Що читали найбільше: десять найпопулярніших інтерв'ю 2022 року на «ЗМІ для змін»

У кінці кожного року «Детектор медіа» підбиває підсумки. 2022 рік був такий, що краще б його не було. Але ми його пережили. Тому аналізуємо, як змінилися, що втратили і що набули медіапростір, медіаринок і медіаспільнота України за цей рік; намагаємося спрогнозувати, що буде далі; віримо в нашу армію і нашу перемогу. Громадський сектор України теж не пас задніх у цей воєнний рік. А наш підсайт «ЗМІ для змін» у міру сил та можливостей висвітлював цю роботу на своїх сторінках. До вашої уваги — десятка найчитаніших інтерв'ю за рік.

«Щойно ти розумієш, куди йти, що брати, за кого ти ще відповідаєш, — ти заспокоюєшся»

Інтерв'ю з медіаексперткою, тренеркою з безпеки Інституту масової інформації Іриною Земляною вийшло у січні, ще до повномасштабного наступу Росії. Майже за місяць до ранку 24 лютого вона дала слушні й зараз поради, як готуватися до небезпеки, як поводитися в екстремальних ситуаціях, що знати й підучити, а чого позбутися. Це не набір заяложених загальних фраз, а справді важливі поради на щодень, які легко можна застосувати не тільки під час війни. Напевно, саме тому цей текст став першим у рейтингу. Наприклад, ось цитата з нього:

— Як не забути про щось важливе?

— Максимально конкретно уявити ситуацію. Звісно, про щось важливе ви забудете, і це також нормально. Треба намагатися максимально охопити все, що може статися. Наприклад, коли я їхала в Сенегал, я пропрацювала ризики. Потім, коли зустрілася з колегою-тренером і показала йому, він додав ризик зараження кишковою інфекцією через воду. Він застеріг не пити води з неперевірених джерел, відкоркованих пляшок і навіть напоїв із льодом, адже невідомо, з якої води вони зроблені. Тому раджу дати комусь подивитися свіжим оком свою оцінку ризиків, наприклад, колезі з редакції. Так само редакції можуть звіритися між собою, якщо довіряють одна одній. У когось може бути надто «апокаліптичне» бачення, а в когось ризики недооцінені, й обидва варто збалансувати.

Коротше, щоб згадати, до чого ми всі готувалися наприкінці січня цього року, коли ще жевріла марна надія, що обійдеться без великої війни — почитайте цей матеріал.

Марія Томак: «Іноді мені здається, що темп щоденної газети буде переслідувати мене до кінця життя»

В екстремальні часи чимало журналістів змінюють професію. Зараз сотні медійників узяли до рук зброю та стали на захист України. Під час інших випробувань, якими, на жаль, багата новітня історія України, працівники ЗМІ полишали професію заради правозахисту й активізму. Так сталося з героїнею інтерв'ю Людмили Тягнирядно Марією Томак, яка після кількох років роботи в медіа цього року очолила Службу забезпечення діяльності Кримської платформи (Офіс Кримської платформи) в структурі Представництва президента України в Автономній Республіці Крим. І краще замість сухої розповіді дати слово самій героїні, яка все пояснила в інтерв'ю:

«Журналістика — це про свободу вираження поглядів, а це — одне з ключових і фундаментальних прав людини. Коли країни стикаються з великими суспільно-політичними потрясіннями, як, наприклад, Майдан, журналісти вже самим фактом свого існування стоять на межі. Висвітлюючи події, вони реалізують право на свободу вираження поглядів, яке влада намагається обмежити. Так журналісти стають правозахисниками, навіть з точки зору документів, які визначають поняття "правозахисник". Хоча, звісно, у правозахисній роботі ти по суті стаєш адвокатом. Тут позиція чітка: правозахисник не зобов’язаний розповідати про точку зору органів влади, які, на його думку, порушують права людини. З журналістикою інакше, і в цьому різниця. Коли я перейшла, у правозахисті було не так багато людей, які вміли добре писати чи співпрацювали з медіа. Права людини сприймалися здебільшого як маргіналізована тема. За ці роки — не в останню чергу якраз завдяки Майдану — тема прав людини розлилася в медіа. У правозахисті в мене з’явилося значно більше можливостей для втілення моїх громадянських прагнень».

Наталія Оніпко, фонд «Запорука»: «Ми отримуємо зарплатню, бо ми — професійні благодійники»

Цей текст — складний, часом неприємний, іноді — щемливий до сліз. Це не перебільшення, бо він — про онкохворих дітей і фонд «Запорука», який їм допомагає. Його керівниця Наталія Оніпко говорить, що про онкохворих дітей раніше воліли не говорити, бо тема надзвичайно чутлива, сповнена негативу. А на рак хворіють і діти, понад те, якраз їхні потреби часто не задоволені, бо що може дати медицина, окрім лікування? А дитина, наприклад, хоче гратися — тож Наталія Оніпко з однодумцями «почали з найпростішого. Напевно, без італійських колег я б до такого не додумалася. Вони сказали: "Ваші діти завжди в палатах, вони звідти не виходять. Треба зробити щось, щоб витягнути дітей зі світу виключно болі і страху". І так ми почали запрошувати до дітей клоунів». Потім була робота психологів, створення кімнат для реабілітації та психологічної підтримки. А ще — проєкт «Дача», орендований на благодійні пожертви будинок для дітей з онкологією та їхніх родин, де вони мешкають безкоштовно, поки лікуються в Києві. І знову зацитуємо: «Соня... приїхала до нас на табір. І от журналісти запитують у неї: "Соню, що ти пам’ятаєш з періоду, коли хворіла?", а дитина каже: "Я не пам’ятаю, що хворіла, але пам’ятаю, що жила в Києві з мамою в дуже красивому будинку". Можу сто разів розповідати цю історію і в мене сто разів стане волосся дибки, тому що вона якраз про цінність проєкту "Дача": що ми даємо дитинство. "Дача" залишає спогади про життя в гарному будинку, про друзів, а не як випадало волосся і як було боляче».

Юрій Юзич: «“Пласт” пережив дві світові війни, і якщо треба, переживе й третю»

«Пласт» — чи не найдавніша громадська організація України, яка діє безперервно 110 років. З початком великої війни з Росією чимало пластунів пішли воювати, багато хто став волонтером. Про це, а також про роботу української скаутської організації до і під час війни розповів голова Крайової пластової ради «Пласту — НСОУ», майор української армії Юрій Юзич. Квінтесенція цього інтерв'ю — ось ці слова: «"Пласт" пережив дві світові війни, якщо треба, переживе й третю. Із кожної війни ми виходили ще більш численною і здруженою організацією. Що серйозніші перед нами стоять виклики, то більше можливостей для нас вони дають. Тому ми війни не боїмося, бо знаємо, що все одно Україна переможе. І "Пласт" матиме такі осередки, яких зараз не має, а прапор Кримської округи повернемо назад у Крим, і там буде пластовий осередок української гімназії в Сімферополі, де він і був до 2014 року». Напевно, завдяки цим словам також це інтерв'ю також увійшло до десятки найбільш відвідуваних матеріалів сайту.

Дарина Каленюк, Центр протидії корупції: «Я сказала Блінкену, що більше не вірю в боротьбу з корупцією»

З цього тексту можна дізнатися, що зараз важливіше: боротьба з внутрішнім ворогом — корупцією — чи зовнішнім — росіянами. А також прочитати, як українка просила Бориса Джонсона закрити небо над Україною і що він відповів. І про об'єднання українців у Польщі, що працює задля допомоги евакуйованим співгромадянам. І ще багато що розповіла виконавча директорка однієї з найвпливовіших антикорупційних організацій України — Центру протидії корупції — Дарина Каленюк.

Правозахисниця Олександра Матвійчук: «Не можна махати женевськими і гаазькими конвенціями перед дулом російського танка — нам потрібна зброя, потрібно вижити»

Не обійшлося у нашій добірці без інтерв'ю з однією з найвпливовіших українок нині — головою правління «Центру громадянських свобод», співкоординаторкою ініціативи «Євромайдан SOS» Олександрою Матвійчук. Зараз відомо, що її організація стала лауреатом Нобелівської премії миру, а сама Олександра пообіцяла передати премію на благодійність. А тоді, у квітні, її робота над документуванням воєнних злочинів росіян і адвокацією України у світі тільки починалася. В інтерв'ю Олександра розповідає, як змінилась робота її команди з початком вторгнення Росії, як документувати воєнні злочини та чому правозахисники на міжнародному рівні просять надати Україні зброю.

Ольга Омельянчук, «Повернись живим»: «Це народні гроші — люди, які жертвують, мають бачити, як працює їхня допомога»

Фонд «Повернись живим» представляти вже не варто. Але чому він став настільки відомим? Що допомогло йому збирати величезні гроші та спрямовувати їх на допомогу війську? Завдяки чому він став джерелом не лише допомоги, а й інформації для мільйонів українців? Про це все розповіла керівниця комунікаційного відділу фонду, журналістка Ольга Омельянчук. І наведемо тут цитату з розмови, яка багато що пояснить у теперішніх комунікаціях фонду: «Розмови про закупівлю комплексу Bayraktar велися в нас із березня. Уявіть, який був би комунікаційний ефект, якби ми ще в березні заявили, що купуємо Bayraktar? Думаю, ми дуже швидко зібрали б гроші — і не на один комплекс. Але ми не могли говорити про нього відразу, тому що потрібно було отримати дозвіл на закупівлю товарів військового призначення. Потім перевезти в Україну, обрати підрозділ, який буде ним користуватися... Тому про такі великі історії ми розповідаємо вже по факту».

Cпівзасновниця «Жіночого ветеранського руху» Юлія Кіріллова: «Важливо говорити про перемоги, але не потрібно забувати про допомогу»

Ще одне інтерв'ю, яке увійшло до добірки найбільш відвідуваних за рік — розмова з Юлією Кірілловою, співзасновницею «Жіночого ветеранського руху». Там багато про волонтерство, допомогу війську, адвокацію змін у суспільстві, роботу з ветеранами. Але головне, як ми вважаємо, — ось цей емоційний пасаж, який, сподіваємося, теж посприяє змінам у ставленні до жінок в армії:

«Кількість жінок в армії з 2014 року зросла в рази, а після 24 лютого — ще втричі. Звісно, є дикі люди, які неадекватно реагують на дівчат в армії, але більшість сприймає жінок як рівних. І поважає їхнє рішення залишитися, не виїжджати, а йти захищати свою країну. На мою думку, ставлення змінилося — це відчувається навіть у спілкуванні. Якщо раніше оперували словами "жінка-тягр" чи "її не буде в моєму підрозділі", то зараз говорять із повагою».

Іван Ніколенко, «Солом’янські котики»: «Треба відійти від радянщини “сам погибай — товарища выручай”»

 «Солом'янські котики» — це, всупереч назві, про серйозні речі. Про порятунок поранених у бою бійців. Точніше, так стало з 24 лютого. А до того благодійний фонд був командою активістів і волонтерів, а її учасник Іван Ніколенко проводив тренінги із домедичної допомоги.

«Цивільна медицина — це трохи інший характер травм, і умови трохи інші. Тактична медицина — це обмежені ресурси, небезпечне місце для роботи, тому втручання та маніпуляції робляться обмежено і швидко; це постійна зміна умов, у яких доведеться працювати. Це жорсткі умови для постраждалих і для рятувальників, це небезпечніше, ніж цивільна допомога... Тактична медицина викладається для військових. Цивільним не треба знати, як працювати зі зброєю, в більшості випадків не треба знати, де шукати укриття. Небезпека для цивільних навіть якщо є, то згодом минає. А в тактичній медицині небезпека була, є і може в будь-який момент повернутись назад. Тому цивільним не дуже потрібен такмед, їм потрібніша домедична допомога. Але навички на базовому рівні однакові, тому що люди стікають кров’ю однаково», — так розповів Іван про зміну своєї роботи з початком великої війни. А більше — читайте в інтерв'ю.

Анна Сидорук, «Освіторія»: «Нам треба створювати таку освіту, щоб українці хотіли повертатись»

Здавалося б, ну яка освіта, коли над головою літають ракети, а під ногами рвуться міни? Але що робити з сотнями тисяч українських учнів, які виїхали за кордон? А з учителями, які залишилися на окупованих територіях? Як навчатися і навчати  онлайн, щоб не було прогалин в освіті? Яким чином подбати про емоційний стан і тих, і інших? Відповіді на ці запитання шукає (і переважно знаходить) громадська спілка «Освіторія». А її операційна директорка Анна Сидорук говорить: «онлайн-видання "Освіторія" б’є всі рекорди: ми вже вийшли на рівень покриття національних ЗМІ». А її інтерв'ю у «ЗМІ для змін» увійшло до десятки найвідвідуваніших за рік.

Фото: trophygeek/Flickr