ЗСУ на Донеччині знищили зброю, якою хизувалися російські пропагандисти

Повернулась з Брюсселя, де відбувалась дводенна зустріч міністрів закордонних справ НАТО. Щоправда, дводенна для таких міністрів, як німець Гідо Вестервеллє, а, наприклад, Хілларі Клінтон підтягнулась до бельгійської столиці лише на другий день, таким чином проігнорувавши два заходи першого – Комісії Україна-НАТО та Комісії Грузія-НАТО. І саме через це українському міністру закордонних справ доведеться знайомитись з пані держсекретарем вже у Вашингтоні, куди він активно збирається днями.

Власне, про українські півдня в Брюсселі я вже писала у попередньому блозі. Наразі вирішила поділитись деякими враженнями від того, що відбувалось у НАТО впродовж решти часу. Зокрема, після двох повних днів у штаб-квартирі напрошуються наступні висновки:

1) Інтерес до України фактично відсутній. Запланований КУН пройшов непомічено для неукраїнської публіки. Роздруківки виступу генсека НАТО на початку Комісії залишались нетронутими в кулуарах і на наступний день, на відміну від інформації з приводу Афганістану чи щодо Ради Росія-НАТО. У «задокументованому» вигляді про Україну йшлось двічі. За день до саміту генсек Рассмусен заявив на прес-конференції, що зобов’язання перед Києвом та Тбілісі, зроблені в Бухаресті, залишаються в силі. Щоправда, Расмуссен їх, на мій погляд, дещо модифікував і продовжує модифікувати кожен раз, коли про це говорить. А саме: у фінальному ком’юніке Бухаресту записано, що «Україна та Грузія будуть членами НАТО». Крапка. Новий генсек, начебто цитуючи Бухарестське рішення, постійно ж щось імпровізує від себе. У Брюсселі, зокрема, він заявив дослівно наступне: «Вони стануть членами НАТО, коли відповідатимуть стандартам і коли цього бажатимуть». Це, можливо, його власна думка, але ж причому тут Бухарестська декларація?

Добре, хоч у фінальній заяві натівської зустрічі слідів самодіяльності Расмуссена не спостерігається, і брюссельська декларація відтворена коректно – без жодних «якщо». Розмови з натівськими бюрократами на тему України постійно примушували мене згадувати теорію Гельмута Коля про закриті та відкриті вікна в історії: «відкриті» роблять можливими ті чи інші події (як було з євроінтеграцією наших західних сусідів), а «закриті» – унеможливлюють їх, як би наполегливо хтось не добивався такого втілення (як у випадку з Україною).

У такі хвилини залишалось хіба дивитись на прапори країн-членів НАТО в дворі штаб-квартири і згадувати слова, якщо не помиляюсь, Александра Квасьнєвського, котрий якось розповів, що якось перебуваючи у штаб-квартирі НАТО виглянув у вікно і побачив, як на подвір’ї викопують три ямки під флагштоки. Його серце на мить завмерло: зрозумів, що одна з цих ямок передбачена для його рідної Польщі. Після Польщі таких флагштоків встановили ще багато, але Україна не змогла скористатись відкритим історичним вікном. Тепер навіть рішуче налаштований сенатор МакКейн в одній приватній розмові кілька місяців тому сумно зітхнув, що треба було раніше більш активно займатись Україною в НАТО, у ближчому майбутньому це буде зробити нереально. Тим більше, що особисто я є противником тих теорій, що треба почекати п’ять чи десять років, поки в українському суспільстві і політикумі з’явиться консенсус з приводу НАТО. Не буде цього консенсусу ні за п’ять, ні за десять років.

2) Натомість російську мову в штаб-квартирі НАТО можна почути всюди. І нею говорять далеко не лише росіяни. До мене особисто за два дні встигли напроситись попрактикувати «вєлікій і могучій» троє людей: американець, канадієць та словенка. Склалось таке враження, що російською в тій чи іншій мірі володіють ледве не всі представники країн нових членів Альянсу, які, що найцікавіше, найбільш насторожено до Росії і ставляться.

Ризикну припустити, що з передачею у руки НАТО афганської операції, інтерес до Росії, яка уособлюється на Заході з усім Радянським Союзом, тільки підвищився. Аналогії про радянську афганську війну і нинішню – у Брюсселі на кожному кроці. Прес-секретар генсека НАТО Джеймс Аппатурай одного разу навіть не стримався і спробував чітко про артикулювати: нічого спільного між обома війнами немає. І називає кілька аргументів, один з яких – совєтів афганське населення не підтримувало, а нинішню іноземну присутність схвалює, за його словами, понад 70%. (Американці ще люблять казати, що на відміну від Радянського Союзу, вони почали війну в Афганістані лише після того, як з цієї країни був здійснений напад на країну-члена НАТО).

Водночас, парадокс: при всій «русифікації» штаб-квартири, до росіян ставляться з традиційною недовірою і підозрою. Представників російської місії при НАТО частіше називають шпигунами, аніж дипломатами. Добре відомий випадок, коли на вході у зали, де відбуваються внутрішньонатівські зустрічі, керівництво Альянсу змушене було поставити сек’юріті, бо туди, ховаючи свої бейджики, часто потрапляли представники російської місії при НАТО та інші персони. Коридорами гуляють чутки, що й деякі перекладачі, котрі допомагають порозумітись натівцям з колегами з інших пострадянських країн, «дружать» з деякими відомствами нашого північно-східного сусіди. Про Рогозіна, як не складно здогадатись, говорять як про людину, з котрим не можна провести жодної закритої зустрічі: з таємного ледве не все відразу стає явним.

Не дивно, що й заслана тиждень тому в штаб-квартиру НАТО російська пропозиція з приводу укладення Договору про європейську безпеку сприймається в Брюсселі як щось явно з прихованим підтекстом. Найчастіше цей підтекст пояснюють таким чином, що Росія, здобувши з допомогою свого договору, можливості впливати на формування без пекового простору в Європі, буде таким чином блокувати розширення НАТО. Лавров на прес-конференції намагався пояснити, що ніяких таємних задумів у них нема, але у мене склалось враження, що він сам собі протирічив. Шеф російської дипломатії постійно наголошував, що такий документ потрібен для того, аби одні країни в Європі не вирішували свої питання безпеки за рахунок безпеки інших. Складно собі навіть уявити, ще це ще може бути за ситуація, коли одні країни вирішують питання безпеки за рахунок інших, як не намір України та Грузії вступити до НАТО і таким чином начебто вирішити своє питання за рахунок Росії. І, до речі, якщо російська верхівка таки дійсно має на увазі саме це, то тим більше цікаво: вони фактично визнають, що вступ до НАТО – все ж дає Україні безпеку.

Потішило, що генсек НАТО Расмуссен, який хоч і оголосив своє власне (він досі поводить себе так, начебто не є функціонером в міжнародній організації, а досі залишається прем’єр-міністром країни) перезавантаження з Росією, кілька разів вже на своїй підсумковій прес-конференції повторив: Альянс вважає, що пріоритетний майданчик обговорення російської пропозиції – це ОБСЄ, а не НАТО. Тобто, вже на офіційному рівні Росії дали зрозуміти: не за адресою звернулись, друзі.

3) На останній брюссельській зустрічі стало зрозуміло: на натівські саміти пора починати їздити з калькуляторами. Стільки цифр не було, мабуть, на жодній міністерці. Всі вони, як не складно здогадатись, стосувались Афганістану. То сипляться дані, скільки країн готові направити додаткові війська (причому Рамуссен відмовився відповідати, скільки серед них країн-членів НАТО, а скільки ні: видно, статистика була б не дуже на користь Альянсу). То в окремі таблиці зводяться і роздаються цифри, скільки з них надали обладнання для афганської армії, і яке саме (наприклад, Швейцарія надала три пожежних машини і медичне обладнання; Чехія – 12 гелікоптерів etc). То роздається інформація, скільки яка країна вже потратила грошей на афганські військові сили. Скажімо, батьківщина натівського генсека Данія зробила внесок в 2 мільйони євро на підтримку Афганської національної армії, Німеччина – 50, а Іспанія – 4. Натівські генерали не втомлюються брифінгу вати зацікавлену публіку, де доповідають, наскільки, насправді, ще мало в Афганістані поліції та армії. Якщо йдеться про поліцейських, то наприклад, в Кабулі їхній показник на одиницю населення становить 4,23, а в Парижі – 8,23 (в Дубаї взагалі 11,35). Що ж стосується військових, то тут теж Кабул, незважаючи на війну, котра ведеться в країні відстає: цифра 4 до одного не така переконлива як 17 до одного в Іорданії, чи 8 до одного в Ірані. Як ви вже мабуть здогадались, Україна в жодній з «афганських» таблиць, що роздавали в штаб-квартирі в ході міністерського засідання, не фігурувала.

Постійна апеляція до цифр – невипадкова. Саме у них, а не в репліках про спільні цінності полягає внесок конкретно взятої країни у сьогоднішнє НАТО. У цьому немає нічого дивного: Альянсу в перший раз у своїй 60-річній історії доведеться відповісти на питання, чи може він виконувати свою функцію поза зоною власне євроатлантичною відповідальності. Крім того, наразі невідомо, чи здатен Альянс розірвати зв’язку між поразкою НАТО в Афганістані та поразкою НАТО як організації – зв\'язкою, що потрохи перетворюється на новий стереотип.

4) «Пані і панове, я задоволений оголосити, що сьогодні ми задовольнили запит Чорногорії приєднатись до Плану дій щодо членства в НАТО». Отак просто, на відміну від минулорічної історії з Україною, Расмуссен оголосив про надання Чорногорії ПДЧ. Але я не збираюсь говорити про подвійні стандарти – навіть не впевнена, що такі є. Вони були б, якби ПДЧ отримала Боснія і Герцеговина, що також офіційно звернулась з цим питанням до Брюсселя на початку жовтня. А так важливо інше: Чорногорія – перша країна-кандидат на членство, яка ще в складі Союзної Республіки Югославії пережила на собі військову операцію НАТО, чи, як кажуть Вітренко і Ко, «натовскіє бомбьожкі». Отож, вже навіть чорногорці зрозуміли, навіщо їм НАТО, а українці продовжують наших балканських друзів жаліти й оплакувати...