.

Те, що ми робимо тут, це просто присмак.

Ми беремо участь.

Ми тут перебуваємо у часі, тобто, час минає у цьому світі, але ми підключаємся до того, що відбувається поза часом, щоб бути з Богом у тому.

І якщо ми не можемо спокійно бути в храмі, якщо ми не можемо перебувати і молитись з Богом тут, тоді що ми будемо робити в Царстві Небесному?.

–Хороше питання, так.

Що сказати? Дякую.

Дякую за таке свідчення і за таке нагадування нам всім.

Добре, і на саме завершення кілька слів, які у Вас плани? Ви плануєте вертатись до Чиказької Єпархії служити там в Америці, чи як?.

-На стільки можна робити плани, так.

Владика мене чекає, і є потреба в нашій єпархії.

Дякую, Пилипе, за цю розмову.

Я думаю, тут і було багато цікавого і важливого.

Дуже багато таких моментів, особливо про Царство Небесне, знаєете, в кількох моментів.

Це важне.

І видно також, що цей досвід є, і Ви переживаєте самі, і це не слова просто для розмови, і ви відчуваєте.

Це приємно.

І я, дорогі наші глядачі, також і Вам бажаю відчути такий передсмак Царства небесного, тим більше триває піст різдвяний, скоро буде Різдво, буде добра нагода зустріти Ісуса як дитину народжену, і думати над тим нашим життям літургійним в тому числі, як воно виглядає, як воно триває, і чому воно важливо для нас.

Тішуся, що мав можливість спілкуватися.

Слава Ісусу Христу!.