Паралімпійці під час війни: від звитяги на спортивних майданчиках до перемоги над смертю

Ярослав Семененко, плавець без рук, учасник чотирьох паралімпійських ігор, рекордсмен та багаторазовий чемпіон, призер чемпіонатів Європи та світу, дивом вижив і вирвався з окупованого Маріуполя. 

“За чотири місяці до початку повномасштабного вторгнення ми з моєю дружиною Настею переїхали до нової квартири в Маріуполі. Нам дуже сподобалось місто: таке гарне, європейське, все в парках, море. Важко усвідомити, що його спалили, а сотні тисяч людей загинули. Серед них могли бути і ми”. 

У 2014-му війна вже вигнала родину Семененків з їхньої квартири у Донецьку. Після того подружжя винаймало житло у Слов'янську. І ось, нарешті, омріяна оселя у гарному місті на березі моря.

“В мене часто спрацьовує інтуїція. Місяці за два до повномасштабного вторгнення мені наснилася війна нереального масштабу. Я розумію, що це сон, але було дуже моторошно і страшно. Я навіть сказав дружині: “Насте, давай продавати квартиру і переїжджати”. Вона мені відповіла: “Ярік, ми ще сумки не всі розібрали, вісім років жили на валізах, давай хоч поживемо, як люди”. Але 24 лютого ми вирішили виїхати наступного ж дня, та я уявити не міг, що п’ятисоттисячне місто можуть взяти в облогу і почати просто знищувати всіх”. 

25 лютого місто вже обстрілювали важкою артилерією. Виїзди було закрито. Вже за два дні стало неможливим купити продукти в магазинах, не було води, тепла і електрики. 

“Запасів продуктів не було, бо ми за три дні збиралися їхати на збори до Камʼянська. Єдине, що було – повний бак бензину в машині. Перший тиждень ми ще могли ходити до криниці по воду і ділитися нею з нашими сусідами. Вони теж ділилися з нами, чим могли. Люди були дуже згуртовані. Росіяни випалювали місто кварталами, черга дійшла і до нашого”. 

Коли снаряди почали розриватися кожні дві хвилини, а у двір прилетіла надпотужна бомба, Ярослав та Анастасія спустились у підвал і вже не виходили звідти два тижні.  

“Води не стало дуже скоро. З труб позливали технічну, але вона теж закінчувалась. Ми пили по півстакана води на добу і їли по 2-3 ложки сирого замоченого рису. Цілий тиждень ми на двох ділили пів сухого батона. Потім ми з дружиною зробили спробу дістатися до колодязя. Ми вийшли на вулицю і побачили апокаліптичну картину: все горить, багатоповерхівку навпроти вивернуло, навколо лежать десятки мертвих людей. Нам довелось переступати через трупи, щоб пройти 100 метрів. Колодязь був розбомблений, по людям, які бігли по вулиці, гатили з кулемета. І ми зрозуміли, що йти немає куди”. 

Тоді до Ярослава прийшла рішучість – треба виїхати за будь-яку ціну.  

“Ми порадилися з дружиною і вирішили: краще загинути від снаряду, ніж сидіти в підвалі і померти від голоду та зневоднення. Ми взяли з собою сусідську родину з тримісячною дитиною. Під обстрілами вскочили в авто, воно було все побите, але завелося. Так ми рушили в бік Запоріжжя. Настя гнала 120-140 кілометрів на годину”. 

По дорозі родина Семененків зустріла колону приблизно з тридцяти машин з людьми, які так само, рятуючись, рухались на Запоріжжя. Колона зупинилась, а Настя запропонувала приєднатися до них. Ярослав наполіг, щоб вони їхали далі самі і не збавляли швидкість. 

“Я не знаю, як і чому, але я точно знав, що зупинятися не можна, – згадує Ярослав. – Мені хотілось кричати цим людям: “Не зупиняйтесь, їдьте!”. Потім ми дізналися, що цю колону розстріляли. А ми підлетіли до ворожого блокпоста на шаленій швидкості, росіяни не очікували такої нахабності і пропустили нас”.  

“Ярослав – самодостатня, потужна людина, він з дитинства пройшов страшні випробування. Не маючи рук, він став успішним спортсменом. Це досягнення не тіла, а духу, –  розповідає Президент Національного комітету спорту інвалідів України  Валерій Сушкевич. –  Віра в те, що ти можеш вистояти і перемогти, цей принцип паралімпійського виховання, допоміг Ярославу вирвалися з пекла і врятувати дружину і сусідів. Від перемог у спорті – до перемог у житті!  А в даному випадку – до перемоги над смертю”. 

Зараз Ярослав з дружиною та іншими родинами команди плавців мешкають у Фінляндії на спортивній базі. 

“Чимало спортсменів зараз за кордоном, адже з початком війни наша база на заході країни не в змозі забезпечити тренувальний процес для всіх видів спорту в повному обсязі. Це те, що врятувало нас під час підготовки до світових першостей. Допомогу нам надали 15 країн, і ми за це їм дуже вдячні”, – розповідає Валерій Сушкевич.  

Після здобуття срібла на паралімпіаді в Пекіні цього року та акції українських паралімпійців "Peace for all" видання The Guardian написало: “Диво" в Пекіні: Україна не скорилася на зимовій Паралімпіаді”. За цим неймовірним результатом пішло цунами досягнень наших паралімпійських спортсменів на світових змаганнях.

“Цього року наші спортсмени показали небачені для себе результати і перевершили всі наші прогнози. В Пекіні ми показали, що є така країна – Україна, і ми перемагаємо. Один мій закордонний колега спитав мене: “Як ви можете перемагати, якщо у вас вдома йде війна?”. Я відповів: “Ми – українці і ми будемо боротись за перемогу”, – згадує Валерій Сушкевич. – Тоді ми об'єднали весь світ навколо України, ми показували, що є страшна вбивча війна, а Україна захищає весь світ”. 

В травні наша збірна шокувала спортивну спільноту здобувши золото Дефлімпіади. Українські паралімпійці та дефлімпійці – нині серед світових лідерів. Своїми перемогами наші спортсмени створили основу для позачергового скликання асамблеї Міжнародного Паралімпійського Комітету, де росіян та білорусів було виключено з організації.

“Спорт також може бути політичним інструментом, який працює на вбивство України, – переконує Валерій Сушкевич. – На асамблеї МПК ми отримали маленьку перемогу, яка наближатиме нашу перемогу велику. Наші здобуті медалі – частина тієї перемоги, яку наближають наші військові і український народ”. 

В січні подружжя Семененків готується стати батьками свого довгоочікуваного первістка. Перед новими стартами Ярослав тренується ще завзятіше:

“Хочеться показати найкращі результати: нас повинні ще більше поважати. Українці – найсильніша нація, нас ніколи не здолати, бо ми не здаємось, навіть якщо немає рук!”