Дітей та дорослих виносили по частинах: спогади психологині про удар Росії по Умані

О 6:15 Надія отримала повідомлення про те, що потрібні психологи. За словами жінки, вона розуміла, куди йде.

Психологиня поділилася своїми спогадами про удар по Умані

Надія розповіла, що вона разом з іншими дівчатами-психологами працювала у штабі, який розгорнули у школі поруч.

Першою привели жінку, чия донька з родиною жила у зруйнованому будинку. Коли вона порахувала поверхи, то зрозуміла, що їхньої квартири – просто немає. Вона впала на коліна, почала сильно плакати і кричати: "Навіщо мені жити? Життя немає сенсу",
– згадує психологиня.

Фахівці заспокоювали її, говорили, що всі служби залучені, а рятувальники роблять усе можливе, щоб врятувати всіх, хто там є.

Щоб стабілізувати стан людей, їм ставили найпростіші запитання:

• як звати,
• який зараз день тижня тощо.

Консультуючись з сімейними лікарями, які теж працювали на місці, людям давали ліки, відпоювали чаєм, кутали у пледи. Також у штабі завели зошит, куди записували контакти, хто в кого де, кого шукають – мовляв, вам обов‘язково зателефонують. Тоді в людей починала з'являтися надія.

"Я розуміла, що потрібна тепла вода, багато глюкози, теплі пледи. Просила, щоб принесли шоколад і цукерки. А галетне печиво, яке несли люди, давати забороняла – бо на стресі люди, яких неабияк трусить, можуть ним просто вдавитися", – зауважила Надія.

Вона згадала історію чоловіка-діабетика, який вночі прокинувся зробити собі укол і пішов на кухню поїсти. В цей момент по будинку прилетіла ракета – спальня, в якій мирно спала його дружина, вмить розвалилася, а чоловік просто стояв і дивився на своє втрачене життя.

Рятувальники також приходили за допомогою

Надії особливо запам'ятався 7-річний Максим, який стояв поруч зі зруйнованим будинком разом з бабусею. У нього трусилися ноги. Дитині було важко дихати.

Жінка підійшла до нього, взяла за руку – вона була холодна й мокра. Після цього вона запитала школяра, чи можна обійняти, та притупила до себе, аби зняти тремор. Далі дитині дали заспокійливе, яке підібрали лікарі.

Він постійно повторював: "Двері заклинило, двері заклинило, а в нас удома болгарки нема". Казав, що тепер не зможе ходити до школи, бо якщо знову прилетить ракета і знову заблокуються двері, він не зможе вийти. А ще – що дуже хоче жити. Ми сказали бабусі відвести дитину трохи далі, адже для нього – велике потрясіння дивитися, як горить і руйнується його будинок,
– додала психологиня.

По психологічну допомогу також приходили рятувальники – більшість з них не були готовими виносити по частинах дітей та дорослих. Однак співробітники ДСНС працювали героїчно – на самій верхівці гасили пожежу, тримаючи важкі шланги, ризикуючи щохвилини впасти донизу. Того дня був дуже сильний вітер, тож вогонь спалахував знову і знову.

"Для в Умані це був перший і, дай Боже, щоб останній такий випадок. Не всі знали, що і як робити. Потрібно було мінімізувати кількість цивільних, яких було аж занадто багато. Мами з дітьми приходили подивитися, наражаючи малих на психологічні травми… Від місця трагедії до лікарні маленька відстань, але були страшні затори. Рятувальники не могли доїхати на місце", – підсумувала Надія.