Після Бахмута до Києва. Дивні відчуття чужого міста

Вперше серед Києва заскочило відчуття чужого міста. Тисячу разів переживав його за кордоном, коли справи тих, хто мчать повз, є дуже далекими і незрозумілими, між їх життям і моїм – століття роздільної історії.

І тут так само чужим здався звук міста; точніше, не так: вдома ти не звертаєш на нього уваги, а от в чужому місті ти насторожі, і не тільки вдивляєшся в нові деталі, а, як звір, нюхаєш і слухаєш, і всюди чуєш чуже.

Ось статуя людини летить на самокаті вулицею, ось зі світлофора зривається мотоциклістка, її волосся крутиться по колу над хижо вигнутою спиною. Вони це роблять надто звично і недбало, а я – надто обережно ступаю по асфальту, хоча прожив тут значно більше за них. Як так?

Я старше за них, я знаю, що буде – місто ще пару днів лишатиметься прозорим, а потім зелень вибухне, сховає горизонти і будинки, і вулиці і фонтани. З повітря уже пробують атакувати весняні пахощі, ще трохи – і вони збиватимуть з ніг; утім, є ще нечутні аромати п’ятничного вечора – то пахнуть міражі, невидимі квіти, які змушують людей залишати домівки і даремно шукати одне одного серед алкоголю.

Але весь цей рух – мимо мене; вулиці старі, я їх пам’ятаю, але хтось їх закатав у дорогий ремонт. У мене, за відчуттями, закінчилися на це гроші, я, за відчуттями, прозорий до непомітності для них, та й взагалі чи живий я ходжу містом? Чи не єдино живий і рідний я є лиш там, де зараз чорнозем, переораний позашляховою резиною і гусеницями, а поза тою ріллею життя є непомірною розкішшю?

Ігор Луценко – колишній депутат Верховної Ради України, а нині офіцер 72-ої окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців